Маршрутка, що прудко сновигає між Маріуполем та приміським селищем у прифронтовій зоні, звично пригальмувала перед блокпостом. «Починається! — невдоволено буркнув чолов’яга в салоні. — Зараз знову причепляться…» «Сиди вже, нещасний! — обурилася його сусідка. — Хіба тобі важко паспорт показати?..» Український військовослужбовець, привітавшись, швиденько заглянув у розгорнуті паспорти всіх присутніх чоловіків і побажав щасливої дороги.

«Та нехай краще вони щодня перевіряють документи, ніж бодай на один день прийдуть ті, від яких до нас тікають із Донецька», — продовжила монолог жінка, коли автобус знову рушив. І судячи із подальших реплік, більшість місцевих жителів із розумінням ставиться до чинних вимог і необхідності перебування у селищі військових.

Морпіхи 36-ї бригади берегової оборони: «Ми приїхали захищати Донбас». Фото автора

Довіряй, але перевіряй

Розпачливий вигук манірної пані із призабутої кінострічки: «Ну чому в нашому селі не стоять військові!» у важкий час сприймається інакше. Адже підрозділи бійців, розташовані у населених пунктах, — часто ознака сусідства із небезпечною зоною бойових дій. А ще існує думка: оскільки військові — головна ціль ворога, під час нападу на місця їх дислокації виникає небезпека й для мирного населення.

«Після обстрілу сусідньої Сартани з боку позицій бойовиків «ДНР» були спроби перекласти відповідальність на українських бійців, — пригадує житель приазовського села. — Деякі гарячі голови з чужого голосу повторювали: мовляв, якби тут не стояли «укропи», не було б обстрілів і жертв серед мирних людей. Та потім більшість із нас схаменулися і зрозуміли: якби не було надійної лінії оборони, ми всі потерпіли б від отих незаконних військових формувань».

Місцевих людей зрозуміти можна, бо на відміну від більшості співвітчизників, гібридну війну вони бачать не на великій відстані, а впритул — на сусідній вулиці чи й у власному дворі, куди залітають боєприпаси. Втомлені від обстрілів, невизначеності й очікування миру, люди нерідко дратуються, навіть просто побачивши військову форму чи техніку. Приміром, у маріупольському селищі Талаківка жителі спершу протестували проти розташування тут українського блокпоста. Під час перевірок документів виникали непорозуміння, але потім тимчасові незручності зникли. По-перше, люди зрозуміли, що чергування бійців на блокпостах, мостах чи інших стратегічних об’єктах — це сувора вимога часу. А по-друге, пересвідчилися: образ «карателів», вперто нав’язаний потворною російською пропагандою, не має нічого спільного із дійсністю.

Українським військовим почали допомагати не тільки місцева влада, а й окремі жителі із власної ініціативи. А в тутешній школі бійці стали найбажанішими гостями.

«Наші діти завжди з нетерпінням чекають зустрічі з українськими військовими, які несуть тут службу, — розповідає вчитель української мови і літератури ЗОШ №58 Любов Пінчук. — Днями у школі відбувся відкритий урок патріотизму за їхньої участі. Традиційно міцна дружба в нас із прикордонниками, гостями тут були й бійці добровольчих батальйонів. А недавно школярі разом із військовими провели спільний суботник і прибрали частину території».

Ідилія? Не зовсім, бо стосунки українських військовослужбовців і місцевого населення, на жаль, бувають іншими. Хрестоматійний уже торішній випадок, що стався неподалік. До блокпоста поблизу селища Рибацьке серед білого дня приїхали місцеві жителі (принаймні так вони представилися) і почали пригощати хлопців екіпажу БМП, які несли тут чергування, привезеними продуктами. Бійці не відмовилися від смачної пропозиції, не підозрюючи, що у харчі додано снодійне. А вже через півгодини сюди примчали майже два десятки невідомих і захопили в полон п’ять сонних бійців, забравши 4 автомати, кулемет, гранатомет і набої. Щоправда, двоє військових здатні були чинити опір і завадили захопити БПМ та іншу зброю. Згодом полонених звільнили, але така підступність змусила не забувати про пильність та перебірливість щодо «гостинців» від тутешніх жителів. Хоч усі, з ким розмовляв на цю тему, рішуче заперечували участь пересічних донеччан в отруєнні військових, оскільки відчувається почерк досвідчених диверсантів, які замаскувалися під аборигенів.

