Погодьтеся, мало яка дитина зрозуміє, що таке свідоме сприйняття й критичний аналіз інформації, вміння відокремлювати реальність від її віртуальної симуляції (ці терміни — часткова характеристика поняття медійної грамотності). Але до навчання інформаційної грамотності у розвинених країнах долучено всіх: від дошкільнят (їх з наймолодшого віку навчають сприймати інформацію за принципом «довіряй, але перевіряй», зокрема контент з телеекрана, інтернету) до людей поважного віку. Адже відповідальна держава зацікавлена, щоб у світі, яким керує інформація, людина вміла оцінювати її, знала, яким джерелам можна довіряти, що таке фейкові новини і як захиститися від маніпуляцій. Ці знання стали дуже вагомими з огляду й на сучасні безпекові світові реалії.

Україна також у тренді навчання населення інформграмотності. Але чи почуваємося ми безпечно в інформаційному світі?

Нещодавно Європарламент у резолюції назвав медіаграмотність серед інструментів, які спроможні боротися в Україні з гібридними загрозами, фейками, загалом з усіма загрозами в інформаційній площині. Виклики колосальні

Торік нового поштовху навчанню інформграмотності надав український уряд, зокрема влітку в Міністерстві культури та інформаційної політики анонсували великий масштабний проєкт з медіаграмотності, до формування якого активно долучаються комітети Верховної Ради, Міністерство освіти і науки, Міністерство цифрової трансформації.

За словами заступника міністра культури та інформаційної політики Тараса Шевченка, напрацьовують і найближчим часом презентують план заходів з медіаграмотності.

«Для нас важливі всі цільові аудиторії. Розуміємо, що для різних вікових груп абсолютно різні завдання та канали комунікації. У контексті особистої інформбезпеки в українців є величезний запит щодо розуміння, що таке дезінформація та як вона працює», — каже заступник міністра.

Міністерству цьогоріч на проєкт з медіаграмотності з держбюджету надано 7 мільйонів гривень. А оскільки проєкт розраховано не на один рік, то у міністерстві потенційно бачать можливості збільшення бюджетів найближчими роками. Реалізовуватимуть проєкт у співпраці з іншими відомствами, зокрема з Мінцифри, в якому раніше розпочато проєкт цифрової грамотності, і з громадськими організаціями.

Проблема медіаграмотності комплексна, бо містить медійну й освітню складові, акцентує перша заступниця голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформполітики Ірина Констанкевич: «Щодо освіти, то багато зроблено саме в неформальній. Тут треба подякувати тим громадським організаціям, міжнародним партнерам, які завдяки донорським коштам зробили колосальну превентивну роботу. Бо працювали на випередження. І 2014 рік — російська агресія — засвідчив, наскільки важливою була ця превенція.

Як Україна має наздоганяти світ у питаннях медіаграмотності через дошкільну, середню, вищу освіту, освіту дорослих — питання відкрите. Маємо розуміти, що одним навчальним курсом у школі ця проблема не вичерпається. Критичне мислення формується через історію, мову, літературу, мистецтвознавство тощо. Тут питання і до освітян, які вийшли з університетів: з якими знаннями прийдуть до дітей, таким і буде їхнє критичне мислення. Потрібні курси перекваліфікації вчителів, викладачів у вишах. Тож виклики, які стоять перед освітою, колосальні. І на жаль, 7 мільйонів гривень на це замало».

Щодо того, чи маємо надійні джерела донесення інформації до громадян, вона зауважує, що 40% населення у прикордонних регіонах не має доступу до суспільного мовлення. А суспільне телебачення — це ресурс, який треба технічно посилювати й використовувати на 100% як правдивий незаангажований канал.

«Слід залучати й регіональних мовців, радіо. Інакше матимемо ситуацію друшляка: генеруватимемо якісну інформацію, а населення її не отримуватиме», — переконана Ірина Констанкевич.

Точковість програє масштабності

Її колега з комітету Євгенія Кравчук наголошує, що насамперед треба проаналізувати всі наявні проєкти з інформграмотності: «Проблеми на рівні держави в тому, що загальнодержавної комунікації щодо цього не було, хоч було багато розрізнених хороших проєктів, які реалізовували різні організації. Можемо безкінечно зустрічатися на круглих столах, але якщо не буде менеджера, який відповідає за це на рівні держави, то далі обговорення питання не зайде».

