Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» набуває чинності 27 липня 2023 року. Відповідно до нього, впродовж шести місяців сільські, селищні, міські ради або військово-цивільні адміністрації мають забезпечити перейменування проросійських та імперських топонімів у межах населених пунктів та демонтаж пам’ятників і пам’ятних знаків, які підпадають під чинність деколонізаційного і декомунізаційного законодавства.

За імперських і радянських часів публічний простір Харкова і Харківської області чи не найбільше був вражений проросійською та імперською символікою, яка відобразилася в назвах населених пунктів, багатьох вулиць, майданів, проспектів тощо. Тому для подолання цих наслідків знадобиться не один рік. Цей процес можна порівняти хіба що з гуманітарним розмінуванням території, яку замінували московити.

Але знешкодження гуманітарних мін має не менше значення. Про це «Урядовий кур’єр» розмовляв з начальницею Північно-східного відділу Українського інституту національної пам’яті, координаторкою Харківської топонімічної групи Марією ТАХТАУЛОВОЮ.

— Пані Маріє, ми з вами були свідками того, як важко в Харкові й на Харківщині проходили процеси декомунізації, що передбачали ліквідацію  наслідків комуністичної ідеології. Але це було ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну. На черзі — деколонізація і дерусифікація. Як нині відбуваються ці процеси?

— Останнім часом в цій царині багато змінилося насамперед тому, що Верховна Рада України ухвалила відповідне законодавство. Ще 2015 року, коли йшлося про декомунізацію, в наукових і експертних колах говорили, що це лише перший крок і нам, як-то кажуть, доведеться копати глибше. Але до повномасштабного вторгнення важко було уявити Верховну Раду, яка б за це проголосувала. Війна значно прискорила ці процеси не лише на законодавчому рівні, а й на рівні їх суспільного визнання. Тож бачимо, що в багатьох громадах активно готуються до імплементації закону про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топоніміки. А деякі громади не стали чекати, доки цей закон набуде чинності, й уже розпочали перейменовувати свої вулиці, демонтувати пам’ятники і пам’ятні знаки, пов’язані з імперською чи радянською колоніальною історією. Це стосується не лише Харківщини, а й усієї країни. І це те, що відрізняє процеси деколонізації від того, що було в нас у 2015—2016 роках, коли в багатьох ситуаціях ми спостерігали саботаж місцевих органів влади щодо проведення декомунізації. Тоді, якщо пригадаєте, відбувалися місцеві вибори, і багато хто з кандидатів спекулював на цій темі, говорили, що вони домовляться і не буде жодних перейменувань. Зараз цього немає, принаймні публічно. Навпаки, міські голови говорять про підтримку перейменувань.

У Харкові ці процеси розпочалися ще торік наприкінці травня. Тоді міська рада ухвалила рішення про перейменування кількох топонімів, які були пов’язані з державою-агресором: проспект московський перейменували на Героїв Харкова, московський район — на Салтівський, білгородське шосе — на Харківське.

— Страшно подумати, що ще недавно в Харкові були московський проспект і білгородське шосе, багато інших топонімів, які, напевне,  притягували російських окупантів. Але ж багато проросійських топонімів ще залишилося.

— Деколонізація триває. Не так інтенсивно, як в інших обласних центрах і в Україні загалом, але триває. Скажімо, останнім часом в Києві відбулося більш як 200 перейменувань. А в Харкові було перейменовано 25 топонімів. Але над цим працюють, і думаю, що невдовзі ми побачимо результати.

— Хто працює: міська влада, громадськість? 

— Насамперед міська топонімічна комісія. Торік у серпні було оновлено склад комісії, в яку входять 20 осіб, зокрема шестеро депутатів міської ради. Очолює комісію Харківський міський голова Ігор Терехов. Працює й Харківська топонімічна група, до складу якої входять науковці, історики, журналісти та інші небайдужі люди. Це не формальне, а досить активне об’єднання, яке розробляє пропозиції про перейменування в Харкові тих чи тих об’єктів. Північно-східний відділ Українського інституту національної пам’яті, який очолюю, контактує і з топонімічною комісією, і з топонімічною групою.

— Логічно було б, щоб представник Інституту національної пам’яті теж входив до складу топонімічної комісії міської ради. Адже ви маєте великий досвід у цій справі.

— Інститут звертався до Харківської міської ради з відповідними пропозиціями. З тих чи інших причин вони не знайшли втілення. Але це не заважає нам співпрацювати й виробляти спільні рішення, які знаходять позитивні відгуки і серед харків’ян, і серед представників експертної спільноти. Особливо якщо це стосується увічнення пам’яті загиблих героїв російсько-української війни та діячів, які долучилися до творення української державності. На відміну від 2014—2016 років, коли комунікація з міською владою була дуже складною, тепер не маємо таких проблем.

— Тобто до вас все-таки дослухаються.

