Начебто все добре: ще пригріває ласкаве сонечко, на вулицях — гарно одягнені перехожі. Хоч і не так щедро, як сподівалися, та вродила нива: тож будемо з хлібом. Принаймні коровай із зерна нового врожаю до Дня Незалежності України скуштували. І паради вишиванок у найрізноманітніших форматах провели…

Але чомусь дедалі більше все це нагадує обов’язковий ритуал, аніж свято душі з гордо розпрямленими плечима: ми ж бо — українці!

…Бачимо, як показово прикладають руку до серця, голосно співаючи «Ще не вмерла…», наші можновладці — й водночас намагаємося хоч якось осягнути їхні декларації, — не виходить! Чуємо, як справно звітують вони про середню зарплату на рівні чи не 7 тисяч гривень, — і теж не можемо зрозуміти: звідки ж вона взялася в країні, де, по суті, немає економіки? Хоча чому ж: по півмільйона на місяць легко платимо закордонним менеджерам, котрі змінюються, як рукавички (ось вам і «середня» температура по лікарні). А ще — касті недоторканних — суддям. Тільки справедливості все немає…

Вже не кажу про війну, яка в одних забирає найдорожче — життя, а іншим дає надприбутки. Здається, такого вражаючого поділу суспільства на «верхи» й «низи» не було ще ніколи: живемо, виходить, у паралельних світах, які не перетинаються між собою за жодних обставин?! Хіба про таку Україну ми мріяли? Хіба могли подумати, що унікальне наше Полісся так жорстоко понівечать люди, яких тут, на цій землі, виколисали батьки? І що сформується цілий соціальний прошарок такого собі «войовничого підпільного пролетаріату» — як іще назвати копачів бурштину? Та найголовніше в тому, що їх, як і масштабної екологічної, економічної, соціальної — словом, комплексної проблеми, вперто «не помічають». 65% економіки в тіні (останні оцінки поважних експертів) — хіба не тривожний дзвінок: чи тією дорогою йдемо?

«Ми на Україні хворі Україною, Ми на Україні в пошуках її», — писав світлої пам’яті Микола Вінграновський. Але це, зауважу, ми з вами: тобто ті, хто внизу. А «захворіти Україною» тим, хто вгорі, ніяк не виходить, — надто вже сильний мають імунітет! Ну просто «непробивний»! Утім, їм зовсім не заздриш: ми, знаєте, хоч і бідні, але чесні.

24 серпня таки вдягнула вишиванку і віднайшла в закутках душі віру в зажурену мою Україну — ту, яку не проміняю на жодні закордони з їхнім «красивим життям». Так, у світі є Париж і Берлін, Токіо і Барселона, безліч інших цікавих місць, де живуть, вочевидь, щасливі й навіть багаті люди. Але ж там немає України, «немає другого Дніпра». Тому вкотре перечитаю «Кобзар»: із Тарасом воно якось спокійніше і в ХХІ столітті.