Звичайна двоповерхова будівля колишнього будинку культури в селі Великі Будища, що поблизу відомої на весь світ Диканьки, одразу стає незвичною, коли читаєш вивіску при вході: «Музей українського весілля». Як з’ясувалося, єдиний у країні. Хоч насправді це не зовсім музей у звичному розумінні. Автор проекту і одночасно директорка закладу Оксана Трипільська разом зі своїми «дівчатами» із ансамблю пісні «Берегиня» створили справжнісіньке шоу високого ґатунку, в якому всі екскурсанти стають учасниками, а експонати починають жити своїм колишнім життям. Бо весільне вбрання, рушники, горщики і рогачі, інші предмети побуту були у вжитку жителів села.

Дійство стартує одразу з вестибюлю розподілом ролей. Демократично обирають молоду з молодим, а вони вже авторитарно — батьків, боярина й світелку та інших численних персонажів обряду. З цього моменту не змовкають сміх і жарти, коментарі і підбадьорливі вигуки. А організатори саме на це й очікують, отже гра почалася як треба, а поняття музейна тиша скасовано.

Слід віддати належне Оксані Трипільській, яка майстерно веде свою партію, і настільки вправно керує анархічним натовпом, що перетворює його на зіграну трупу за півтори години. Саме в такий часовий проміжок вона змогла втиснути сценарій, вибравши з нього найсуттєвіше і пізнавальне, який наші пращури прописали на цілий тиждень.

Тому часто сюди заїжджають справжні весільні потяги надихнутися давніми звичаями, які створювалися саме для того, щоб народження нової родини ставало справжнім святом, а не лише багатогодинним, інколи нудним застіллям. У Великих Будищах за розвагами нема коли вгору глянути чи пак чарку перехилити. Хоч і такий експонат як горілочка в музеї присутній, і закуска на столі теж не муляжна, але їх споживають у перерві між нагальнішими справами: треба перевірити, чи вміє молода господарювати біля печі і весільний танок завести, і батьківське слово почути, і власне побажання висловити.

Про що розповість крилатий експонат

З ініціативи ентузіастів постав і єдиний у країні Музей важкої бомбардувальної авіації, який торік набув статусу філіалу Національного військово-історичного музею України. Так сталося, що саме в Полтаві після закінчення холодної війни між СРСР і західним світом залишилась важка бомбардувальна дивізія, на озброєнні якої перебували далекосяжні ракетоносці з ядерним озброєнням. Їх мали знищити, але завдяки старанням колишніх льотчиків деякі з них, у тому числі й найгрізніші донині, стали експонатами. Тож музей має дві експозиції — у приміщенні і стоянку літаків просто неба.

За часів його створення наприкінці 1980-х ніхто й гадки не мав, що за якийсь час намалюється миршавий фюрер, у якого язик повернувся заявити, що Росія виграла б Другу світову без України. Тим самим заперечивши і подвиг 67 Героїв Радянського Союзу, кількістю яких також була знаменита Полтавська дивізія.

Путін словесно виграв би і без американців, але сильнішим страшнувато робити такі заяви. Тим часом музейники добре пам’ятають історію свого аеродрому і торік відкрили нову експозицію, присвячену спільній американсько-радянській операції 1944 року під кодовою назвою «Френтік». Її метою було нанесення масованих авіаційних ударів по військово-промислових об’єктах Німеччини та її сателітів. Літаки США, злітаючи з аеродромів Британії та Італії, після бомбувань сідали на летовища Полтави, Миргорода, Пирятина. Німці довго не могли збагнути, куди вони зникають. Тому було виграно час, поки вороги не розгадали цей маневр. Пам’ятає про бойову співдружність і американська сторона, тому на відкритті експозиції побували колишні льотчики Сполучених Штатів.

А мою увагу привернув текст вітання президента США Білла Клінтона 20 вересня 1994 року до 50-річчя проведення операції, який починається словами подяки до «українських, американських і російських льотчиків».

Та найбільше враження, зрозуміло, справляють самі бойові машини і можливість обстежити їх. Що одразу подумалося в незручному кріслі керманичів цих складних машин: а про людину їхні розробники думали? Та навіщо, головне причепити більше бомб, а не зробити туалет для пілотів, які могли і добу проводити в повітрі.


Подорож живим музеєм

Загалом чи не всі полтавські музеї, а в місті представлені майже всі їх види, останнім часом перетворюються на живі і завдяки цьому стали значно популярнішими. От і в класичному музеї-садибі письменника Володимира Короленка, яку родина майже 90 років тому відкрила для відвідувачів, сучасні зміни повертають екскурсантів у минуле.

На ганку нас зустрічає молода жінка зі словами: «Добрий день, я — Софія, донька Володимира Короленка, батько у від’їзді, але попередив: якщо будуть гості, обов’язково прийняти їх». Тож старшенька з двох сестер, роль якої талановито грає науковий співробітник Людмила, зовсім не по-екскурсоводськи розкриває історію і секрети обійстя, знайомить з численними експонатами, які пов’язані не тільки з родиною, а й епохою. Стає зрозуміло, чому Короленко надав перевагу Полтаві перед Петербургом і прожив тут 20 років, за що його поважали полтавці, як він своїм прикладом допомагати нужденним і знедоленим виховував дітей. А ще музейники використовують чималеньке дворище, засаджене різноманітними квітами, кущами, деревами, а деякі з них пам’ятають родину, щоб зацікавити школярів не лише творчістю письменника, а й загалом літературою, запровадивши квест «Скарби Короленківської садиби». Наостанок ще одна традиція оселі — неспішні бесіди відвідувачів і музейчиків під час короленківських чаювань, до яких спонукає запашний напій із 20 трав та смачна домашня випічка.

