Не всім вірилося, що хтось із нас ще тримає позицію

Раніше Владислав Білоусов жив з родиною в Нікополі на Дніпропетровщині, однак через постійні обстріли сім’я переїхала до рідного міста дружини. Його мобілізували восени 2024 року. Отримавши позивний «Промінь», він потрапив до 155 окремої механізованої бригади. Разом з побратимами вирушив на спостережний пункт на покровському напрямку. За його словами, спочатку ця територія фактично залишалася сірою зоною. А затим протягом трохи більш як восьми місяців перебування на спостережних пунктах він неодноразово вступав у стрілецькі бої з окупантами та потрапляв під ворожі обстріли.

Детальніше про свій військовий шлях та отримання звання Героя України розповів сам військовослужбовець 155 окремої механізованої бригади.

28 гранат за місяць

«Першого дня, це було 30 березня, ми не змогли заїхати, тому що зламався VAB. Мусили розвернутися. І вже 31 числа заїхали на позиції повноцінно. Основним завданням було спостерігати й робити доповідь», — згадує він початок бойової історії. 

Разом із двома побратимами захисник облаштувався у підвалі будинку. Ворожі групи перевіряли всі можливі схованки. Невдовзі загарбники виявили їхнє укриття.

«росіяни теж ходили дорогою, де стояв той будинок. Вони закидали гранатами всі підвали, всі ямки та двері. Просто йде група і кидає, кидає, кидає. Якось вони побачили наш підвал і вирішили туди зайти. Ми чинили опір, відстрілювались. Спочатку підійшло двоє, потім ще троє. І в кожного тоді було по дві гранати. Вони всі викинули й пішли собі далі. Окупанти знали, що ми там є, бо періодично кидали до нас різні гранати. Я тоді нарахував 28 гранат за місяць.

У мене було осколкове поранення руки, хлопцям теж дісталося. Ми на вході поклали дошку, щоб гранати скочувалися в кут у ямку і там вибухали, аби нікого не зачіпало. Після п’ятого чи шостого вибуху ту дошку відкинуло. Хлопці пішли її поправити, і між ними залетіла граната. Один встиг лягти, а другий ні. Я ж був далеко, щоб когось повалити, бо це сталося миттєво», — розповідає Владислав.

Весь цей час захисник підтримував зв’язок із командно-спостережним пунктом. Перші дні військові жили завдяки запасам, які взяли із собою. Через кілька днів провізію почали доставляти безпілотниками, однак із часом робити це ставало дедалі складніше — лінія бойового зіткнення змінювалася, а відстань до позиції збільшувалася. Не всім дронам вдавалося долетіти.

«Скидали нам харчі тощо, але з кожним разом ставало гірше і гірше, тому що фронт відсувався. Не всім навіть вірилося, що хтось із нас ще тримає позицію», — розповідає військовий.

На початку вересня «Промінь» був змушений переміститися до суміжної позиції неподалік. Там він приєднався до двох військових.

«Я приблизно знав туди дорогу. Потім мене спіймали нашою пташкою і довели до суміжної групи. Хлопці сиділи в кущах, уже трішки окопалися. Ми тоді, напевно, перебували метрів за 100—150 від позиції ворогів і чітко знали, де вони. Навіть чули їх, і якщо вітер дув у наш бік, відчували запах сигарет, які ці гади курили. Тобто наша позиція була дуже вигідною, адже ми непогано бачили все, що відбувається навколо», — каже Владислав.

На той час українські бійці мали наказ не виявляти себе та продовжувати спостереження за окупантами. Адже іноді окремі групи загарбників проходили буквально за кілька метрів від захисників. 

«Доволі багато разів вони чвалали повз нас просто за п’ять чи десять метрів. Ми тоді маскувалися, як могли, бо ж перебували на видному місці. А трохи згодом краще окопалися, оскільки вже поступово холодало. З огляду на цю ситуацію мені побратими ще й зимовий одяг скинули», — згадує військовослужбовець.

