Обраний 8 вересня голова Рівненської обласної ради Микола Драганчук — на політичному олімпі краю людина відносно нова. Значно краще його знають у Сарненському районі, де очолював редакцію районної газети «Сарненські новини», а минулих 5 років був головою районної ради.

Про те, що було й що буде далі, ми розмовляємо з Миколою Драганчуком у його робочому кабінеті.

 Голова Рівненської обласної ради Микола ДРАГАНЧУК. Фото з сайту ok.com

— 25 жовтня минулого року ви виграли вибори в одному із шести округів Сарненського району до обласної ради й увійшли до складу фракції «Батьківщина».

— А ще повернувся у свою рідну газету і, як кажуть, із чистою совістю разом зі щойно обраними колегами-депутатами з району поїхав на першу сесію до Рівного. Один із них дорогою каже: зараз, мовляв, візьмуть та й оберуть тебе головою обласної ради. Звісно, я це відкинув як невдалий жарт. Бо планував, як і раніше, робити цікаву й конкурентну газету: ви ж пам’ятаєте, що «Сарненські новини» Національна спілка журналістів двічі визнавала газетою року в Україні.

— Та не так сталося, як гадалося.

— Отож. На бурхливій першій сесії врешті-решт вирішили, що раду очолить представник Радикальної партії, а першим заступником буде представник «Батьківщини». Так моє прізвище виникло серед двох інших претендентів. Це було так несподівано, що я зробив кілька дзвінків авторитетним для мене людям. А вони, як один: іди! А вже коли за мене проголосували, першою зателефонувала дружина, яка навіть плакала в трубку: «Що ти наробив?!» Вона вже добре знала, почім той хліб голови райради, що воно таке — постійна робота з людьми, — і спроектувала це на область. Довелося заспокоювати: врешті, змирилася.

— Та й тоді ви, вочевидь, не думали, що через неповний рік станете першою особою в області. Чи, як кажуть, поганий той солдат, який не мріє стати генералом?

— Які там мрії? Просто виконував свою роботу і, відверто кажучи, був інколи навіть не між двома — між кількома вогнями: це коли Рівненщина була «двоголовою». А коли залишилася без голови обласної ради, як і належить згідно із законодавством, виконував його обов’язки, не приймав одноосібних рішень. Зрештою, на те вона й рада, щоб радитися з головами фракцій, із депутатами.

— Справді, життя в області не зупинилося, а конфліктів суттєво поменшало. Але ж інтрига трималася до останнього.

— Але сталося те, що сталося: депутат від Партії конкретних справ Світлана Богатирчук-Кривко внесла мою кандидатуру. А фракція Радикальної партії, мабуть, вирішила «не палити» свого кандидата, бо навіть не внесла його на голосування. Про рівень моєї підтримки ви знаєте: 35 депутатів із 44, які взяли участь у голосуванні. Серед них, звісно, і «Батьківщина» у повному складі.

— Але ж ви самі не раз наголошували, що позапартійний.

— Так, і це для мене принципово. Одразу після школи, в далекому вже 1984-му, я прийшов на роботу в свою рідну костопільську районну газету. І редактор почав мене «обробляти» щодо партійності: мовляв, тоді буде і професійне зростання. Але батько, поради якого дуже ціную, казав: «Сину, не роби в житті двох речей: не вступай у партію і не змінюй православного віросповідання». Можливо, тоді я ще не розумів вагомості тих слів, але вони запали глибоко в підсвідомість. Отож відмовився. Пішов в армію, а там теж агітують у партію: кажуть, не дамо сержанта, хоча я був заступником командира взводу. І не дали, навіть до рідного брата на весілля не пустили. Коли повернувся, редактор запитує з порога: «Партійний уже?» — «Ні». — «Тоді вибач. Тобі немає тут місця». Зібрав я нехитрі речі, та й поїхав у сусідню сарненську районку. Як тоді казали, без відриву від виробництва закінчив факультет журналістики Київського державного університету, пройшов усі редакційні сходинки. Доводилося нелегко: батьки одне за одним рано пішли з життя, щойно мені минуло 25, а їхнє плече в період становлення було ой як потрібне! Але з тими батьківськими настановами крокую по життю, бо переконаний: жодні крісла їх не варті. Саме тому й сьогодні принципово не вступаю в жодну партію, хоча вже 11 років співпрацюю з «Батьківщиною» і вдячний їй за підтримку та довіру.

— Які перші кроки плануєте зробити на посаді голови обласної ради?

— Як тільки можу, об’єднуватиму депутатів навколо інтересів громади. Тому й на сесії просив колег переступити заради цього через амбіції та політичні інтереси. Бо що ми маємо: за неповний рік уже третій голова облради — хіба цього від нас очікували виборці? Вочевидь, вони сподівалися на розв’язання їхніх нагальних проблем! Звісно, це можна зробити, тільки наповнивши бюджет. А в нас понад 100 комунальних підприємств обласної ради — отже, є над чим працювати.

— Які ж проблеми найнагальніші?

