Ми не знаємо, якими багатствами володіємо. Бо більшість із них ніколи не бачили й, можливо, не побачимо, не знаємо, де вони сховані, хоч для злодіїв, у тому числі високопоставлених, це не такий уже й секрет. Ідеться про музейні заклади, які є центрами збереження та популяризації історико-культурної спадщини. А ще їх пафосно називають візитівками країни.

Cкільки в нас цих візитівок, теж достеменно ніхто не знає, бо нема системи обліку як самих музеїв, так і того, що вони зберігають. За різними джерелами, це понад 12,5 мільйона артефактів, та за браком експлуатаційних площ очам відвідувачів відкривають лише 3—5% із них. До прикладів безладу можна додати неналежний, м’яко кажучи, рівень охорони нашого спадку, але список проблем на цьому не завершиться. Тож цілком логічною видається ідея профільного міністерства невідкладно навести лад у величезному музейному просторі. Передовсім вирішили почати з істотного вдосконалення закону про музей та музейну справу. Запропоновані зміни узагальнили в концепції, щоб вислухати зауваження і доповнення фахового загалу, а вже готовий законопроект винести на суд громадськості. На одне з перших обговорень, яке відбулося у форматі відеоконференції, запросили й «УК».

Чи потрібно?

Тим часом не всім ініціатива міністерства видалася слушною. Так, голова аналітичного центру-колегіуму «Анна-Ярославна» Оксана Мельничук зазначає, що очолювана нею робоча група в 2011—2014 роках вже напрацювала в тісній співпраці із профільним загалом концепцію державної цільової програми розвитку музейної справи на період до 2018 року. «Найголовніша вимога, яка лунала від керівників музейних установ, — повернути стару редакцію Положення про музейний фонд України». Пані Оксана не вважає, що в нас недосконала законодавча база. «Я робила порівняльний аналіз усіх культурних політик країн Західної Європи. Вони скопійовані з музейної політики СРСР. Тому музейна законодавча база СРСР вважається бездоганною. Український закон, ухвалений в середині 1990?х, урахував усі положення, які дають змогу абсолютно грамотно регулювати суспільні відносини в музейній справі. Питання в іншому: цього законодавства не дотримуються».

Не вважає за потрібне саме зараз обговорювати зміни до чинного закону і директор Чернігівського обласного історичного музею Сергій Лаєвський. На його думку, варто зосередитися на розробленні концептуального документа про національну музейну політику. Тим більше, що в багатьох європейських країнах нема законодавства про музейну справу. Там послуговуються кодексом музейної етики. Варто вивчити цей документ і, можливо, ввести його в нашу законодавчу базу.

Однак директор громадської організації «Міжнародний центр розвитку культурного розмаїття» Світлана Пахлова каже, що зміни потрібні значні. «Я читала концепцію, про яку говорила пані Оксана. В ній є слушні ідеї, тож їх треба врахувати, доопрацьовуючи нинішню концепцію». Експерт посилається на власний досвід, коли працювала над різними проектами і щодо музейної справи, й загалом культурної діяльності, — справа ускладнювалася багатьма застарілими нормами. За 10 років час змінився, і нині вже, скажімо, йдеться про електронний облік музейних предметів. Застаріла і класифікація музеїв, яка навіть не враховує, що є музеї віртуальні або недержавні, є приватні колекції, які не фіксуються ніяк.

До речі, приватні музеї треба не тільки зафіксувати як явище, а й зважити на їхні проблеми. Так, директор одного з них — «Машини часу» Михайло Прудніков із Дніпропетровська зазначає: «Ми проіснували рік, причому беззбитково. Але чому держава звільнила свої музеї від плати за землю, а нас це не стосується»?

Підтримує колегу і заступник директора Дніпропетровського художнього музею Сергій Несмачний: «Мінкульт має подумати, як стимулювати створення приватних музеїв, адже вони набувають дедалі більшої популярності».

Заступник директора Одеського історико-краєзавчого музею Юрій Слюсар додає, що при створенні сучасної інформаційної мережі слід на загальнодержавному рівні мати уніфіковану комп’ютерну програму з обліку і наукової обробки музейних предметів, бо є музеї, підпорядковані академії наук, відомчі тощо. Вони теж власність народу України».