Так військові, спостерігаючи за ворогом, провели на цій позиції ще майже місяць.

«Вадічка єсть?»

На початку жовтня одна з ворожих груп підійшла до самої схованки українських військових.

«Ми вже сиділи в цілковитому оточенні, а ворог навіть не підозрював, що там ще може бути наша позиція. Отож цього разу в туман ворожа група з чотирьох особин стандартно проходила поблизу. Проте тепер чогось окупанти вирішили розвернутись і піти просто на нас. Буквально впритул.

Один не поспішаючи проходить, але бачимо, він без автомата. Далі спокійно питає: «Вадічка єсть?». Мій побратим каже: «Нєт». Той відходить на горбок, що від нас за 50 метрів. За ним іде другий. Чуємо, що перший кричить йому, щоб той автомат узяв. Ми тоді зрозуміли, що вже все — нашу позицію виявили. Хоча вони зовсім не очікували, що ми досі тут сидимо, і тому постійно спокійно вешталися біля нас.

Ми миттю поклали отого другого, а перший утік кудись по допомогу. Двоє ще поряд за горбочком залягли. Тим часом від пострілів загорілося сміття. Дим довкола стіною, бо вороги ще й гранати в наш бік кидали. А ми в бій вступили не з тими, які заховалися, а з тими, що прибігли на допомогу», — ділиться спогадами «Промінь».

Боєприпаси в наших оборонців поступово закінчувалися, тому вони по черзі споряджали магазини та вели вогонь. Після тривалого боєзіткнення ворог нарешті відійшов. За словами військового, постріли поряд за горбком також стихли — вороги з цього боку також відступили. Проте залишатися на тепер уже виявленій позиції було дуже небезпечно. Ще пощастило, що в бою всі наші хлопці вціліли. Щоправда, Владислава вже вдруге знайшов уламок.

Бійці оперативно доповіли про ситуацію, що склалася, і вирушили до суміжної позиції. Та дорогою їх почав обстрілювати міномет. За словами оборонця, три боєприпаси упали неподалік, однак не розірвалися.

«Поступово пройшли все поле. Один з нас, у кого була основна рація, від групи відійшов далеченько. Ми ще тягнули якийсь важкий рюкзак, окрім своїх. Добряче намучилися тоді, бо сил вже майже не було. Тільки зупиняємось віддихатися — прилітає снаряд і просто втикається в землю. Ми ось так дивимося один на одного: «Пора йти? Пора!». Усього тричі міни прилітали. Що ж, мабуть, хтось десь за мене щиро молився. А загалом просто неабияк пощастило», — усміхається «Промінь».

Коли військові нарешті дісталися до українських позицій, їх спочатку помилково сприйняли за ворогів.

«Уже коли підходили до системи окопів, по нас ударили автоматною чергою. На щастя, кулі просвистіли над головами. Ми тоді кричимо, що свої. Пізніше з’ясувалося: наших побратимів повідомляли, що ми прийдемо, проте сказали, нас буде троє, а тут тільки двоє сунуть, бо перший ішов окремо, далеко і зайшов у систему окопів в іншому місці», — уточнює захисник.

На цій позиції «Промінь» провів ще майже місяць. Військові чергували на спостережному пункті.

«За 150 метрів хтось проходив, було чутно постріли. Таке враження, що їм сказали не заходити до нашої системи. Вони її обходили. На той момент уже майже не було бойових контактів», — каже він.

Насамперед зателефонували рідним

10 грудня почався один з найскладніших етапів — вихід з позиції. Щоб дістатися безпечної зони, воїнам треба було ще пройти повз окупантів.