Опішнянські дива

Ще один музей Полтавщини, до якого можна застосувати означення єдиний і живий — в Опішні. Власне, там їх кілька. Родзинкою для нас став Колегіум мистецтв, створений 20 років тому на базі місцевої середньої школи, який підпорядковується безпосередньо Міністерству культури. Це визнання заслуг закладу. Вони не ефемерні, а підтверджені чотирма тисячами експонатів випускних і конкурсних робіт учнів, які зберігаються на чималеньких площах тутешнього музею. Але їх, здається вже не вистачає, і талановиті роботи прикрашають подвір’я, піднімаються вгору по стінах будівлі, де виокремлюються відбитки маленьких долоньок на шматочках глини, залишені першокласниками.

Як учнівські руки вправно працюють з глиною, можуть пересвідчитись гості закладу, зголосившись на майстер-клас з виготовлення найпростішої моделі — півника-свинтунця. До цієї іграшки в народі особливе ставлення. Півник — символ світла, його мали як оберіг у кожній хаті, де були діти.

«У вас це повинно вийти, адже такі завдання виконують наші першокласники», — каже заступник директора колегіуму Наталя Матвійчук. Легко сказати, але далеко не всі мають хист до цієї справи. Свистунця мені допомогли зробити схожого на півника і він посів чільне місце на полиці серед улюблених сувенірів з різних країн. Гадаю, це був би безпрограшний хід, аби дозволили продавати учнівські роботи, вони справді дуже цікаві і мають потужну енергетику.

Недаремно вже в дорослому музеї просто неба в Національному музеї-заповіднику українського гончарства нам сказали, що планують зробити дитячий виставковий майданчик, бо вони малі гончарі мають своє бачення такої творчості, але, поза сумнівом, креативне.

Вислів про те, що «не святі горшки ліплять», ймовірно, й можна застосувати до чогось примітивного, але про 287 скульптур просто неба на великій території заповідника про це не скажеш. Їхні автори — майстри гончарної справи, які беруть участь у опішнянських фестивалях. Цьогоріч, скажімо, додалося 10 нових робіт. У них є численні шанувальники — по 700 людей щодня відвідують українську столицю гончарства. От тільки до туристичного центру вона все ніяк не доросте. Через жахливі дороги, відсутність інфраструктури.

Добре, що влада нарешті зрозуміла важливість цієї проблеми. Під час зустрічі з журналістами голова облдержадміністрації Валерій Головко виокремив саме її. «Ми пов’язуємо розробку концепції туристичної привабливості краю, медичну і освітню реформи і, головне, переходимо на довгострокові програми. Тому знаємо, що буде через п’ять років у цих галузях, а дороги все це мають зв’язати», — сказав він.

Що наліпите, те й їстимете

За статистикою для більшості туристів Полтавщина асоціюється передовсім з Полтавською битвою. Але варто тільки раз побувати в цьому краї, щоб пересвідчитися: тут чи не на кожному кроці можна згадувати ту чи ту подію давньої чи сучасної історії, відкривати нові й нові принади краю. От і на території готельно-відпочинкового комплексу «Глухомань», що трохи далі околиці Полтави, встановлено пам’ятний знак, який свідчить про місце поранення Карла XII під час Полтавської битви. Хоча б заради того, щоб віддати шану цьому великому полководцю варто відвідати цей комплекс на березі Ворскли. Тут тихо і водночас гамірно – велика територія дає змогу комусь усамітнитися, комусь поринути у вир веселощів -- до вже існуючих щороку додаються нові атракції, щоб різновіковим відвідувачам було цікаво і затишно проводити своє дозвілля.

Створили умови для того, щоб родинний відпочинок був привабливим і гостинні господарі садиби зеленого туризму Віталій Мостовий з дружиною Мариною. Вони побудували її на дачній ділянці поблизу Полтави і назвали «Золота сота», бо саме тут Віталій втілив у життя свою давню пристрасть — захоплення бджолами, про організацію життя яких може розповідати годинами. Тепер він пропонує своїм відпочивальникам на додаток до чистого повітря та інших переваг життя серед природи оздоровчий сон на вулику-лежанці, який цілюще діє на весь організм, та продукти з пасіки. Господарі так зраділи першим успіхам, що плекають надію розбудувати тут ціле село.

Смачний мед, яким здавна славиться Полтавщина, не єдина гастрономічна тема краю. Про арсенал славетних страв, зроблених по-полтавськи, свідчать фестивалі цього напрямку, які намагаються проводити у знакових місцях, як-от опішнянський «Борщик у глиняному горщику». А от я з колегами похвалюся здобутками в ліпленні галушок. Майстер-клас нам, журналістам, провели в одному із закладів Полтави. Можу засвідчити, що колеги навчалися дуже старанно, адже шеф-кухар одразу повідомила: що наліпите, те й їстимете.

P.S. Редакція висловлює вдячність за організацію прес-туру Полтавській облдержадміністрації та Асоціації журналістів «Туристичний прес-клуб України»