Євгенія Кравчук наводить такі дані: «62% українців упевнені у здатності відрізнити дезінформацію від правдивих новин. Тих, кому вдається визначити цю різницю, значно поменшало: з 11% у 2019-му до 3% у 2020-му. Тобто рівень критичного мислення падає. І треба масштабно працювати з медіахолдингами, щоб інформкампанії стосувалися широких мас».

Євгенія Кравчук зауважує, що потрібен центр протидії дезінформації, який керуватиме процесом, бо, наприклад, питання санкцій проти РФ — це хірургічне втручання, але загалом маємо вибудувати сталу інституцію, щоб протидіяти фейкам, адже війна, на жаль, не завершується.

Щоб учити громадян змалечку розрізняти дезінформацію, Академія української преси інтегрує елементи медіаграмотності у навчальний процес через підготовку медіапедагогів, створення навчальних посібників і матеріалів. АУП щороку готує 4—5 посібників і програм для дошкільнят і школярів, які розміщено у вільному доступі онлайн. Ще 14 посібників із медіаосвіти АУП увійшли до переліку навчальної літератури, які офіційно затверджено і рекомендовано МОН до використання. Ключове слово рекомендовано, тобто лише на розсуд навчального закладу.

Торік із ресурсів АУП плани-конспекти уроків з медіаграмотності завантажили майже 30 тисяч разів. Це робили переважно вчителі й викладачі, які найчастіше із власної ініціативи вплітають тему медіаграмотності в уроки чи курси.

Однак експерти наголошують, що поодинокі викладачі вищої школи, вчителі кардинально не можуть змінити ситуацію з медіаграмотністю. Вона має ставати модною. В АУП переконані, що медіаосвіта має бути багатогранною, елементи медіаграмотності слід вводити в навчальну програму на різних рівнях з різних предметів чи дисциплін. І звертають увагу, що активніші у плані просування медіаграмотності саме ВНЗ, чого не скажеш про школи, особливо у глибинці, де є проблеми з інтернетом.

АУП агітує освітян, які долучаються до теми інформграмотності, поширювати її в соцмережах, планують залучати до пропагування медіаграмотності відомих людей, працювати з директорами шкіл, адже від них залежить формування навчальних планів. АУП вивчає можливість створення онлайн-ресурсу, щоб зібрати всі свої напрацювання, розписати все за темами, уроками, предметами, аби вчителеві було легше шукати інформацію.

Досвід, вартий наслідування

Керівниця проєкту з медіаграмотності в Мінкультури Валерія Ковтун розказує про західний досвід, зокрема Фінляндії, яка за рівнем медіаграмотності топова в Європі. Фіни підходять до цього питання комплексно і запроваджують медіаграмотність не лише для того, щоб діти поліпшували розуміння світу задля їхнього ж захисту від маніпулятивного контенту, а щоб розширювати можливості учнів, аби вони розуміли, які обрії, зокрема кар’єрні, відкриває розуміння медіаконтенту.

«Просто подавати дітям теорію, що таке медіаграмотність, немає жодного сенсу. Потрібні практичні навички, адже безліч наукових досліджень свідчать, що людина найкраще запам’ятовує те, до чого сама долучається. У топових країнах з медіаграмотності Фінляндії, Німеччині, Швеції є конкурси, які мотивують спільноти (медіаскаути в Німеччині), заохочують дітей створювати журналістські матеріали. Мотивація — вихід їхнього телесюжету або друкованого матеріалу у провідному ЗМІ країни. У Великій Британії суспільний мовець запровадив конкурс для школярів 13—14 років з можливістю виходу телесюжету переможця на екрані топового ЗМІ», — каже вона.

Тож співпраця державних органів з різними громадськими організаціями надзвичайно важлива. За кордоном пішли вперед у питанні медіаграмотності, далі ніж Україна, бо там усі координують зусилля.

Директор з програмної діяльності громадської організації «Інтерньюз-Україна» (партнер Академії української преси, що реалізує проєкт USAID «Медійна програма в Україні») Андрій Кулаков насамперед звертає увагу на те, що в нашій країні дуже модно писати всеукраїнський диктант. То чому б не робити тижні медіаграмотності? А щодо іноземного досвіду додає: «У Швеції суспільний мовець щотижня подає урок суспільствознавства, який транслюють у школах і теми обговорюють у в класах. Тож зі школи формується новий культурно освічений, відповідальний громадянин».

Отже, не варто вигадувати велосипед. Слід масштабувати те, що роблять в Україні в питанні інформаційної безпеки, залучаючи міжнародний досвід та ґрунтовно підходячи до різних аудиторій. А щоб тема розвивалася швидше, потрібна координація зусиль держави та громадських проєктів.