Пам’ятаю, наприкінці червня 2022 року мій давній знайомий директор одного з пивзаводів на Луганщині Олег Кострюков повідомив, що підприємство довелося зупинити, бо його розбили. «Майже всі роз’їхалися, а я пішов у ЗСУ, — писав тоді пан Олег. — Устигли вивезти трохи сировини на Луцьк та етикетки. Там і працюємо. Коли ж проженемо орків, повернуся й відбудуємо завод. Тоді й матеріал напишемо».
Я дуже непокоюся за цю людину (як, до речі, за всіх наших хоробрих захисників), бо на таких, переконаний, тримається нині Україна й триматиметься після перемоги над рашистами. Тому дуже зрадів черговому допису пана Кострюкова, який отримав днями. Він мене настільки зворушив, що хочу процитувати дослівно: «Добрий день! Люди в нас неперевершені, тому ми непереможні! Відрядження, чорні номери, троє у формі. Їдемо: Кіровоградщина, біжить чоловік, зупиняє жезлом. Не зрозуміли, зупинилися. Підбігають діти, в кожного вже насипана гаряча картопелька із м’ясом, пиріжки, пакет із фруктами і медом. Це феєрично! Відмовитися неможливо, зняти не встиг!
Наступного дня їдемо — славетна Черкащина. Зупиняємося невідомо де. І не кажучи навіщо, підбігають хлопці, дівчата, садовлять нас за стіл, а там гарячі вареники, кури, пиріжки, овочі, фрукти. Готують учителі та учні школи! Сфоткав! Ми дякуємо їм, вони дякують нам.
Їдемо далі, на придорожніх кафе великі оголошення: військовим обіди безплатно. Дарма про це ніде не розказують. Друзям з преси тема! Слава нації!»
А справді: чому про таку щиру підтримку тилу фронту в наших ЗМІ дуже мало розповідей? Фейсбук ще може зробити щемливий допис на кшталт: «Камуфльована ємєлька, посічена осколками з наліпкою на лобовому склі «Вантаж 200» заїхала на заправку. З бусика вийшли молодий капітан із загіпсованою рукою і четверо чорних від сонця молодих бійців.
Я читав цю невеличку розповідь і плакав, ніби сам стояв у черзі до однієї з двох кас заправки. Капітан хотів зупинитися біля однієї із двох груп людей. Але всі, як за командою, перейшли в одну чергу. Капітан засоромився й подякував людям. «Шість кави, шість півторачок води без газу та два «Вінстони», будь ласка», — сказав. «Кава та вода безплатно», — відповіла військовому молода симпатична продавчиня. — «Я заплачу», — засоромився капітан. «Ні, ні! Це від закладу. Мій брат і тато під Ізюмом зараз. Їм, може, теж хтось води дасть».
Вийшовши на вулицю, хлопці в камуфляжі покурили, а потім сіли в машину й повезли далі побратима додому, в останню путь».
Це життя. Реальне, без ретуші. Правильне! Намагаюся про це писати й заохочую до таких матеріалів позаштатних авторів. Газета тоді стає ближчою до читачів. Вони довіряють їй та підтримують (в нинішніх складних воєнних умовах газетярам це дуже потрібно). Та не потрібно обминати й неприємні моменти в житті країни: на початку серпня кількість загиблих внаслідок ракетного удару по Вінниці 14 липня зросла до 27 осіб. Про це повідомив голова Вінницької ОВА Сергій Борзов. Останньою жертвою (хай би так і було надалі, бо по меддопомогу звернулося тоді 202 людини, 68 з них госпіталізували) став лікар Павло Ковальчук. За його життя боролися колеги-медики 20 днів. Але опіки та поранення потерпілого виявилися надто важкими.
І що ж? Моя полтавська сестричка розповіла, як... раділи (!) ракетному обстрілу росіян деякі переселенці з Луганської області, яких прийняли жителі одного із сіл Полтавщини. Селяни прихистили біженців у місцевій школі, принесли їм постіль, одяг, засоби особистої гігієни, продукти харчування, власну консервацію — одне слово, все те, без чого луганцям було б важко.
Коли ж ті почали схвалювати дії російської нечисті у Вінниці, село ледь не збунтувалося. До бійки не дійшло, бо місцева влада своєчасно втрутилася. Дуже прикро було всім селянам від думки, яких зусиль військовим коштувало евакуювати цих «біженців» з Луганщини на Полтавщину. І ось як вони віддячують?
У жодному разі не хочу образити українців, які живуть чи жили раніше на території Луганської області. Багато з них, як і згаданий на початку матеріалу директор пивзаводу Олег Кострюков, захищають нині Україну, щоб над нею щодня сходило сонце. Але з нечистю нам потрібно боротися. Вистачає її ще в нас. На жаль.