Олеся МАНЬКО,
випускниця Острозької академії, молода мама:

«Мрію про феєрверк з нагоди завершення війни»

— Я народилася в Острозі 24 серпня 1991-го о 9-й годині. Акт проголошення незалежності України ухвалили о 14-й. Тому часто жартую, що встигла пожити в Радянському Союзі й навіть зрозуміти, що це не моє. А вже невдовзі, 1994-го, на руїнах колишнього монастиря відродилась Острозька академія ХVІ століття. Саме в ній я провела незабутні студентські роки, здобувши фах політолога.

Тепер мешкаю у Львові, разом із чоловіком виховуємо синочка Теодора. Дуже хотіли, щоб він теж з’явився на світ у День Незалежності, та він ощасливив нас раніше, на Маковія. До місця проживання не прив’язуємося — жили і в Києві, й інших містах. Головне в наших потребах — достойна робота насамперед для чоловіка. Це те, що відрізняє нас від покоління моїх батьків. Життя змінюється дуже стрімко, і маємо за ним встигати.

Нині весь свій час присвячую синові. Хочу, щоб він ріс здоровим і всебічно розвиненим.

Коли люди відкривають мій паспорт і бачать дату народження, неодмінно перепитують: справді на День Незалежності? Це означає, що для них, як і для мене, це велике свято, на яке чекають, а своєю державою пишаються.

До речі, раніше я казала, що на мій день народження неодмінно будуть феєрверки, хоч я до них і не причетна. Війна все змінила. І тепер єдиний феєрверк, про який мрію, це той, що сповістить усю Україну про закінчення війни. Її вже пройшли мої друзі, однокласники, одногрупники. Зрештою, кожен розуміє, наскільки це страшно й несправедливо, бо війна виснажує і людей, і державу. Завдяки нашим незламним захисникам діти сплять спокійно, тож низький їм материнський уклін.

Коли приїжджаємо в Острог, із приємністю відзначаю, як він змінюється. Академія дала місту друге життя: воно стало комфортним і затишним, з неповторним шармом. Тут розвивається малий і середній бізнес, сюди залюбки їдуть туристи. Де ще побачите таку унікальну спадщину князів Острозьких, неповторну архітектуру, Музей книги та друкарства?

Острог набуває нового змісту, він уже по-новому позначений на карті України та світу. Це відзначають мої колеги-випускники, які роз’їхалися по світах, але завжди з ностальгією повертаються до колиски нашої духовності.

Новий надсучасний корпус академії — свідчення того, що в новітній історії України є попит на академічну освіту, хоч маленькому місту значно складніше конкурувати за студента, ніж Києву чи Львову. Але Національний університет «Острозька академія» на чолі з незмінним ректором Героєм України Ігорем Пасічником посідає високі сходинки у престижних незалежних рейтингах, і це тішить.

Упевнена, що люди, які хочуть щось зробити, неодмінно знаходять шляхи. Вони ставлять високу мету і прямують до неї з величезним бажанням. Якщо ви готові поставити перед собою таку мету й багато працювати, у вас теж усе вийде. І буде це на рідній землі!

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»

Микола ІЛЄЙКО,
командир взводу управління патрульної поліції в Черкаській області:

«У поліції можна й потрібно працювати чесно»

На цього симпатичного 30-річного правоохоронця рівняються підлеглі. Познайомилися з ним напередодні Дня Незалежності України, тому й запитання моє було пов’язане з цією датою.

Відчувати, що ти ровесник своєї незалежної держави, каже Микола, просто здорово. Хоч усвідомлення цього прийшло до нього не одразу, а з роками. Йому та його ровесникам випав шанс рости й розвиватися разом з вільною від тоталітаризму і комунізму країною, розбудовувати її, наводити лад. Для того й пішов працювати у правоохоронний орган, щоб зробити свою країну, область, район кращими.

Мріяв про службу з дитинства. Завжди подобалися люди у формі, які мають нести справедливість, обстоювати права громадян. Хотілося захищати скривджених, протистояти безладдю в будь-яких його виявах.

До роботи в реформованій патрульній поліції йшов свідомо. Закінчуючи школу, знав, куди вступатиму для здобуття професії. Чотири роки навчання в Одеському державному університеті внутрішніх справ на факультеті слідства та дізнання промайнули швидко. Курсант Ілєйко оволодівав усіма дисциплінами з бажанням застосувати здобуті знання на практиці. Незабаром така нагода трапилася: за розподілом після навчання потрапив у райвідділ, працював старшим уповноваженим кримінальної міліції у справах дітей.

