Щира, подекуди надмірна повага дідусевих сестер до нього була для мене в дитинстві чимось на кшталт «так було завжди, чому — не знаю». Аж доки баба Уляна, середня сестра, не розповіла: під час Голодомору родина вижила багато в чому завдяки 17-річному тоді дідові, який, навчаючись в сільськогосподарському технікумі, щонеділі привозив додому потайки зашиту в пальті смужечку сала (практикою для учнів була робота на бійні). Це врятувало життя всім восьми сиротам, що їхніх батьків у 1920-х забрав тиф. Усе життя в дідовій хаті на горищі висів полотняний мішечок із сухарями — символ і запорука життя. Як і чи не в усіх сусідів.
…Подружжя Віталія Климчука й Вікторії Горбунової, знаних психотерапевтів, докторів психологічних наук, наприкінці минулого року започаткувало дослідження психологічних наслідків трансгенераційної травми поколінь на прикладі Голодомору.
До роботи, що має назву «Голодомор 33: Розбити тишу», долучилися понад 1000 нащадків родин, яких зачепила жахлива трагедія. За цей час зібрано величезний масив даних. Науковці прагнули дослідити масштаби травми, як вона передавалася, чи має вплив на нинішнє покоління.
Виявилося, стратегії, що колись були механізмами психологічного захисту і способом вижити під час Голодомору, передаються від покоління до покоління. Серед таких деструктивних нині стратегій — страх висловити свою думку й виокремитися, робити великі запаси продуктів на зиму й щороку засаджувати город картоплею. Чи не найважливіший висновок: якщо історії, які трапилися з родиною під час Голодомору, не замовчують, а навпаки, розповідають, деструктивних стратегій меншає.
— Панове, розкажіть, будь ласка, докладніше про перебіг дослідження. Що виявилося найскладнішим чи, можливо, найнесподіванішим під час цієї роботи?
В. К. Найважчим був етап, коли ми працювали з групами, в яких люди ділилися своїми історіями. Розповідали про страшні речі, й надзвичайно тяжко було визнавати, що це відбувалося з нами.
Визнавати передовсім із тієї точки зору, що нічого не можна було вдіяти. Визнавати, що в тих, хто вижив, залишилося відчуття провини. Брати до уваги, що люди змінилися після цього, що чоловікам тоді доводилося приймати рішення, мабуть, єдино можливі на той час, але нині вони на вигляд дуже складні.
В. Г. Дослідження проходило у два етапи. Під час першого ми організовували фокус-групи, запросивши до них людей, у чиїх родинах є досвід переживання подій Голодомору. Це потрібно було для того, щоб зібрати матеріал, стратегії думки й переконання, які зберігаються внаслідок тих подій у родинах. Ми робили це за допомогою психодрами — цей метод психотерапії полягає в тому, що людина за допомогою групи програє свої індивідуальні історії. Наприклад, у родині може бути переконання, що заміж ні за кого, крім військових, виходити не можна. Так створюється традиція: всі дівчата виходили заміж тільки за військових.
— Якщо говорити про стратегії, то вийти заміж за військового — це підсвідоме бажання почуватися в безпеці?
В. Г. Так, у цій конкретній родині в часи Голодомору частина людей загинула, а інші вижили лише тому, що донька вийшла заміж за військового і той знайшов спосіб підтримати родину. Це стало способом мислення: люди ніби й розуміють, що заміж можна виходити за будь-кого, але в них існує настанова: шукати чоловіків лише серед військових, бо вони завжди зможуть захистити родину.
Ми зібрали багато таких історій: як жили родини, хто вижив, хто ні, в який спосіб пощастило врятуватися. Ці стратегії виживання передаються з покоління в покоління.
Другий крок — робили соціодраму. Це психодрама, що дає змогу реконструювати історію країни або групи людей впродовж якогось періоду. Отже, намагалися залучити всіх наших учасників до реконструкції тих часів, щоб побачити тих, хто віддавав накази, хто прагнув захистити, хто намагався вижити завдяки тому, що не допомагав іншим. Маленькі діти, які нічого не могли вдіяти, пухли й помирали з голоду, люди, котрі мусили йти на злочин, щоб вижила їхня родина, ті, хто вдавав, ніби нічого не відбувається, журналісти, котрі висвітлюючи ті події, викривлювали їх. І кожен учасник пробував побути в різних ролях, аби відчути, що насправді відбувалося і якими були мотиви тих чи тих людей.
