Повертаючись із війни, захисники України якнайшвидше намагаються адаптуватися до мирного життя. Досвід доводить, що один з найефективніших способів — зміна сфери діяльності та розмірена праця на результат. Про пошук справи до душі та свій шлях до становлення успішного фермерського господарства розповідає колишній боєць АТО, а нині підприємець, батько п’ятьох дітей Микола СТЕЦЬКІВ, який на Львівщині вирощує полуницю на відкритому ґрунті.
— Що саме вас мотивувало піти в добровольці?
— Усе почалося ще з часів Євромайдану. Я не сприймав тодішньої влади, було соромно, це була ганьба для України. Відчував потребу бути на Майдані, але не міг там жити, бо це означало залишити рідних і роботу. Познайомився на Майдані з багатьма чудовими людьми з усієї України. Пригадую, як хлопці з Донецька розповідали про шлях, який довелося подолати до Києва. Уявіть: вони навіть у багажнику їхали, щоб тільки дістатися до столиці. Це нам тут легко бути патріотами, а на сході все складніше. За проукраїнські погляди там переслідували і цькували.У період Революції гідності я був надзвичайно виснажений. Багато роботи, поїздки до Києва. Та Майдан дав заряд натхнення і налаштував на те, що все в наших руках, ми можемо все змінити на краще. Але, як відомо, почався новий етап боротьби. Повістка із військкомату надійшла на третій десь всеукраїнської мобілізації, коли розпочалася окупація Криму. Я чекав на виклик, розумів, що треба захищати Батьківщину і довести, що ми не волоцюги на рідній землі, а нація. Пані, яка принесла повістку, сказала, що я перший, хто з усього району зрадів, отримавши цей документ. Зібрався, звернувся у військкомат і опинився у рідній частині — на вулиці Стрийській (80-та окрема десантно-штурмова бригада). За роки вона змінилася. Хлопці там були мотивовані й відважні, готові виконувати наказ і захищати Батьківщину. Це мене вразило. Була весна 2014 року. Крим ми вже втратили без бою. Нас розпустили і сказали, мовляв, хлопці, дякуємо, що ви такі є, ми вас не забудемо.
Після загострення ситуації на сході я зрозумів, що не можу сидіти вдома. Дружина мене підтримала, хоч дуже непокоїлася. Два місяці я збирав документи, щоб піти добровольцем. Довідка за довідкою — що не маю судимості, різні характеристики тощо. Ходив між частиною і військкоматом кілька разів, ніяк там не могли визначитися, які ж документи слід принести. Був момент, коли хотів усе кинути.
— Проте не здалися...
— Зрозумів, що стати контрактником не виходить. Випадково дізнався про набір у добровольчий батальйон «Львів». Після двох місяців навчань вирушив на Донбас. Спочатку не знав, куди їду. Все було таємно, дорога дуже складна. Найбільше запам’яталося те, як зустрічали люди, — вони раділи. І це було неймовірно.
Пригадую, як командир першої роти першого взводу Тарас Дорош загинув у Станиці Луганській від кулі снайпера. Пам’ятаю, як нас відвідав вертеп, приїхала журналіст і волонтер Ксенія Клим, яка дуже багато зробила для наших військових, — чудова людина. Щойно вони поїхали, через дві години загинув Тарас. Урятувати його було неможливо. Коли ми поїхали попрощатися з ним у морг у місті Щастя, я став на коліна і замислився: що ми тут робимо, навіщо? У цього хлопця було все — любов і підтримка близьких, чудова родина, розум, на нього чекало велике майбутнє. А тепер усе обірвалося...
Тоді до мене прийшло усвідомлення, що я зробив внесок у боротьбу, а тепер на мене чекають удома. На мирній землі ще багато справ. Так на початку березня 2015 року повернувся до Львова. Дружина дуже хвилювалася, схудла. Вона знає звуки «Градів», артилерії. Бувало, що я вибирався на дах будівлі, щоб тільки зловити мережу, і дзвонив розповісти, що в мене все гаразд. А тим часом за спиною лунали вибухи. Я казав: «Заєць, усе добре!» Ми з дружиною ласкаво називаємо одне одного так. Наш син Юліан колись на запитання, як звати маму з татом відповів: «Заєць!» Ми сміялися і розповідали йому, що то не ім’я.
— Як проходив етап звикання до мирного життя?
— По поверненні дуже тяжко було адаптуватися до буденності. З’явилася агресія, яскравим подразником була щонайменша несправедливість. Ледь стримався, аби не провчити сусіда, який курить на сходах, адже прохання не робити цього не діяло ніяк. Каже: «Миколо, відчепися з моралізаторством». А мені вже накипіло від щоденної байдужості людей, нахабної поведінки, порушення законів.
— Працювали, як і до війни?
— Через два місяці перебування вдома звернувся до центру зайнятості. Там спеціалісти запропонували мені не просто отримувати допомогу у зв’язку з безробіттям, а започаткувати власну справу. Скористався програмою для учасників АТО. Зібрав документи, пішов на навчання, з допомогою фахівців написав бізнес-план.
Ідея вирощувати ягоди прийшла до нас із дружиною раптово. Саме тоді отримав ділянку землі від держави. Раніше ми трошки вирощували полуниці на сотці родичів. І потім виявилося, що наша ділянка в Пустомитівському районі ідеально пасує саме для ягідництва.
Захистив бізнес-план, отримав кошти — 30 тисяч гривень, купили все необхідне для початку. Восени посадили 2000 саджанців, навесні 2016 року виявив, що їх залишилося 800. Щось заглушив пирій, щось замерзло, частину люди покрали. Зникли і мої кросівки. Потім побачив своє взуття на одному місцевому і через сусідів переказав, щоб більше такого ніхто не робив, бо продемонструю, що ми робили із сепаратистами (усміхається., — Авт.). Тепер нічого не пропадає.
Звісно, часом люди допомагають збирати ягоди, але це значно не впливає на врожай. Нині маю вісім сортів полуниці, плануємо вирощувати лохину. Наше фермерське господарство «Файна Бері» розростається, збільшуються площі для посадки ягід, думаємо зайнятися ще й агротуризмом. Переконаний, що в житті все можливе, потрібно лише цього хотіти і заручатися підтримкою рідних.
— Пане Миколо, чи уявляли ви колись, що зміните роботу будівельника і станете фермером?
— Вірю у фатум і часто згадую притчу про те, як чоловік просив у Бога допомогти. «Господи, хрест, який я несу, дуже важкий. Допоможи мені! Знаю, є ціле сховище хрестів, там можна було б підібрати інший, з котрим я легше зможу іти по життю», — казав чоловік. Опинився в тому сховищі, а воно безмежне. І хрестів безліч — великі, менші, різної форми. Чоловік приміряв кілька і обрав найзручніший. Повернувся до Бога і сказав: «Господи, ось я обрав той, який мені найкраще підходить, зможу з ним іти!» Бог відповів: «Ти з цим хрестом і прийшов».
Аби мати те, що у мене є зараз, потрібно було пройти чимало випробувань. Трапилося так, що перед початком старшої школи я зламав руку. Довго був у лікарні, потім мене перевели в інший клас, певний час адаптації, складніша навчальна програма. Через об’єктивні причини я не встигав. Учителі, на жаль, без розуміння ставилися до мене, коли просив ще раз пояснити чи допомогти. Я розповів батькам, а вони порадили просити про допомогу ще. Але й це було безрезультатно. У мене зникла охота до навчання, з відмінника я перетворився на двієчника. Після 8 класу пішов навчатися в училище дизайну та будівництва. Згодом відслужив в армії і став працювати на себе — робив ремонти у квартирах, мав багато замовлень. Зрозумів, що пора одружуватися.
— Як познайомилися з дружиною?
— Ми були сусідами. Одного похмурого дня я повертався втомлений з роботи і побачив, як Іванка сама тягне старі радянські меблі, щоб викинути. Така тендітна — і з великим диваном. Не міг пройти повз, допоміг. Спочатку Іванка спілкувалася зі мною просто як із сусідом. Могли розговоритися і не помітити, як минуло мало не півгодини. Коли ще зустрічалися, то довколишні давали мені безкоштовні поради, про які їх ніхто не просив. Мовляв, хлопче, що ти робиш, у неї двоє синів, вона розлучена. А я відповідав, що немає чужих дітей. Так ми стали однією великою сім’єю.
Ще з підліткового віку, коли між товаришами ми почали говорити про майбутнє, чув, що кожен хоче мати сина. Щоб продовжити рід, грати з малим у футбол, ще якісь суто чоловічі справи. А я тоді хотів донечку. Трапилася навіть кумедна ситуація: пішли з дружиною на УЗД, Іванка була вагітною вчетверте. Матеріальне становище було скрутним, ми могли розраховувати лише на себе. Перезирнулися з дружиною: «А раптом донечка!» Лікар сказав: «У вас буде хлопчик!» Вираз мого обличчя, напевно, його вразив. А я додав: «Та він у мене вже четвертий!» А торік у нас народилася довгоочікувана донечка.
— Як виховуєте діточок? Ви суворий тато?
— Дружина каже, що часом я суворий до дітей. Це через дисципліну. Хоч ми намагаємося не перевантажувати їх інформацією. Молоді матусі хваляться, чия дитинка більше віршиків чи слів англійською мовою у 5 років знає, вихваляються досягненнями. Це не наше. Вважаю, що в дитини має бути дитинство — безтурботний час для дослідження і розуміння світу, в якому вона живе. Спостерігаю за власними дітьми, намагаюся розгледіти їхні нахили, таланти. Не прагну з пелюшок виховати із сина програміста, хоч нині це популярна і прибуткова професія. Згодом той програміст може виявитися чудовим футболістом, міг ним стати, якби батьки допомагали і скеровували. Мама із татом, безумовно, — приклад для малечі. Мій шестирічний син каже, мовляв, виросту і буду захисником України, як ти, піду у військо.
Бути багатодітними батьками — це величезна відповідальність. І не лише за дітей, а й перед суспільством і Богом. Усвідомлення батьківства змусило замислитися, чого справді хочу від життя. Життя у ритмі «дім, робота, пиво» і скарги на буденність — це не мій шлях. А ще ніколи не думаю, що країна зробила для мене, а про те, що я зробив для країни.
Христина ГОРОБЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Микола СТЕЦЬКІВ. Народився 1986 року у Львові. Навчався у Львівському вищому професійному училищі дизайну та будівництва та Львівському державному університеті внутрішніх справ. Пройшов військову службу у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді. У 2014—2015 роках як доброволець брав участь в антитерористичній операції. Після повернення з АТО започаткував власну справу — вирощує органічну полуницю, зареєстрував фермерське господарство «Файна Бері». 2017 року ввійшов у ТОП-100 найвпливовіших осіб Львівщини від «Медіастар» у номінації «Лідер позитивних змін». Одружений, виховує чотирьох синів і доньку.
Ми в Google+