Однак, як буває в житті, виходить не все й не одразу. Вирішив, було, навіть звільнитися і близько двох років шукав себе, визначався, що робити далі. Однак потяг до роботи в тепер уже реформованій патрульній поліції переважив. Почав з посади простого патрульного, а згодом дослужився до командира взводу.

— Чим відрізняються колишня міліція та нинішня поліція, які її переваги, на вашу думку?

— Різниця дуже велика. Якщо порівнювати цю структуру до реформи, то ДАІ та патрульно-постова служба завжди мали недостатнє забезпечення, у зв’язку з цим там і процвітала корупція. Працівники власним коштом мали забезпечувати службові автомобілі пальним, запчастинами. Навіть форму купували за власний рахунок.

Нині забезпечення поліцейських на нормальному рівні, не виникає проблем з паливно-мастильними матеріалами, хоч, звичайно, ще є до чого прагнути. Реформа дала позитивні результати, показала, що в цій галузі можна працювати чесно. Прийшли люди, які хочуть змін і роблять усе, аби їх втілити. Розуміють, що це наша країна, тут жити нам, нашим дітям.

Тепер — час становлення авторитету нового поліцейського в суспільстві, час усвідомлення, що йому можна довіряти, що до нього можна звернутися по допомогу. Хоч далеко не всі в суспільстві готові побачити ці зміни вже сьогодні, не всі, на жаль, готові сприяти цьому. Проте система працює, вдосконалюється. Але суспільство, на мою думку, потребує часу, щоб побачити зміни. Мабуть, саме тому трапляються певні конфлікти й непорозуміння.

— Як відзначаєте День Незалежності?

— Щороку по-різному. Ідемо родиною на святкові заходи, які зазвичай проводять у місті, можемо поїхати на маленьку екскурсію областю, зустрічаємося із друзями. Атмосфера піднесена навіть тоді, коли працюємо на свято — охороняємо громадський порядок. Ось і нині, мабуть, працюватимемо.

Роман КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»

Ярослав СІРИК,
технічний директор міжнародної ITкомпанії, полтавець:

«Для мене незалежність — не просто слово»

— Моя посада така, що й 24 серпня, мабуть, доведеться працювати. Проте в душі святкуватиму, тому що для нас із друзями День Незалежності України — не просто слова. Ми підтримували Революцію Гідності, не цураємося волонтерства, дехто з нас готовий життя віддати за Україну.

Багато часу проводячи в інтернеті, роблю висновок: добре, що ми не в Союзі й розвиваємося окремо від нашого північного сусіда. Там тільки в Москві й Санкт-Петербурзі добре жити, а в глибинці — занепад.

Хоч українське суспільство поки що далеке від ідеалу, певні зрушення вже видно. У Полтаві останніми роками ремонтують навчальні заклади, дороги. У місті після 23 години вже не побачиш хлопців напідпитку, а в під’їздах — шприців. Нещодавно їздив автомобілем у Київ і був приємно вражений станом покриття траси Харків — Київ. Дорога просто супер! Отже, країна оновлюється.

Мені якось сказали: в СРСР ти б не став успішним бізнесменом, бо тоді не дозволяли займатися комерцією. Я почав створювати сайти ще школярем. Мені дуже подобалося програмування, і в цій професії я дечого досяг. Потім вивчив англійську мову, і перша ж IT-компанія, в яку я звернувся в пошуках роботи, взяла мене на посаду керуючого проєктами. На другій роботі займався цим самим і водночас працював програмістом у замовників з-за кордону. І ось в одного з них справи пішли вгору, я вже сам не встигав, тому звільнився з попередньої роботи Потім залучив одногрупників (на той момент навчався у виші на спеціальності «комп’ютерна інженерія») йому на допомогу. Згодом знайшли ще одного замовника. Тобто ми росли.

Чи працюю за спеціальністю, яку здобув в університеті? Ні. Там ми вчили різні мікросхеми. Мені було нецікаво. Але я вчився, тому що цього хотіла мама. Представники старшого покоління вважають, що людина обов’язково повинна мати соціальний статус, закінчити освітній заклад.

Наше покоління цим не переймається. Знаю, що можу піти на якісь вузькоспрямовані курси, за два роки їх закінчити й відразу отримати роботу. До речі, в нашій галузі, наймаючи працівника на роботу, диплома не вимагають. Йому дають завдання або проводять опитування за спеціальністю. Якщо він відповідає вимогам, його беруть.

