Без перебільшення можна сказати, що темою №1 у світових ЗМІ останніми тижнями залишаються дискусії довкола будівництва газопроводу «Північний потік-2».
Прагнення кількох західних країн-важковаговиків проштовхнути через Єврокомісію відверто лобістський російський проект, який кардинально суперечить основам політики енергетичної безпеки Євросоюзу, може поглибити конфлікт між державами — членами ЄС.
«Другий потік» планують прокласти з узбережжя РФ до Німеччини дном Балтійського моря паралельно з російським газопроводом «Північний потік». Це, за задумом Кремля, невдовзі позбавить Україну статусу транзитної держави в галузі поставок до Європи паливно-енергетичних ресурсів.
Цю ситуацію прокоментували перші державні особи України. Президент Петро Порошенко вважає проект «Північний потік-2» «надзвичайно серйозною загрозою для України», бо його мета — позбавити Україну двох мільярдів доларів (на рік. — Авт.), які вона отримує за транзит. «Це помста за Стокгольм, це помста за рішучі антикорупційні реформи». Прем’єр-міністр Володимир Гройсман заявив у парламенті, що вживають усіх заходів для захисту національних інтересів, недопущення будівництва цього політичного проекту, бо він «становить загрозу національній безпеці не лише України, а й інших держав».
Голова Верховної Ради Андрій Парубій назвав блокування будівництва «Північного потоку-2» в обхід України одним із найважливіших зовнішньополітичних завдань. Він переконаний, що цей проект для нашої країни є «воєнно небезпечним», тому що «Росія більше не утримуватиметься від широкомасштабного вторгнення в Україну, якщо на нашій території не буде газотранспортної системи, якою Росія постачає газ на західноєвропейський ринок».
З детальнішими запитаннями щодо глибинних процесів навколо цієї досить гострої й неоднозначної ситуації з «Північним потоком-2», проти якого вже виступило 13 країн Євросоюзу, «Урядовий кур’єр» звернувся до Михайла Гончара, президента Центру глобалістики «Стратегія XXI».
УК: Мета Кремля з проектом «Північний потік-2», як на мене, на поверхні: встановити домінування на газовому ринку Євросоюзу, отримати ще потужніші важелі політичного та економічного впливу, а згодом, посиливши нинішній конфлікт між її державами, розколоти це співтовариство.
— І робиться все це, на жаль, руками самих європейців усупереч ними ж ухваленого останніми роками енергетичного законодавства, у якому акцент робиться на безпеці постачань і диверсифікації. Документи про створення Енергетичного союзу чітко вказують: «ЄС буде прагнути до диверсифікації своїх джерел енергії, маршрутів і постачальників, зокрема в газовій галузі».
А що маємо на сьогодні, що змінилося на ринку газу в Європі з позиції диверсифікації з часів газових криз 2006 та 2009 років? Майже нічого. Широко розрекламований проект «Набукко», визначений пріоритетом №1 для ЄС, вмер. NIGAL (нігерійський газ через Нігер, Алжир та Середземне море до ЄС) так само не відбувся. Проект «Південного коридору» (газ із Каспію, Ірану, Єгипту через Туреччину до ЄС) ледве живий. Зате російські проекти на кшталт «Північного потоку» хоч і не безпроблемно, але торують собі шлях до ЄС. Але у цьому разі жодною диверсифікацією й не пахне. Джерело те саме — Росія, маршрут постачання той самий — з Росії, постачальник той самий — Газпром. Тобто «Північний потік-2» кардинально суперечить основам політики енергетичної безпеки Європейського Союзу. Все тепер залежатиме від того, чи схвалить цей проект Європейська комісія, чи відхилить (компромісу тут бути не може: або так, або ні).
УК: Якщо консенсусу немає, то не повинно й бути цього проекту, адже всі країни — члени Євросоюзу нібито рівні в правах?
— Теоретично так. Але, як бачимо, в ЄС є не тільки рівні, а й рівніші. Майже за Орвелом. Німеччина, Австрія, Франція. Вони наполегливо протягують цей проект, намагаючись маніпулювати європейським законодавством. Виступили проти американських санкцій стосовно «Північного потоку-2». Тобто йдеться про країни-важковаговики, чиї компанії різною мірою беруть участь у реалізації цього політично мотивованого проекту. Як результат — конфлікт всередині Енергетичного союзу ЄС уже породжено, а «Північний потік-2» не тільки його загострює, а й ставить на межу краху. Не американські санкції розколюють євроатлантичну та європейську солідарність, а російський проект, який за суттю є компонентом криптовійни Росії проти Заходу. Буде чи не буде побудовано цей газопровід, а конфлікт між ЄС та США, всередині ЄС уже є.