«На карті дивишся — одне, а на місцевості — інше. Там десь єгоза (спіральне загородження з армованої колючої стрічки. — Авт.) була. Ми туди-сюди, але знайшли прохід. Під ногами слизько, тому я зачепився холошею, впав і дав автоматну чергу в землю. Можливо, ця черга нас і врятувала. Тому що поряд проходила дорога, і там почалося: «Кто стрєлял? Кто стрєлял?». Виявляється, двоє окупантів з того місця, де ми мали проходити, виїжджали на мотоциклі кудись у розвідку. Тобто вони тримали там перехрестя, а нам би довелось або йти на контакт, або обходити їх. А так вони заметушились і поїхали кудись», — розповідає «Промінь».

Далі їм доводилося рухатися, орієнтуючись за наданим маршрутом та на місцевості.

«Ми інтуїтивно самі знаходили всі обходи. Плюс-мінус за маршрутом ішли, але трішки блукали. Головне, що рухалися у правильному напрямку. Однак там скрізь було досить гучно. Ми тоді залягли просто серед поля, я сніг їв, бо води не було. Так, ми взяли в дорогу батончики, які назбирали з пайків. Адже коли приходила посилка, то обов’язково щось відкладали. Це вже стійка звичка», — згадує Владислав.

Само собою, військовим доводилося неодноразово ховатися від ворожих дронів.

«Прилетів «Кажан», почав робити скиди поряд у посадці. Потім уже нам розказали, що це був наш. Коли стало тихо, посунули вперед і перебігли цю зону. Згодом потрапили на випалене поле — просто чорна спалена дощенту земля. Потроху вибралися звідти і нарешті вже потрапили до своїх у систему оборони», — підсумовує розповідь військовий.

Загалом за день бійці, виходячи з ворожого тилу, подолали понад десять кілометрів. Спочатку планували залишитися на ніч, однак через холоднечу та розбиті спостережні пункти вирішили пройти ще кілька кілометрів до іншої позиції. У темряві довелося шукати проходи через інженерні загородження та протитанковий рів. Орієнтуватися допомагав трофейний тепловізійний монокуляр.

Хлопці переночували в побратимів, перекусили й наступного дня продовжили рух. Цього разу військових уже супроводжував український БпЛА. Проте дорогою їх атакував ворожий FPV-дрон. Оборонці вчасно змогли ухилитись, але одгого з бійців було поранено. Група швидко змінила позицію, сховалася в одному з будинків і вийшла на зв’язок. Згодом усі дісталися до командно-спостережного пункту.

Після довгих місяців на позиціях однією з перших справ став дзвінок додому.

«Нас добре зустріли. Ми почали роздягатися, бо були повністю мокрі. Командир роти дав коман ду одразу переодягнути нас у сухий одяг. Потім усі наполягали, щоб ми зателефонували своїм рідним», — усміхається «Промінь».

Удома на нього чекають дружина, батьки та п’ятеро дітей — двоє рідних, двоє всиновлених та дівчинка під опікою. Так, свого часу він міг піти зі служби, але не став цього робити. А ще…

«Моя дружина, яка теж пішла служити, каже: «Поки я не звільнюся, то і ти не звільнишся», — жартує Владислав.

За його словами, дружина підписала контракт, доки він був на позиціях, оскільки хотіла мати про нього більше інформації. Каже, що її дуже здивував його дзвінок.

«Їй писали стандартні повідомлення, що я виходжу на зв’язок, і все. Для військових якось по-іншому все працює. Дружині дозволили надіслати голосове повідомлення. А мені це голосове передали по рації», — пригадує Владислав.

Після виходу з позицій бійця спочатку оглянули на стабілізаційному пункті, а потім направили до лікарні. Під час лікування командир бригади вручив йому орден Богдана Хмельницького III ступеня. Згодом «Промінь» проходив реабілітацію.

У лютому 2026 року військовослужбовець дізнався про присвоєння йому звання Героя України. Нагороду захисникові вручив Президент України у Маріїнському палаці. Поруч у цей момент була дружина.

Після лікування Владислав повернувся до служби. Отримав звання молодшого сержанта, пройшов курс підготовки офіцерів штабів і нині виконує завдання у штабі батальйону. Зараз роздумує над підписанням контракту для офіцерів.