Цього року, коли з відомих причин зменшився відплив туристів за кордон, Закарпаття як туристичний регіон опинилося в зоні підвищеної уваги. Вже від Нового року та Різдва не припиняється потік охочих провести тут вихідні або й затриматися надовше. За перші півроку край за Карпатами відвідали понад півмільйона туристів і рекреантів, у наступні місяці їхня чисельність зростала прискореними темпами.

Інтерес до багатонаціонального краю, щедро наділеного культурними і природними багатствами, не згасає, його дехто називає такою собі українською Швейцарією або навіть туристичною Меккою України.

Під час опитування, проведеного компанією TNS напередодні Дня Незалежності України, Закарпатську область назвали найбільш привабливою для туризму. Про те, що Закарпаття є найбажанішим регіоном для подорожуючих українців, зазначили 31% опитаних, тобто майже кожен третій. Слідом за ним йдуть  Львівщина й Одещина.

...За останні чверть століття вели багато розмов про пріоритетність цієї галузі, на обласному і районних рівнях приймали різні програми зі стратегічного планування розвитку галузі. Але... державні органи і мужі, які їх очолювали, обмежувалися лише сприянням галузі у проведенні святкових заходів, туристичних ярмарків. У «сірі будні», які передбачали внесок у розбудову інфра структури курортних місцевостей, прокладання до туристичних об’єктів сучасних доріг, мереж зв’язку, врятування історико-архітектурних пам’яток, надання пільгових або й безвідсоткових кредитів, державне плече майже не відчувалося.

У розмовах із представниками турбізнесу, власниками садиб часто-густо вчувається розчарування: справа, якою займаються, гальмується через бездіяльність або байдужість чиновників. У багатьох їхніх рішеннях галузь проголошується пріоритетною, в реальному житті опиняється  на задвірках.

Ось і виходить, що оздоровниці Долини курортів, що на Свалявщині, мають цілорічну заповнюваність, бо це регіон із чудовими автошляхами. Тут пролягає міжнародна траса Київ — Чоп. А от санаторії, бази відпочинку Тячівського району ледь животіють без рекреантів. Бо хто ж подасться туди, де їздять бронетранспортером! І це не вигадка: власник однієї з баз цього району змушений був придбати старий БТР, щоб возити ним гостей в умовах волаючого бездоріжжя.

Прикладів того, скільки старань докладають власники турпідприємств, сільських садиб, — безліч. Так, у селі Невицьке, що під Ужгородом, небайдужі борються за збереження старовинного замку, який пам’ятає ще тамплієрів. Педагог-краєзнавець з Ужгорода Олександр Дзембас разом зі школярами й студентами, які приїжджають навіть з-за меж Закарпаття, очищують мури середньовічної пам’ятки від заростей і глини, рятуючи їх від обвалу. В іншому населеному пункті — Чинадійовому на Мукачівщині — ентузіаст Йосип Бартош повертає до життя колись, здавалося, безнадійну фортецю. Влаштовує в її стінах вечори музики, вернісажі картин, а кошти спрямовує на реставрацію давньої споруди.

А скільки відкриттів чекає на гостей у селі Річка, що на Міжгірщині! В цьому селі є зручний вихід-підйом на Боржавські полонини, тут збереглося народне ремесло, в інших місцях вже втрачене, — виготовлення гунь. Волохаті «мантії» з овечої шерсті не тільки привертають увагу шанувальників ретро-екзотики, а й мають  промислову перспективу. До всього, тут можна зупинитися у садибних будиночках Василя Маринця. Він звів їх на батьківському обійсті понад самим водо спадом, який у селі ласкаво звуть гучалом (від «густи», «гучати»).

Проте потрапити сюди не кожен зможе. «Секретним» зробив рідне село голова Річківської сільської ради Василь Бігар: за півтори каденції (попередня і поточна) свого перебування на посаді Василь Іванович так і не спромігся позначити своє село вивіскою. Поворот до Річки непримітно сховався поміж звивистими закарпатськими автошляхами, тож і оминають її туристи. Багато тих, хто довго її шукає або ж повертається назад після того, як проїхав кільканадцять кілометрів далі.

...Роками пишуть і говорять про брак зручних рейсових маршрутів до Синевирського озера. Автобус — один раз на день, і той з Ужгорода їде надвечір. Зранку добиратися до одного з семи природних чудес України можна хіба що на «перекладних».

...Де лише не бував у музеях, виставкових закладах, а не бачив такої нерадивості у формуванні експозиції, як в Ужгородському краєзнавчому. Кажуть: немає грошей на її оновлення. А щоб виставляти відвідувачеві дерев’яні шкарбуни (експонат з часів, коли в них ходили прості закарпатці), тріснуті половинки яких перетягнуті скотчем, особливо для туриста-іноземця — гроші є... Чи лише недофінансування тут винне? Принаймні, клею в нас іще вистачає.

Коли в краї стільки нереалізованих можливостей і державні мужі діють за інерцією, про Закарпаття як туристичну Мекку і для України, і для закордону говорити, далебі, зарано.