Цій шахті в Соснівці, що на Львівщині, виповнюється 55 років. Такого віку їй вдалося досягти завдяки колективу. Саме він зберіг її, коли чверть століття тому копальню мали закривати. Тоді шахтарі погодилися працювати самостійно, без державних дотацій, іншої допомоги. І гірничому підприємству дали назву «Надія» як символ-заряд їхньої робітничої впевненості, сподівань на працю, на заробіток, на краще життя.

Як працюється нині старенькій шахті, чи має надію на прийдешнє? Не хотів творити здогадок, послуговуватися інформацією інтернету, а вирішив побувати на цьому вугільному підприємстві. Здається, «Надія» може бути і прикладом у галузі, й водночас чітким віддзеркаленням шахтарських реалій, труднощів-клопотів.

Машиніст Володимир Микелита переконаний: попри поважний вік комбайна, він ще видасть на-гора не одну тисячу тонн вугілля, оскільки найбільш придатний до тутешніх умов праці. Фото Оксани ВОЗНЯК

На-гора — з виконанням завдання

Майже рік тому шахту очолив Михайло Пугач. Директором став, перемігши у конкурсі на вакантну посаду. Але все його трудове життя пов’язане саме з цим підприємством. Сюди прийшов понад 30 років тому. Працював машиністом електровоза, гірничим майстром, механіком, головним механіком і 14 років — заступником директора з виробництва. Щоправда, якось зробив неправильний крок, спокусившись на посаду директора одного з гірничих підприємств у Червонограді. Одначе через місяць збагнув, що помилився, й повернувся у рідні пенати.

Що так раптово освіжило його? Зізнається, колектив не влаштовував, точніше, слабка трудова дисципліна. Бо ж переконаний: саме відповідальність, сумлінність у праці гірників ось уже понад чверть століття допомагає «Надії» дивиться в майбутнє.

«У нас немає такого, щоб шахтар, не виконавши наряд, поїхав на-гора, — ділиться думками Михайло Пугач. — Ніхто його там не змушуватиме сидіти, та він знає, якщо сам та його колеги не виконають завдання, то не буде вугілля, реалізації, і відповідно  — грошей».

Майже тисяча людей — нині колектив шахти. Останніми роками чимало досвідчених фахівців усе-таки звільнилися з роботи, оформили пенсію, хоч могли ще й надалі працювати у вибої, бути прикладом.  Теперішній середній вік тих, хто тут трудиться, — 33 роки. Заробляють шахтарі «Надії» найбільше у своєму регіоні. Оплата людей основних професій у середньому становить 12 тисяч гривень. Попри це, прохідників тут не вистачає.

Надіївці видобувають просте енергетичне вугілля марки «Ж». Воно порівняно з іншими копальнями тут набагато якісніше, тому його не відправляють на місцеву збагачувальну фабрику, а відразу споживачеві. Відвантажують передусім на Калуську ТЕЦ в Івано-Франківській області, цементні заводи. Нині особливих труднощів з реалізацією продукції немає. Кілька років тому постачали вугілля з «Надії» до Польщі. Закуповували його й молдовани. Чому перестали? «А що, Україні вугілля не потрібне?» — здивувався директор шахти. Безперечно, потрібне!

З оптимізмом дивитися у майбутнє гірникам допомагає надійне плече товаришів, відповідальність та сумлінність у праці.

Механізми лагодять самі

Кошти за реалізацію продукції передусім спрямовують у фонд зарплати, для розрахунків за енергоносії та виплату податків, на матеріали й ремонт механізмів. На істотну модернізацію обладнання, звісно, грошей не вистачає, тож воно здебільшого старе, ледь не тридцятирічної давності. Добре, що вдалося зберегти ремонтний підрозділ і досвідчених токарів, фрезерувальників, інших фахівців. Спеціалісти «Надії» лагодять такі механізми, які інші гірничі підприємства краю воліють за краще відправити на відповідні ремонтні заводи. Серед такого обладнання видобувний гірничий комбайн, яких уже  чверть століття, мабуть, не випускають. Але для «Надії» такий комплекс конче необхідний, бо пристосований саме до тутешніх умов праці. Позаяк надіївці самі розвідують запаси вугілля. Глибина розробки сягає до 540 метрів. Відпрацьовують найменші, так би мовити, шматки покладів вугілля. Якщо лава мала б мати 150—180 метрів довжини, то у соснівській копальні —  30—50, 70 метрів, до того ж із важкими гірничо-геологічними умовами. Отож такий комплекс їм у роботі чи не найбільш придатний.

Повернутися у глибоке минуле шахтарів «Надії» торік змусила нагальна проблема з вибухівкою відповідного класу безпеки. Майже чотири місяці не вдавалося українським гірникам її отримати. Але на вугільному підприємстві в Соснівці усвідомлювали, що виробничі простої призведуть хіба до закриття копальні. Тому закупили два компресори, відбійні молотки, праця була пекельна, але без шахтарських нарікань — справа виживання взяла гору.

Огірки шахтарям теж смакують

Упродовж усіх років шахта опікується дитячим садком. 3,5 мільйона гривень щороку витрачає на його потреби. Інші гірничі підприємства вже передали дошкільні заклади у відання місцевим органам самоврядування. «Надія» також готує задля цього відповідні документи. Діток, як і працівників у шахтній їдальні, годують м’ясними та молочними продуктами, овочами, вирощеними та приготованими у власному підсобному господарстві. У теплицях, скажімо, вже тішить око урожай огірків. Мають і власний млин, з борошна якого випікають кілька видів хлібобулочних виробів у власній пекарні. Постачають хліб для школи-інтернату. Вже майже 15 років німецький доброчинний фонд «Меркле» надає в Соснівці, Червонограді, Гірнику допомогу дітям, хворим на гіпоплазію емалі зубів. Він подбав і про спонсорування та технології випікання з різними необхідними добавками хліба для таких недужих.  Узялися за цю справу саме пекарі «Надії». А ще на підприємстві діє швейний цех, де шиють дитячий одяг, білизну для шахтарів.

Майбутнє — у праці та сподіванні

Але, звісно, головне призначення та завдання «Надії» — видобуток і реалізація вугілля. На 2017 рік тут розробили програму розвитку гірничих робіт. Планують видобути 135 тисяч тонн вугілля. На модернізацію обладнання коштів знову не вистачатиме. І вкотре шахтарський колектив покладатиметься хіба на власний ентузіазм, бажання нехай і тяжко, але працювати. Тут свідомі того, що запаси вугілля на їхній копальні рік у рік вичерпуються й з цим дедалі складніше плекати надію на тривале виробниче життя шахти. Попри все, надіївці не надто хвилюються, а сподіваються-таки. Адже знають: якби розхолодилися на початку 1990-х, то вже років, 25 не існувало б їхньої шахти. А вона і нині працює!

Уже полишаючи копальню «Надія», поставив запитання її директорові Михайлові Пугачу: «Як потрібно співпрацювати державі та шахтарським колективам Львівщини, щоб розвивати за сучасними вимогами-критеріями вугільну промисловість?» Михайло Петрович переконаний, що без державної підтримки гірничим підприємствам усе-таки не обійтися. Їх треба реконструювати, модернізувати, їм необхідно допомогти новою технікою, обладнанням.

«Та потім рік у рік цю підтримку зменшувати, щоб шахтарі вміли працювати, адже все життя з держави також не можна тягнути», — підсумував досвідчений гірник-керівник.