На Черкащині почався рік Василя Симоненка

Ох, яка до болю знайома ця друкарська машинка, до якої, ніби до кулемета, прикипів Василь. Подібна реліквія — як пам’ятник минулій епосі — стоїть нині і в моєму кабінеті. Здається, саме на такій видрукував Симоненко оцей крик душі:

Україно! Ти — моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Чи не правда: чим далі відходимо від епохи, в якій він жив і творив, тим злободенніше звучить його поезія.

У день ювілею Василя Симоненка — 8 січня — в Черкасах вручили щорічні премії його імені лауреатам, пройшов літературно-мистецький вечір. Зокрема відбулася прем’єра документальної історії про поета «Серед грому і тиші» від режисера Сергія Проскурні, який вважає цю роботу театральним відкриттям невідомого Симоненка. Бо й створена вона на основі повідомлень ЗМІ часів життя та творчості поета, текстів самого поета та спогадів його друзів і знайомих.

Образ Василя Симоненка втілив молодий філософ та актор-аматор Ярослав Литвин. Ще одну головну роль збірного персонажа грає черкаський актор Павло Гончаров. Він як тінь іде за Василем Симоненком і шкодить йому впродовж життя. Це натяк на всі ті комуністичні реалії, які змушували кимось прикидатися, а прожити легше було саме людям нещирим. У щоденнику Василя Симоненка залишився, приміром, запис від 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»...» Це Василь написав уже через рік після звірячого його побиття, коли остаточно стало зрозумілим, що система відверто демонструє свою силу, вказуючи українській інтелігенції місце на задвірках, а то й у тюрмах. Його недавній юнацький наїв розтанув як дим. Натомість прийшли гіркота й усвідомлення своєї трагічної долі. Усвідомлення, бо до того було тільки інтуїтивне відчуття, про що свідчать написані поетом за вісім років до смерті рядки: «...в тридцять смерті в очі подивлюсь».

Тепер, опісля прем’єри, вистава увійде до репертуару театру.

…Я заходжу до музею-кабінету Василя Андрійовича в Черкасах, де все так само самотньо висить на старенькій рогатій вішалці його плащ, вдивляюся в незакінчені рядки рукопису на робочому столі. І чомусь приходять на пам’ять його слова:

Ще не всі чорти втекли на небо,

ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,

чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

без лобів їх, без очей і рук?

Хіба не про сьогоднішні реалії написано?