Як війна шаліє, то закон німіє. Людям не хочеться вірити, що під час війни закон не може, як у мирний час, захистити і запобігти насильству й смерті. На жаль, дехто зі співвітчизників вважає, що бойові дії обмежені виключно зоною АТО і не впливають на інші сфери життя. Доки на власному досвіді не впевняться в іншому. Тільки така ціна зміни переконань буває надто високою.

Напередодні нового року після трьох років спроб заробити у сусідній Росії нарешті повернувся на Івано-Франківщину 44-річний Михайло (тут і далі імена змінено з етичних міркувань).  На жаль, без грошей і документів. На щастя, живий.

У квітні 2014 року в місті Мінеральні Води на Ставропільщині заробітчанинові з України двоє кавказців запропонували вигідні умови праці. І так дружньо поводилися з ним, обіцяючи гори золоті, що франківець прийняв запрошення випити по чарці за знайомство. 

Плакатом все сказано...

Без паспорта і оплати

Що підсипали в напій, тепер уже ніхто не дізнається, але Михайло отямився, лише коли опинився десь у віддаленому фермерському господарстві. Одразу в нового робітника відібрали документи начебто для місцевої реєстрації. І там аж до січня 2017 року утримували як раба й змушували працювати безплатно.

Як згодом розповів Михайло прикордонникам в Україні, на третій рік рабства йому таки вдалося втекти від господарів і працевлаштуватися в іншому місці. Однак невдовзі за порушення міграційного законодавства його затримали співробітники ФМС РФ. Суд оштрафував заробітчанина на 2 тисячі рублів і видворив з Росії. Тепер горе-заробітчанин має відновлювати втрачені документи.

Ще одного шукача вигідного заробітку з центральної області України торік у грудні прикордонники затримали на території Луганської області. Він хотів без документів перетнути російсько-український кордон. Під час фільтраційних заходів, що проводили співробітники СБУ, 33-річний заробітчанин розповів, як його ошукали і протягом трьох років він примусово безплатно працював на користь російських кримінальних ділків.

Історія 33-річного Мишка схожа на попередню: його утримував у рабстві приватний підприємець із Розсоші Воронезької області. Росіянин у 2014 році запропонував українцеві працевлаштування на своєму сільськогосподарському підприємстві. Усю заробітну плату (360 тисяч рублів) він пообіцяв виплатити після завершення робіт. Однак передовсім роботодавець нібито для тимчасової реєстрації забрав в українця паспорт і не повернув. Щоб змусити до рабської неоплачуваної роботи, бізнесмен погрожував зброєю. Мишко кинувся по допомогу до місцевих правоохоронців, у яких скарги заробітчанина на дії підприємця викликали сміх.

Окрім сільськогосподарських робіт, Мишко за вказівкою хазяїна скуповував у російських військових дизельне пальне і перепродував його на АЗС. Військові зливали солярку з військової техніки, яку доправляли в бік українського кордону нібито на навчання. Так минуло три роки. Наприкінці листопада, не витримавши принизливого ставлення і нелюдських умов праці, горе-заробітчанин утік від роботодавця.

Наша прописка — погана ознака на тому боці

Днями через КПВВ «Станиця Луганська» на підконтрольну Україні територію прийшов знесилений чоловік. Виявилося, що 45-річний будівельник із Світловодського району Кіровоградської області Михайло Йосипович понад півтора місяця провів у катівнях терористів так званої ЛНР. Співробітникам Служби безпеки України, які надали йому правову допомогу, колишній в’язень розповів сумну історію.

Восени 2016 року він поїхав на заробітки в Росію. Працював на будівництві у Москві й Шахтинську. Коли ж настав час розрахунків, роботодавець видав йому зарплатню підробленими купюрами і втік.

Не маючи коштів на дорогу додому, заробітчанин рушив пішки з міста Донецька Ростовської області до України, перетнув кордон і попрямував до Станиці Луганської. Але на КПВВ його на територію України не пустили, бо не мав електронної перепустки.

Люди підказали йому, як можна з паспортом громадянина України потрапити на батьківщину. Задля цього треба було повернутися в Росію через Ізварине, а вже звідти в Україну через митний пункт пропуску. На цьому довгому шляху бідолаха заблукав і в невідомому населеному пункті ОРЛО його зупинив озброєний патруль. Побачивши в паспорті реєстрацію в Кіровограді (Кропивницькому), комендант, одягнений у папаху козака і камуфльовану форму, поставив українця на коліна й закував у кайданки. Інші люди у камуфляжі били його, стріляли над головою, звинувачуючи в причетності до «укропівської» диверсійно-розвідувальної групи. Потім у якомусь сараї Михайла Йосиповича допитували люди в цивільному, які цікавилися, чи пов’язаний він з СБУ, ФСБ РФ і чи не він нещодавно вбив їхнього підполковника. І знову били.

Катування тривало довго, горе-заробітчанина возили з міста до міста. Тільки в камері «комендатури» Артемівського району Луганська полонений провів майже 40 діб. Його допитували, били, обливали водою, катували електрострумом. Потім змусили написати заяву на ім’я коменданта про те, що він не має претензій до катів, і повідомили, що він «майже вільний». Виявилося, що все задля того, щоб бранця перевезти в якусь чергову будівлю, де йому наказали залізти в металевий ящик. Розміститися там можна було лише скрутившись. У тому ящику він перебував майже тиждень.

Час від часу місцеві карателі питали в нього, чи не бажає вступити в армію «ЛНР». Та він відмовлявся. І впертість таки допомогла. Одного дня, нічого не пояснюючи, кати просто вивезли його за місто і висадили поблизу селища Біле Лутугинського району.

Михайло Йосипович знов попрямував до Станиці Луганської, адже не втрачав надії отримати допомогу на КПВВ. Та неподалік від залізничного вокзалу Луганська натрапив на військову автоінспекцію «ЛНР», представникам якої теж впала в очі його реєстрація в Кіровоградській області. Чоловіка знов побили, всю ніч допитували і тримали в райвідділі. Лише на ранок він зміг дістатися до КПВВ і згодом опинився на українській території. 

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»