«Нас тут сприймають як захисників»

 Про той випадок із отруєнням мимоволі згадав, відвідавши тимчасове місце дислокації бійців 36-ї окремої бригади берегової оборони. Кумедний песик Веня по-дружньому махає хвостом, але свою службу знає: так ретельно обнюхує двох журналістів, що я не витримав: «Не клофелін шукає?» Морпіхи стримано усміхнулися: «Довіряй, але перевіряй!» А потім пояснили поведінку чотириногого однополчанина. Веня завжди шукає давніх знайомих, з якими ніс службу і розлучився через ротацію.

Про стосунки із жителями Донеччини старший підрозділу лейтенант із позивним «Апостол» (уродженець Хмельницької області) розповідає охоче, оскільки досі не виникало жодних конфліктів. За його словами, у кожному населеному пункті вони насамперед знайомляться і встановлюють тісний контакт із владою та правоохоронними органами. Причому морські піхотинці своїми діями рішуче спростовують нав’язаний ворожою пропагандою образ «укропів», які буцімто сидять на шиї місцевих жителів, які їх годують.

«Ми здатні не тільки самі себе забезпечувати, а й пропонуємо допомогу тим, хто її потребує, — розповідає лейтенант. — У селі Тополине після спілкування із сільським головою об’єдналися з волонтерами і відремонтували дах приміщення дитячого садка, а також завезли запас продуктів для малечі. На згадку про перебування у Володарському районі в місцевих школах залишився подарований нами спортивний інвентар. А ще буквально у всіх селах, де доводиться стояти, передаємо частину харчів місцевим малозабезпеченим родинам чи з числа вимушених переселенців».

Окрема тема — відвідини морськими піхотинцями навчальних закладів, звідки їм постійно надходять запрошення. «Хоч як стараються ті, хто хоче скомпрометувати ЗСУ, нас ніде жодного разу не зустрічали як ворогів, і для всіх нормальних донеччан ми захисники», — переконують хлопці з різних областей України. Доказ цього — уроки мужності у школах, де задля патріотичного виховання дітей почали практикувати зустрічі представників трьох поколінь: учасників Другої світової, воїнів-інтернаціоналістів, та тих, на чию долю випала теперішня гібридна війна.

Активно і на власному прикладі пропагують військові й фізичне виховання. У Мангуші організували й провели спортивні змагання, в яких узяли участь представники ЗСУ, Національної гвардії та місцевих шкіл. Найкращу підготовку у всіх видах продемонстрували бійці 36-ї бригади берегової оборони, які посіли перше місце, а призовий фонд передали школярам.

«Звичайно, серед місцевого населення є й ті, хто негативно ставиться до розташування наших підрозділів у населених пунктах, — погоджується з реаліями «Апостол». — Та ми намагаємося їм довести, що, на відміну від бойовиків і терористів, ми не загарбники, а захисники. Як військовослужбовці ми давали присягу, і наш обов’язок — захищати український народ, незалежність і територіальну цілісність держави. Хтось не в захваті від столичної влади? Але ми воюємо не за неї, ми стоїмо за свій народ, за землю, яку захопили незаконні військові формування. Нам протистоять не дилетанти, а кваліфіковані військовослужбовці, які мають спеціальну підготовку і пройшли не одну війну. Та ми не віддамо їм Донбас: це наша територія, яку треба відстояти. Більшість людей розуміють це і всіляко нас підтримують».

ПРЯМА МОВА

Сергій ФІЛІПОВ («Сєдой»),
заступник командира добровольчого батальйону «Донбас»:

— Ставлення до нас здебільшого позитивне. Часто люди бачать емблему «Донбасу», підходять і лаконічно прохають: «Не залишайте нас!» Місцеве населення обізнане із ситуацією, і ніхто з них не погодиться здати Широкине. Навіть не треба бути військовим, щоб зрозуміти: це позиція, яка «нависає» над Маріуполем і дає змогу розстрілювати місто майже впритул. Тому тут негативно зустрічають розмови про демілітаризацію Широкиного і намагаються хоч якось допомогти захисникам стратегічно важливого об’єкта. Днями їдемо туди, а дорогою чоловік «голосує». Що трапилося, питаю. А він простягає дві корзини полуниць: «Передайте, прошу, хлопцям на позиціях».