На акторський шлях її благословила дружина Леся Курбаса

Народитися на Різдво Христове — особлива радість. Адже  цього  величного дня святкують усі, на душі кожного і молитовно, і весело, і щасливо. Заслужена артистка України Віра Самчук прийшла в земне життя з Різдвяною зіркою в селі Зелений Гай, що в Заліщицькому районі на Тернопіллі. Люди саме йшли до церкви. У хаті пахло сіном, яке поклали під вишиту скатертину святвечірнього столу, застелили долівку, а на покуті красувався дідух  — сніп-оберіг. Трохи поодаль стояла ялинка, яку день тому батько, незважаючи на хурделицю, приніс із лісу, бо перебував в очікуванні народження дитини. І Бог послав йому на Різдво доню. Вітання приймав уже під дзвінкі колядки та театралізоване дійство вертепників.

Ім’я дівчинці теж сам  вибрав — Віра. Бабуся одного разу Вірі Григорівні повідала, що назвали її Віра-Надія, а  священик промовив: «То нехай буде ще й Любов». То виходить, що в неї аж три імені. Воістину: чого лише на Різдво не буває.

Побачивши вперше білий світ такого пісенно-театралізованого дня-свята, хіба могла Віра й сама не співати? У рідній зеленогайській  школі брала участь в ансамблі, який перемагав на музичних олімпіадах. Віра співала і соло, і дуетом. А тут у музичній школі в райцентрі саме відкрили клас бандури, і хоч була вже восьмикласницею, стала опановувати гру на цьому українському інструменті.  Після восьмирічки вступила до Тернопільського музичного училища ім. С. Крушельницької.

Упевнена: доля нами керує. В училищі багато різних заходів організовувала, навіть якусь поему білим віршем написала. На четвертому курсі доїжджала до Збаража викладати бандуру в музичній школі. Училище закінчила з відзнакою, дали їй направлення на вступ до консерваторії. Зважила на інше: в місті Шумськ, що за сто кілометрів від обласного центру, діяв народний театр. Туди й попросилася на роботу. Тут робила свої перші професійні кроки. Відтак пощастило вступити на акторський факультет Харківського інституту мистецтв.  Дівчині із Зеленого Гаю поталанило навчатися у великих акторів — курбасівця Василя Стеценка, довженківця Євгена Бондаренка, прекрасного митця Валерія Івченка. Дружина Леся Курбаса Валентина Чистякова благословила її «на акторський тернистий шлях».

Після закінчення інституту кликали в київську оперету, але доля розпорядилася інакше. 45 років тому Віра Самчук приїхала до Тернополя, де свій перший професійний театр «Тернопільські театральні вечори» організував славетний Лесь Курбас, а тоді головним режисером працював відомий Ярослав Геляс.

«Дитинко, ви їдете туди, де Ярослав Геляс, перекажіть йому: якби я могла зараз повернутися на сцену, була б щаслива грати з ним у парі», — сказала їй на прощання Валентина Чистякова. Отож Віра Григорівна повернулася з одного курбасівського міста до іншого. І з того часу грає на сцені Тернопільського академічного драмтеатру ім. Тараса Шевченка.

Понад сто образів тут втілила, понад сто різних характерів, доль показала-відтворила. Її улюблені ролі — драматичні, героїчні, трагедійні.

Я був вражений, коли йшов із Вірою Григорівною вулицями Тернополя та розмовляв про її театральну працю, раптом нас зупинила якась пані. З’ясувалося, вона впізнала актрису й стала їй дякувати за «Дорогу Олену Сергіївну». Коли ж то ще було, а вдячні театрали впродовж десятиріч пам’ятають! Хіба не різдвяне це диво!

Вже опісля Віра Самчук зізнається, що коли їй запропонували взяти участь у постановці «Дорога Олена Сергіївна», чомусь вважала, що це цілковито не її, але саме цій ролі судилося стати етапною для акторки. Душу їй гріли Мавка з «Лісової пісні», Ганна («Маруся Богуславка»), Софія з «Безталанної», дуже близька їй Голда («Поминальна молитва»), хоч зовні ця героїня колюча, зате внутрішньо глибока, мудра. Віра Григорівна втілила ці образи. Проте мовить: «Не буду оригінальна: своєї ролі я так ще й не зіграла».

Віра Самчук не лише дбала, як має говорити, поводитися її героїня, а й навіть як одягатися. Коли ставили, скажімо, «Безталанну», спеціально вишила сорочку, такої ні в кого немає, хоч згодом позичали, аби відшити. Загалом Віра Григорівна багато вишивала і собі, і чоловіку Вікторові Бурку, до слова, також акторові, плела й гачком, спицями. Їй добре вдається підтримувати своє домашнє вогнище. Чудова господиня. «Навіть на гастролях зрідка ходили в їдальню, — мовить актриса. — Бувало, готувала страви, які сама вигадувала». Пироги у неї теж смачні. І кутя. Інакше й не можна, народжена ж бо на Різдво, коли стіл ледь не вгинається від усіляких наїдків.

Як їй було святкувати Різдво в атеїстичні комуністичні часи? Гарно! Бо все завуальовувала під відзначення власного дня народження. І в студентському Харкові, і в театральному Тернополі завжди на її особистому святі звучали коляди. Спочатку починали, якщо можна так сказати, зі світської «Нова радість стала», а там подеколи й заходили аж до церковного канта «Бог предвічний народився».

Останніми роками, крім зайнятості в театрі, виступає в хорі в греко-католицькому архікатедральному соборі. Нинішнього Різдва вона знову піде сюди на заутреню, воздасть славу Народженому Ісусові, а відтак у родинному колі відсвяткує і свій день народження. Цього року він ювілейний. Січні життя Віри Самчук були сповнені й тепла, й сонця, бувало, й хуртовина мела. Усе пережила, здолала. Бо впевнена: коли робити улюблену справу, Бог допоможе навіть несподівано.