Третій етап роботи дослідницький, упродовж якого ми розробляли опитувальник, зібрали всі стратегії й способи поведінки, щоб зробити математичний аналіз й побачити, чи є кореляція між тим, чи розповідають у родині історії про Голодомор, та існуванням нині деструктивних стратегій. Наприклад, засаджувати город картоплею попри те, що її дешевше купити. Це складний зв’язок.
— У чому цілющий ефект такого проговорювання?
В. Г. Одна з основних технік психотерапії, коли працюємо з травмою, — це побудувати історію травми. Починаємо від моменту, коли її ще не було, потім ідемо через неї й завершуємо після її фінішу. У такий спосіб допомагаємо людині змінити значення, задані в цій ситуації. Наприклад, почуття провини серед тих, хто вижив. Нині, до речі, воно є в багатьох наших хлопців, які повертаються з АТО: вони звинувачують себе, що товариші загинули, а вони залишилися живими. Ми допомагаємо змінити це. Тобто ти вижив — що тепер можеш зробити? І фокус уваги переміщується з болю на те, що можна робити далі. У наших фокус-групах люди, проговорюючи, робили те саме, стаючи вільнішими від цих деструкцій у світосприйнятті.
— Які найдеструктивніші стратегії з минулого заважають розвиватися суспільству нині?
В. К. На перший погляд видається, що вони вже й не притаманні нам, але насправді глибоко засіли в суспільстві. Передовсім страх: заявити про себе, виокремитися, голосно сказати власну думку, не погодитися з чимось. Ідеться не про мітинги, а про щоденні буденні ситуації: промовчати, коли не згоден з рішенням керівника, бо боїшся, що втратиш роботу й більше ніколи її не знайдеш. Коли на виборах голосуєш не за того, хто пропонує зміни, а обираєш за принципом «аби не стало гірше». Величезне число людей просто боїться стати на рівні ноги, заявити: я маю гідність, право на власну думку й хочу, щоб її щонайменше почули.
Звичайно, дається взнаки не лише вплив Голодомору, а всього нашого тоталітарного минулого. Усі ці страхи нашаровувалися один на другий, тож ми намагаємося розплутати цей клубок. У пам’ять врізалася одна з історій, яких насправді було дуже багато. Два сусідні села. Лютує Голодомор. При дорозі до одного із сіл на узбіччі лежать мертві тіла чи ледь живі люди. У тих, хто йшов повз, чітке розуміння: якщо поділюся, проявлю до інших співчуття, то ні я сам, ні моя родина не виживе. І таке закапсулювання в своєму середовищі, домі, переконання, що допомагати іншим означає нашкодити собі, спостерігаємо дуже часто досі.
Коли нам треба долучатися до якихось загальних справ, що часто вирішуємо? Краще опікуватимуся власними, в мене немає часу. До цього додається ще одне переконання: хіба я на щось можу вплинути? Позиція «від мене нічого не залежить» — це також «привіт» із минулого.
— Як можна цьому зарадити на рівні суспільства?
В. К. Коли ми, психотерапевти, працюємо з людиною індивідуально, то інтенсивно досягти результату можна за рахунок істотної підтримки терапевта. Звісно, на рівні суспільства зцілення відбуватиметься ще довго. Це величезне завдання ЗМІ й усіх, хто дає людям доступ до цієї інформації, зокрема істориків.
Велику роботу здійснює нині Український інститут національної пам’яті.
Є така особливість посттравматичних станів — мовчати. Бо спогади болючі, й цілком природна реакція великого числа людей — не думати й не згадувати, це вже минуло й ніби не стосується теперішнього життя.
Єдиний вихід — навпаки, згадувати. Робити те, що ніби суперечить здоровому глуздові: йти в біль, у травму, але обов’язково в ресурсному стані.
В. Г. Якщо йдеться про роботу з однією людиною, — це праця психотерапевта. Якщо про психотерапевтів для всього суспільства — це журналісти. На жаль, іноді відбувається навпаки.
Гадаю, ви знаєте про випадки, коли ЗМІ подають інформацію про самогубство — і починається серія суїцидів. Дуже важливо, як саме говоримо про такі речі. Є велика різниця: поінформувати про проблему чи вказати, як її можна розв’язати. У матеріалі завжди має бути інформація, як зарадити ситуації. Якщо це, наприклад, інформація про самогубство — як підтримати, до кого звернутися, тобто можливі виходи.