УК: А початком розгортання конфлікту інтересів був ОPAL — наземне продовження підводного газопроводу «Північний потік». Коли Польща виступила проти рішення Єврокомісії вилучити до 2033 року ОPAL з норм «третього енергопакета» ЄС. Європейський суд повністю задовольнив вимоги Варшави?
— Європейський суд доволі оперативно розглянув позов Польщі й прийняв рішення про призупинення виконання рішення Єврокомісії щодо ОPAL від 28 жовтня 2016 року. До речі, коли ЄК офіційно надала польській стороні на її вимогу це рішення, певна частина документа була для неї «закрита» — щоб нібито не порушити комерційних позицій третьої сторони, тобто Газпрому. Ситуація безпрецедентна: Єврокомісія захищає інтереси компанії не з країни Євросоюзу, понад те — відмовляє в доступі до інформації країні — членові ЄС. А нещодавно претензії польської сторони фактично відхилив суд ЄС зі штучною аргументацією про брак негайних негативних наслідків для Польщі.
Звичайно, що за таких обставин розвиток подій навколо «Північного потоку-2» може бути більш драматичним. Реалізація цього проекту доведе Євросоюз до інфарктного стану. Адже Кремль із мовчазної згоди провідних країн Євросоюзу відкрито демонструє, що він може обходити всякі санкції, протискувати необхідні для себе рішення, за потреби знайти для цього в середовищі європейських чиновників необхідних йому посіпак. У цій ситуації дивну позицію займають провідні політики ЄС. Їх можна було б зрозуміти, якби у Євросоюзу не було альтернативи поставок газу, крім «Північного потоку-2» чи був наявний дефіцит потужностей для газопостачання ЄС.
УК: Якби він навіть виник з вини Газпрому, його можна було б позбутися поставками норвезького чи газу з Каспію.
— Звичайно. Адже офіційним пріоритетом Євросоюзу був і залишається, його ніхто не скасовував, проект «Південний коридор», яким паливо з Азербайджану, Туркменістану, Ірану має надійти в Європу через Туреччину. Один із газопроводів проекту, що будують, мають ввести в дію вже у 2019 році. Тому тут доволі непослідовна поведінка Німеччини й Австрії, які в цій ситуації відкрито проштовхують російський проект «Північний потік-2». Триває, по суті, подвійна гра, Німеччина — основний вигодоотримувач від цього газопроводу, вона обстоює позицію, що це суто комерційний проект, ігноруючи протилежну позицію майже половини країн — членів ЄС.
УК: Це помітно було продемонстровано, коли Ангела Меркель і канцлер Австрії Крістіан Керн закликали США скорегувати законопроект із посилення санкцій проти Росії, під які підпадає і проект «Північний потік-2». Берлін і Відень також категорично проти поставок американського скрапленого газу в Європу. Яким, Михайле Михайловичу, бачите подальший розвиток подій на газовому ринку Євросоюзу?
— Дональд Трамп під час недавнього візиту в Польщу заявив, що США мають намір значно збільшити поставки газу до Європи. Ці наміри мають і комерційне підґрунтя, і складову трансатлантичної солідарності. Газпром усе ще зберігає статус монопольного постачальника газу в ЄС зі східного напрямку. Задля подолання такого стану речей роблять практичні кроки. «Ініціатива трьох морів» за участі 12 країн Євросоюзу, про яку згадував Трамп у виступі у Варшаві, передбачає не тільки будівництво додаткових потужностей з приймання скрапленого газу зі США, а й системи інтерконекторів, якими паливо надходитиме до Східної Європи й Балтії. «Ми не дозволимо іншим країнам використовувати енергоресурси, щоб шантажувати вас, і не допустимо, щоб на ринку був монополіст». Ішлося про Газпром, який забезпечує 100% поставок палива в Болгарію та Латвію, майже повністю забезпечує Словаччину й Угорщину. Що ж стосується «Північного потоку-2», то припускаю, що Газпром і його лобі у Брюсселі проштовхнуть проект через Єврокомісію.