Між IT-компаніями велика конкуренція. А в нас невеличка команда, й нам важко когось переманити в місті, хоч ті, хто у нас працює, не ображаються. Наш замовник цінує програмістів, які отримують високу зарплату, проте я іноді працюю по 10—12 годин на добу.

Мої друзі переважно бізнесмени. Нещодавно мені пощастило працевлаштувати у нашій компанії двоюрідного брата, який закінчив аграрну академію. Він дуже гарно малює, уже став цінним робітником.

Мій троюрідний брат живе у США й теж займається підприємницькою діяльністю в галузі соціального страхування. У Союзі ж могли тільки мріяти про працевлаштування в іноземній фірмі чи компанії. Це теж показник того, що Україна поступово стає своєю в цивілізованому світі. Щоб добре жити, бути успішним, треба вмикати мізки й цілеспрямовано працювати, а не тупо ходити на роботу, аби день до вечора. Найкраще це робити з однодумцями. Ті, хто звик, що їх усім повинна забезпечувати держава, залишаються в межах совкового мислення.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

Микола КАРАБІНЮК,
науковець з Ужгородського національного університету:

«Навіть на старті в науці почувався впевнено»

Народившись у сім’ї простих закарпатців (мама все життя працює в торгівлі, батько — в лісовому господарстві), Микола Карабінюк не думав, що доля приведе його у велику науку. У рідній Ясінянській загальноосвітній школі виокремлювався успіхами, закінчивши її із золотою медаллю. Батьки підтримували, заохочували бажання сина йти вчитися далі.

Позаду успішні іспити на ЗНО, відкрита дорога до втілення в життя мети стати військовим. Раніше не раз і не два бачив себе у парадній формі курсанта вищого військового училища. І ось на станції рідного селища Ясіня чекає прибуття поїзда з Рахова, щоб поїхати до Львова. Та чомусь поїзд, привітавшись гудком, проїхав станцію, не зупинившись. Микола повернувся додому і одразу подумав, що доля підказує йому інший шлях, яким треба йти.

Через кілька днів хлопець вирушив до Ужгорода. А ще за якийсь час став студентом Ужгородського національного університету. Навчався на географа на бюджеті. В університеті завжди отримував підвищену стипендію, чим позбавляв батьків певних клопотів. Демонстрував, що навіть на старті в науці можна почуватися впевнено, зокрема фінансово, якщо займатися нею з усією серйозністю.

Після ужгородського вишу шлях проліг до аспірантури Львівського національного університету імені Івана Франка. Учився теж на бюджеті й отримував підвищену стипендію. Зустріли його спершу прохолодно, а згодом, оцінивши наукові амбіції, допомагали в успішному написанні кандидатської дисертації, присвяченій комплексному аналізу високогір’я Українських Карпат. Біля підніжжя Говерли він ріс, тож зайве говорити, що дослідження були йому до душі. Широкому охопленню наукових проблем сприяло те, що під час навчання в аспірантурі здобув ще одну спеціальність — геодезія та землеустрій. Від весни до осені, щойно дозволяли погодні умови, рушав у гори для польових досліджень: готував карти, аналізував ґрунти, класифікував рослинність тощо.

І ось захист у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Усі 22 члени спецради, до складу якої входили провідні вітчизняні вчені, визнали високий науковий рівень його дослідження.

На факультеті Миколу Карабінюка щиро вітали зі здобуттям звання кандидата географічних наук. Згодом доручили обійняти посаду заступника декана з навчально-методичної роботи.

«Тому, що без досвіду в цій роботі я спроможний її виконувати, завдячую колегам, — сказав у розмові Микола Миколайович. — Дуже важливо, коли на факультеті панує така товариська атмосфера».

Навесні цього року Микола одружився. Його супутницею в житті стала студентка рідного факультету Яна. Вона теж займається наукою і планує працювати в цій галузі.

Останнім часом на факультеті звання кандидатів наук і доктора філософії здобули троє претендентів. Тож збагачується наукова ріка Ужгородського національного, а з ним — і України.

Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»

Катерина ПЕТРУШЕНКО,
артистка Тернопільської філармонії:

«Усім нам зичу миру та поступу»

Тернополянка Катерина Петрушенко народилася в жовтні 1991 року, коли вже було ухвалено історичний Акт проголошення незалежності України. Тож її життя пишеться разом з новітньою історією нашої держави.

Виросла Катруся в театральній родині: батько Микола Володимирович — заслужений артист України, грає в Тернопільському академічному драматичному театрі імені Тараса Шевченка, мама Любов Петрівна тут працювала реквізитором.