— Глобальні ми зафіксуємо в стратегічному плані розвитку області, який ухвалимо найближчим часом. А найнагальніші — вони на поверхні. Ось жителі Степангорода Володимирецького району не пускають дітей до школи й перекривають трасу з вимогою терміново розпочати будівництво нової. Ми просто приречені будувати там школу! Бо нинішня розрахована на 250 учнів, а навчається вдвічі більше. Їдальня в пристосованому приміщенні, немає спортзалу, до найближчої школи — 11 кілометрів, тож і підвезення організувати складно. Але я проти подібних методів впливу на владу: по-перше, вже завершують розроблення проектно-кошторисної документації нової школи на 500 місць, цільові кошти на будівництво буде закладено в ДФРР на 2017 рік, попередня вартість проекту — 64 мільйони; по-друге, з обласного бюджету спрямовано 750 тисяч гривень для реконструкції старої школи. Проблема в тому, що це не єдиний населений пункт, де вкрай потрібен новий храм науки: тут, до прикладу, міг би згадати й Цепцевичі, й Чабель, і Вири Сарненського району. І в усіх динамічний приріст народжуваності! То де ж іще будувати школи, як не в поліських куточках, де вершать найвищу державну політику — відтворюють генофонд нації?!

Або, наприклад, наше комунальне підприємство «Міжнародний аеропорт «Рівне», розвиток якого гальмують борги, що вже перевищили 12 мільйонів гривень. Перший крок на допомогу ми вже зробили: звернулися до Кабміну з пропозицією їх реструктуризувати. Обласна рада, звісно ж, гарантуватиме погашення. А далі просимо внести наше летовище до програми Мінінфраструктури щодо підтримки аеропортів — це дасть змогу залучити додаткові кошти на розвиток.

Мені не дає спокою динаміка розвитку спортивної інфраструктури в сусідній Білорусі, де, вважайте, в кожному райцентрі є потужна тренувальна база й навіть льодові палаци. У Рівному на вулиці Макарова надали місце на будівництво льодового палацу, тож треба робити все, щоб прийшли інвестори й таки збудували його!

— Усі ці проблеми, погодьтеся, принципово інакше розв’язували б, якби бюджети мали надходження від видобутку та реалізації бурштину. Тема з оскомою, але факт залишається фактом: ходимо по золоту, а самі — бідні.

— Ви ж помітили, дозволи на розроблення надр ця обласна рада блокує. Не раз зверталися і з проханнями, і з вимогами до офіційного Києва врегулювати вкрай наболілу й глобальну для всієї держави проблему. Тільки-но закон легалізує видобуток сонячного каменю та встановить чіткі правила рекультивації територій, роботи бурштинової біржі, обласну раду, гадаю, буде розблоковано. Нам набридло постійно бути в політичних, а тепер уже й у кримінальних розбірках. Ми сприймемо закон у будь-якій редакції, тільки б усе було чітко й прозоро. Болить душа від того, що відбувається на рідному Поліссі. Моє хобі — гриби, зазвичай збираю їх у сосновому лісі під Антонівкою. Але торік приїхав і не впізнав місцевості: замість лісу — те, що навіть просікою не назвеш. Спочатку думав, що заблукав, аж здогадався: тут побували бурштинокопачі. Нині в нас масово горять торф’яники, а пожежним машинам ніде набрати води, щоб їх гасити. Треба терміново втручатися, бо ми на порозі глобальної екологічної проблеми!

— Як має проходити обіцяна децентралізація, і чи не стане другорядною роль обласної ради — адже йдеться насамперед про первинне самоврядування?

— У цих процесах обласна рада має відігравати ключову роль, не лише слухати, а й чути голос місцевих рад. Добровільне об’єднання громад — це добре, але, як на мене, ця добровільність повинна чимось обмежуватися. Неозброєним оком видно, що реформа пригальмовує, бо ми її, на жаль, заговорили! І тут знову ж таки ключову роль має відіграти офіційний Київ. Ми ж на своєму рівні робимо відповідні кроки: на співфінансування проектів від громад виділили з обласного бюджету 0,5 мільйона гривень, тепер додали ще 300 тисяч гривень. Але й цих коштів замало: приміром, на Львівщині це кілька мільйонів! Потужним є співфінансування ініціатив громад у наших сусідів-поляків. Тому з використанням польського досвіду проводимо семінари-навчання для сільських голів, як написати і захистити потрібний для громади проект. А щодо ролі обласної ради… Скажу так: якщо ми виконаємо свою місію й зміцнимо первинне самоврядування, отримаю моральне задоволення і з радістю повернуся в журналістику, щоб розповідати про це людям.

— Вочевидь, двовладдя на рівні областей, районів — м’яко кажучи, не найкращий український винахід. Видиме чи приховане «перетягування ковдри» хто головніший — рада чи адміністрація — відбувається завжди, і вам це добре відомо.

— На жаль чи, може, на щастя, ми не законотворці — вони ж зволікають із обіцяними змінами до Конституції, які чомусь прив’язали до вкрай чутливої теми Донбасу. Наші стосунки будуть партнерськими, збудованими на порозумінні, без «старшого» і «молодшого» братів. З акцентом на те, що майбутнє — за громадами та сильним самоврядуванням. До речі, люди не ділять владу — вона для них єдина. А це означає, що й відповідальність у нас спільна.

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Микола ДРАГАНЧУК. Народився 19 грудня 1966 року в Костополі на Рівненщині. Трудовий шлях розпочав кореспондентом місцевої районної газети; після служби в армії пройшов усі редакційні сходинки — аж до редактора газети «Сарненські новини». Двічі обраний депутатом Сарненської райради, з 2010 по 2015-й очолював цю районну раду.

З листопада 2015-го — перший заступник голови Рівненської облради, 8 вересня 2016-го обраний головою обласної ради. Член Національної спілки журналістів України, нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів.