Іван Гончар увійшов у новітню історію України і як всеосяжний колекціонер старожитностей, що осмислював народну красу і відкривав світу її етнокоди, культивував автентику регіонів України. Митець не дожив три місяці до відкриття у вересні 1993-го державного музею на основі його колекції, який згодом став Національним центром народної культури «Музей Івана Гончара». Саме тут днями відбулося перше із серії заходів вшанування Українця з великої літери, присвячене 105-й річниці з дня його народження. Понад три години промайнули яскраво і пізнавально.
Іван Гончар народився 27 грудня 1911-го в селі Лип’янка нині Черкаської області. 1936 року отримав дипломи скульптора і завбачливо — агронома, але все подальше життя збагачував рідну землю мистецькими творами.
Із найбільш знаних повоєнних робіт стала його кінна скульптура Щорса в Києві. Він також створив пам’ятники Катерині Білокур, Григорієві Сковороді, Максиму Залізняку, Іванові Франку, Іванові Гонті та іншим діячам історії та культури.
Іван Гончар неодноразово звертався до постаті Тараса Шевченка. У скульптурі 1965 року поет представлений як петербурзький денді, в наступних роботах це більш звичний для радянського періоду змарнілий пророк, занурений в «Думи мої, думи мої…»
З 1960-х пафос діяльності митця змінюється. Етнографізм робіт починає сприйматися не тільки як вияв патріотизму, а як певна противага тезі про нову спільноту — «радянський народ». Приватний музей Гончара став одним з неформальних центрів історичних досліджень і осередків руху шістдесятників. Митець бере активну участь у створенні Товариства охорони пам’яток історії та культури. З 1970-го і до останніх днів він працює над створенням 18-томного історико-етнографічного альбому «Україна і українці».
На вшанування засновника у простору світлицю завітали понад 300 українців, багато хто в давніх народних вбраннях. Їх зустрічали портрети матері та батька Івана Гончара, які він написав на початку 1950-х. На стінах акварелі «На краю села», «Міські околиці» — Київщина, Вінниччина, Чернігівщина, Карпатський регіон. Він пише картини у плоскісному стилі художнього наїву, на яких сільські типажі у природному середовищі, замальовує сільські хатинки, які сприймаються не стільки ностальгією в незугарному урбанізмі, а як виклик бездумним соціалістичним пертурбаціям.
Ювілейний концерт був позбавлений формальності та політичних гасел. Обійшлося й без промов.
Розпочав програму етногурт «Божичі» із солістом в автентичній полтавській вишитій сорочці, яку росіяни запозичили як косоворотку. Естафету перейняв ансамбль із села Козацьке, а потім гурт з Чернігівщини, що складався зі статних бабусь, які вже 35 років співають разом. Гучні оплески зірвав гурт «Буття», що виконував народну музику Полтавщини. Найпроникливіше звучали старовинні патріотичні та релігійні барокові пісні у виконанні Тараса Компаніченка і гурту «Хорея козацька». Прозвучала і улюблена пісня Івана Гончара «Сховалось сонце за горою».
Насамкінець. Поруч зі мною емоційно сприймав свято художник із Криму, який залишився громадянином України. До речі, він нагадав про творчу присутність ювіляра в Ялті, де в 1956 році встановили його пам’ятник Максиму Горькому. Художник розповідає про зустріч нового 2016 року, який святкували в Криму за українським часом у холодній квартирі, але зі світлом, що згасло через півгодини після 12-ї. Він переживав ушанування Івана Гончара емоційніше, ніж ми — з материкової України: «Аж душу рве». Художник шкодує, що не вдяг вишиванку — він теж збирає народні артефакти і турбується за їх збереження в окупованому місті.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+