Посада для айтішника

Не втрачає актуальності й питання кадрового забезпечення. Заступник міністра культури Ігор Ліховий констатує, що в музейних закладах працює багато фахівців високого рівня. Проте щоб нині бути популярним, музею мало мати унікальну колекцію, потрібна присутність у інтернет-просторі, мати англійськомовну версію на сайті. Не тільки вести науково-просвітницьку роботу, а й видавати відповідну літературу. На жаль, у нас небагато музейних закладів, які мають докторів наук, наукові школи.

У свою чергу директор Львівського державного меморіального музею Михайла Грушевського Марія Магунь наголошує, що в музеї повинні прийти фахівці, які мають професійно займатися сайтами. Але, з одного боку, вони не надто поспішатимуть на музейні зарплати, з іншого — у штаті таких одиниць нема. Пора переглянути штатні розписи музеїв усіх ланок.

Підтримує колегу і в. о. директора Одеського музею західного і східного мистецтва Ігор Вороник, який вважає, що «давно назріла потреба в розробленні критеріїв успішності музеїв. А для цього у штатних розписах, крім системних адміністраторів, потрібно передбачити посади соціологів».

Камінь спотикання

Найбільше збурення у фаховому середовищі викликав пункт 8 у концепції, де зазначаються зміни в підході до особливостей здійснення права власності на музейні предмети. І хоч автори пояснювали, що не йдеться про розпродаж колекцій, це мають бути виняткові і об∂рунтовані випадки з дуже великими застереженнями і заборонами; загал називає це спробою легалізації торгівлі національного надбання, втратою безцінних пам’яток, можливою маніпуляцією творами мистецтва. Щоправда, тут одразу згадалися гучні скандали часів Януковича, коли навіть із приміщення Кабміну зникали безцінні картини, які брали з музейних фондів, натомість заміняли підробками. Причому без пункту 8.

Ігор Ліховий каже, що його «дуже здивувала бурхлива реакція на 8 пункт, «який допускає таку жахливу єресь, як переміщення музейних цінностей. Але в Одесі, скажімо, 226 приватних колекцій. Чи можемо їм заборонити щось продавати? Свого часу різні країни набули величезні колекції праведними і неправедними шляхами. Були переміщені не просто мистецькі, а навіть сакральні цінності. Нащадки тих, хто ними володів, не можуть змиритися з позицією, що жодних переміщень бути не може. І тому цю тему варто обговорювати. Загалом потрібно переглянути наші фонди, бо, зберігаючи далеко не першовартісне, не маємо ресурсів для збереження шедеврів. Небажання змін призводить до того, що через поганий облік у Криму, на Луганщині й Донеччині, де ми зазнали великих музейних втрат, не можемо показати їх, закликаючи ЮНЕСКО на допомогу. Тому держава жорстко вимагатиме виконання звірки музейних фондів, звітування за збереження музейних цінностей».

ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ?

— Варто звернутися до проблем територій меморіалів і заповідників, які мають бути недоторканними. З нашого досвіду знаємо, що ті території дедалі більше стають доторканними. Як правило, меморіальні території опісля відновити в первісному форматі просто неможливо.

— Слід визначитися з функціями музеїв — це концептуальне питання. Бо вже висловлюють думки про музеї як агітаційно-пропагандистські пункти, що було перед Другою світовою, або розважальні осередки. Це неприпустимо.

— Формуючи сучасну мережу, ми одночасно маємо формувати і захист музейних зібрань, бо інформацію отримують як люди шляхетні, так і люди, які можуть на них зазіхати.

— Тільки музейна освіта не може давати права працювати в художньому, історичному чи літературному музеї. Повинна бути базова освіта, а потім спеціалізація на музейних засадах.

— Брак експозиційних площ для демонстрації експонатів можна частково подолати за рахунок швидкої зміни експозицій і виставок.

— Стосовно контролю за діяльністю музею. Світовий досвід вказує на дуже ефективний механізм такого контролю. Це опікунські ради.

— Не важливо, щоб працівник від і до сидів прив’язаним до стільця в музеї. Важливо, щоб він створив певний науковий продукт, скажімо, виставку і показав її, видав монографію. Ми повинні говорити про результати роботи більше, ніж про сам процес.

Насамкінець. Ми наголосили лише на кількох проблемах, які потребують врегулювання. Насправді їх аж забагато. Концепцію оприлюднили на сайті «Музейний простір», щоб коментарі могла надсилати вся фахова спільнота. Головне — не послуговуватися заявами на кшталт «все пропало», «за нашого життя в цій країні нічого не зміниться», які, на жаль, уже з’явилися в коментарях.