Те саме стосується висвітлення Голодомору. Можна подати суху чи ритуалізовану інформацію, можна — емоційну і з болем, а можна — про те, як із цього виходити. Про те, що треба говорити одне з одним, лікувати одне одного, не просто автоматично запалювати свічечки, але розповідати дітям, як це було, які висновки з цих історій лікують, а які лише роблять гірше.
Важливо змінити значення. Ті, що видно нині й багато хто з нас транслює такі: в нашій країні нема чого шукати, бізнес безпечно вести лише зі своїми, власну думку висловлювати небезпечно тощо.
Що робить психотерапевт, коли працює індивідуально? Допомагає змінити значення й розширити фокус. Чому спершу потрібно поплакати? Аби зрозуміти, що цей біль був, і саме через те, що він був, ми тепер поводимося певним чином. У минулому нас це рятувало, тому був сенс діяти саме так. Проте нині цього сенсу вже немає. І можемо діяти інакше: пробувати безпечно висловлювати власну точку зору, не саджати лани картоплі, виходити заміж не за того, в кого грошей більше, а за того, кого любимо, бо вдвох ми справді зможемо щось побудувати, можемо впливати й спричиняти зміни.
Такі нові значення, нові способи реагування — це і є розв’язання проблеми. І тут саме ЗМІ мають величезний інструмент, бо вони можуть подавати ці змінені значення.
— Цікаво, як ізраїльтяни працювали з наслідками Голокосту?
В. Г. На ідею проекту «Голодомор 33. Розбити тишу» нас надихнула робота ізраїльського психодраматиста Якова Наора, коли він у Бабиному Яру працював з величезною кількістю людей. Так само робив в Ізраїлі, збираючи в одному місці 300—400 осіб, котрі плакали й ділилися між собою досвідом. Один з його прийомів — запропонувати комусь вийти, розповісти свою історію, підтримуючи інших. Водночас ця людина бачить обличчя тих, хто поруч, хто вижив і розуміє його біль. Бачить, як довкола насправді багато людей і що нація розвивається. В Ізраїлі на рівні держави проведено величезну робота у зовнішній і внутрішній політиці. Бо для людини в травмі дуже важливе значення має не лише терапевтичне втручання, а й середовище, яке не закликає: забудь це чи викинь з голови, або ти сам винен у всьому, а каже: так, це було, і я з тобою.
В. К. Те саме стосується підтримки міжнародної спільноти. Для мене як для психолога важливий не стільки політичний аспект цього питання, скільки психологічний: що відчуватимуть люди, коли розумітимуть, що їх підтримують, що Німеччина, Франція, Ізраїль запалюють свічки в день вшанування жертв Голодомору й кажуть: так, це було, й ми співчуваємо вашій трагедії.
І якби ми самі, запалюючи свічки на площі біля пам’ятника жертвам Голодомору, не просто засвітили їх, а й повернулися одне до одного й коротенько розповіли кожен свою історію, це вже підняло б дух людей. Бо ми б стали ближчими.
В. Г. У Вашингтоні мене вразила величезна кількість учнів з учителями чи екскурсоводами біля монументів. І те, як дітям не просто переповідають історію, а, наприклад, біля пам’ятника Мартінові Лютеру Кінгові кажуть: таке було, те, як ми вчинили — це ганьба, але ми зробили висновки й змінилися.
Травма — це не страшно. Страшне її замовчування. Маємо змінювати ці значення й показувати, що тепер можемо інакше. Що це спільне горе, пам’ять, але одночасно й спільна підтримка та висновки: ми можемо зробити інакше, щоб більше такого не сталося. Це не порожні слова. Можемо ставати пліч-о-пліч не лише під час революції, а робити це щодня.
Тетяна МОІСЕЄВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віталій КЛИМЧУК. Народився 22 вересня 1979 року в Житомирі. Доктор психологічних наук, психотерапевт, експерт МОЗ, професор кафедри психічного здоров’я Українського католицького університету.
Вікторія ГОРБУНОВА. Народилася 11 липня 1977 року в м. Тирасполь (Молдова). Доктор психологічних наук, психотерапевт, письменниця, професор кафедри психічного здоров’я Українського католицького університету.
Ми в Google+