Прикладом для неї завжди була старша сестра Олена. І в тому, що обрала фах музиканта, теж. Олена вчилася в музичній школі, і маленькій Катрусі дуже хотілося самій опанувати скрипку. Ще ходила в дитсадок, а вже стала ученицею музшколи. Коли настав час іти в самостійне життя та обирати професію, навіть не засумнівалася, що студіюватиме музику.

Батьки її професійний вибір підтримали. І дівчина вступила в Тернопільське музичне училище імені Соломії Крушельницької (нині мистецький фаховий коледж). Згодом стала студенткою Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського.

З Харкова після отримання диплома повернулася до Тернополя. В обласній філармонії Катерині запропонували роботу в камерному оркестрі, яким керує Олена Єфремова. Водночас скрипалька виступає в академічному симфонічному оркестрі під орудою заслуженого діяча мистецтв України Мирослава Кріля. Концертна діяльність чимало разів водила Катерину Петрушенко за кордон. З філармонійними колективами об’їздила багато польських міст. Каже, послухати українських музикантів приходить поважна публіка, зали постійно повні. Це не може не тішити виконавицю, колеги славлять Україну за її межами.

Катерина разом з подругами торік організувала струнний квартет «4 Summers». Над назвою ансамблю не мудрували, зібралися вчотирьох улітку, тому й найменували його «Чотири літа». Грають різні твори на різних заходах, виступають на концертах.

30 років вважає лише початком. Отже, попереду тривалий творчий і життєвий шлях. Власний ювілей зустрічатиме на роботі, в колі колег. Своєю професією задоволена. І це головне. В її долі музика постійно звучить. До душі Катерині веселі, іскристі мелодії на кшталт «Чардаша» Вітторіо Монті. Хоч елегійна музика теж полонить її серце.

Від старших колег Катерина Петрушенко запозичує передусім досвід, знання, вчиться в них навіть терпіння. Одноліткам бажає щирої любові до України, рідного краю, бути активними у плині часу і знаходити хвилини для відпочинку. Сама Катерина енергійно взялася за вивчення англійської й німецької мов. Читання теж не полишає, здебільшого цікавиться автобіографічними книжками про видатних композиторів, музикантів, відомих у будь-якій царині суспільно-економічного життя жінок. Любить подорожувати, пізнавати рідну країну, зокрема природні принади. Цьогоріч об’їздила Львівщину. Вечорами сідає й за вишивання. Чорними й червоними нитками вишиває собі блузку. Вишивка для неї — українське народне мистецтво.

Катеринина душа цвіте українством і музикою. І вона горда цим. Своїй ровесниці Україні зичить насамперед миру та поступу.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

Тетяна ЧУМАЧЕНКО,
фельдшерка із Сум:

«Це неймовірний подарунок долі, яким пишаюся»

Сумський медик Тетяна Чумаченко народилася 24 серпня 1991 року і вважає це неймовірним подарунком долі, а своїх дітей — п’ятикласника Дмитрика та чотирирічну доньку Даринку — молодими пагінцями незалежної України.

Тетяна усміхнена, щаслива, радісна. Каже, діти підросли, а робота фельдшера подобається і дає радість, бо допомога людям — це добра справа для жінки.

Батько її Анатолій Яровий із Білки поблизу Тростянця любить згадувати 24 серпня 1991 року. Щойно з пологового відділення районної лікарні повідомили, що його молода дружина Валентина народила донечку-первістка.

Він уважно стежив за подіями в Україні й розумів, що ось-ось має статися подія, доленосна в житті країни. І не помилився: позачергова сесія Верховної Ради ухвалила постанову і Акт проголошення незалежності України. Невимовна радість і щастя переповнювали тоді душу й серце молодого батька. Розумів, що й життя його доньки буде інакшим, ніж було їхнє. І завжди вітали Тетянку і відзначали чергову річницю Незалежності.

Дівчинка підростала і ще змалечку вирішила стати медиком, закінчила Сумський медичний коледж і пішла працювати фельдшером в один із залізничних медпунктів обласного центру. Згодом зустріла свою долю Олега, народила Дмитрика і Даринку. Нині родина мешкає в рідному селі на вулиці із символічною назвою Соборна, поки що з батьками, однак незабаром мають справити новосілля.

Тетяна не з говірких. Каже, слова — це добре, а конкретні корисні справи для рідної країни — краще. Тож колеги знають її як відповідального медпрацівника, а пацієнти вдячні за чутливе серце і вмілі руки.

Тетяна Чумаченко наголошує, що розпочинати відлік власного життя і рідної країни — це особливе відчуття причетності до історії. Про це пам’ятає завжди.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

Фото надані авторами