Паралельно Росія намагається проштовхнути в Європу і другу нитку «Турецького потоку». Тут важливу роль відіграватиме позиція США. Але за будь-якого розвитку подій у майбутньому, Путін вже досяг давно бажаної мети: йому вдалося внести не просто додатковий розкол між країнами Євросоюзу, а фактично створити розлам ЄС.
Механізм шредеризації європейського політикуму виявився доволі ефективним. Колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, до речі, нині очолює і раду компанії «Північний потік-2», яка повністю належить Газпрому. В першому «Північному потоці» він також був головою ради. Істерична реакція з Брюсселя на нові американські санкції показує, що європейські цінності закінчуються там, де починаються гроші Газпрому.
УК: «Північний потік-2» змусив знову заговорити про необхідність створення міжнародного консорціуму на базі української газотранспортної системи (ГТС). За словами заступника глави Адміністрації Президента Костянтина Єлісєєва, європейська сторона підтримала ініціативу Петра Порошенка про проведення на початку наступного року великої міжнародної конференції щодо перспектив нашої ГТС задля підвищення рівня енергетичної безпеки і Європи, й України.
— Євросоюз — утворення, яке стає дедалі більш аморфним. Там близько десяти країн займають активну проросійську позицію, що становить ризики для нас. Вони чомусь не вимагають від Росії відкрити доступ Європи до центральноазіатського газу. Ще в 2000-х, наприклад, туркменський газ спокійно йшов в Україну й через Україну в країни ЄС.
Створення міжнародного консорціуму з управління українською ГТС може виявитися до певної міри рятівним кроком. На нашому боці на переговорах з Єврокомісією щодо «Північного потоку-2» — стаття 274 Угоди про асоціацію. Вона вимагає від ЄС враховувати наявні в нас потужності в реалізації різних проектів. Ідеться насамперед про нашу ГТС, яку використовують лише на 50% можливостей.
УК: Якщо «ініціативу трьох морів», що пов’язана з постачанням до Європи американського скрапленого газу, буде швидко реалізовано, то невдовзі її результатом, за словами Трампа, стане «радикальна трансформація всього регіону».
— У світі бум з видобутку нетрадиційного газу та СПГ. Непомітно для нас Австралія за три роки стане світовим лідером з експорту СПГ. Китай провів успішний експериментальний видобуток газу з морських покладів метан-гідратів. Тому й зайшли в глухий кут переговори Росії з Китаєм про збільшення постачання газу і будівництво двох нових трубопроводів. Пекін, за інформацією Reuters, відмовився від російської труби «Сила Сибіру-2» та постачання газу із Сахаліну. Китай планує брати більше скрапленого газу з Австралії, робить колосальні інвестиції у видобуток нетрадиційного газу з власних родовищ.
Тобто бачимо драматичні наслідки кретинізму для Росії в газовій політиці Кремля. Розворот Газпромом експорту палива на Схід, передусім до Китаю, був пропагандистською бравадою і не більше, бо інфраструктурно Росія прив’язана до європейського ринку. Це було продиктовано прагненням зробити більш поступливими країни Євросоюзу.
УК: Отож Газпрому і його лобістам у країнах Євросоюзу не залишається нічого іншого, як за будь-яку ціну не втрачати газові ринки в Європі, боротися до кінця за проект «Північний потік-2».
— До початку наступного року отримаємо відповіді на багато запитань. Велику роль відіграватиме позиція США, які з початку цього року збільшили постачання скрапленого газу в п’ять разів, а до кінця 2019-го планують експортувати 30 мільярдів кубометрів на рік. Стрімко виходить на світові ринки газу Австралія. У 2020 році Австралія пережене Катар і буде на першому місці в світі за обсягами виробництва та експорту СПГ. США так само планують отримати після 2020 року пальму першості в експорті СПГ. Тому на економіку Росії чекають не найкращі часи.
Станіслав ПРОКОПЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Михайло ГОНЧАР. У минулому авіаційний інженер, відомий дослідник і знаний експерт з питань енергетики. Закінчив Київський інститут інженерів цивільної авіації (нині Аерокосмічний інститут Національного авіаційного університету). Має понад 30 років професійного досвіду роботи, зокрема службу у Військово-повітряних силах, державну службу в системі Ради національної безпеки і оборони України, наукову роботу в Національному інституті стратегічних досліджень, Національному інституті проблем міжнародної безпеки РНБО України. З 2016 року член Національного комітету з промислової політики. Має статус асоційованого експерта Центру імені Разумкова і Центру дослідження Росії.
Ми в Google+