— Можу навіть сказати, що в нас є конструктивний діалог з міською владою. З 18 перейменувань, які було проведено останнім часом у Харкові, більш як десяток запропонувала Харківська топонімічна група.  Звичайно, ми хотіли б започаткувати інтенсивніший формат співпраці, бо час спливає, а в Харкові потребують перейменування ще понад 500 об’єктів. І не щодо всіх з них є консолідована позиція влади і громадськості.

— У Харкові перейменували драматичний російський театр, що мав ім’я пушкіна, демонтували пам’ятник російському поетові. Але в середмісті ще залишається вулиця пушкінська і однойменна станція метрополітену. Що робити із цією спадщиною?

— Нам доведеться попрощатися і з пушкіним, і з іншими діячами російської культури, принаймні в публічному просторі. Якщо до ухвалення закону ми ще могли дискутувати на цю тему, то тепер це вже безальтернативна історія. І це стосується не лише пушкіна, а й багатьох інших маркерів імперської або радянської історії. До слова, в Харківській області найпопулярніший топонім пов’язаний з ім’ям Юрія Гагаріна. З ним теж попрощаємося. Проспект Гагаріна в Харкові і вулиці, названі його ім’ям, в багатьох населених пунктах потрібно перейменувати. Цього вимагає закон. І винен в цьому не сам Гагарін, а те, як радянська, а потім і російська влада використовувала і використовує його ім’я у своїй пропаганді.

— Дискусія навколо перейменування вулиці пушкінської ще триває. Частина харків’ян схиляється до того, щоб повернути їй історичну назву Німецька. Частина хоче назвати цю вулицю іменем Григорія Сковороди. А ви до якого варіанта схиляєтеся?

— Як державний службовець утримаюсь від конкретики. Але, безумовно, як і кожна людина, маю вподобання. Як фахівець з топоніміки можу сказати, що станцію метро треба перейменовувати разом з вулицею, щоб це була логічна прив’язка. «Європейська» в цьому разі видається непоганим варіантом. Станція метро і вулиця Європейська замість пушкінської. Хоч, можливо, згодом з’являться і кращі пропозиції.  Вважаю, що навколо цього питання має відбутися якісна дискусія із залученням всіх зацікавлених сторін, насамперед громадськості. У нас уже склалася певна традиція електронних консультацій, які в цьому разі будуть дуже корисними.

— Це в Харкові. А що відбувається у громадах Харківської області? Як часто до вас звертаються по консультації представники громад?

— Там теж тривають процеси деколонізації. Останнім часом ми активно працюємо із громадами і надаємо консультації щодо процедури перейменувань та формування топонімічної мапи. Мала довгу розмову із секретарем Малинівської територіальної громади. Перед цим під егідою УІНП провели  два семінари для представників громад, на яких надавали методичні рекомендації й роз’яснення щодо визначення об’єктів топоніміки, які підлягають перейменуванню. Робимо це у співпраці з обласною військовою адміністрацією, зокрема департаментами культури і туризму та  освіти і науки. Тому великих проблем не виникає. Загальна проблема полягає в тому, що представники громад не завжди компетентні в питаннях деколонізації, тому потребують фахових консультацій. Особливо якщо це стосується пам’ятників, пам’ятних знаків та іншої символіки, пов’язаної із Другою світовою війною. Багато питань стосується меморіалів жертвам Другої світової. Що з ними робити? Чинне законодавство дає чіткі відповіді на ці питання. На них не має бути написів і символів, які спотворюють історію або прославляють країну-агресора. Тому використання терміна «Велика вітчизняна війна» або дат «1941—1945», макетів різних орденів  неприйнятне. Їх слід демонтувати.

— Чи відчуваєте якийсь опір, коли представники місцевої влади або жителі населених пунктів виступають категорично проти якихось перейменувань або ліквідації символів тоталітаризму?

— Прямого опору поки що не відчуваємо. Але іноді з’являються  побажання залишити все як є, особливо коли це стосується російських культурних діячів, наприклад пушкіна. Із власного досвіду можу сказати, що порівняно з 2014—2016 роками ставлення громадян до деколонізації однозначно стало лояльнішим. Тобто люди розуміють, що це потрібно робити. Інша річ, як вони збираються це роботи або роблять. В одних громадах під час перейменування вулиць роблять акцент на власній локальній історії, місцевих діячах, які проявили себе під час Української революції. Наприклад, так було у Мераф’янській громаді. Як на мене, це дуже правильний підхід. В інших громадах хочуть зосередитися на якихось деідеологізованих назвах на кшталт «Вишнева», «Квітнева», «Затишна» тощо. Розумію, чим це спричинено: побоюваннями, що коли раптом щось трапиться, то ці назви знову доведеться змінювати. Зрештою, в кожній громаді ці питання вирішують по-різному. Інститут національної пам’яті не втручається в цей процес, а лише надає рекомендації і, звичайно, стежить, щоб перейменування не суперечили чинному законодавству.

— Село Ватутіне, що належить до Нововодолазької громади, хочуть перейменувати на Залужне. Тут відразу виникають асоціації, пов’язані з головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Як ставитеся до цього перейменування?

—  Ця пропозиція надійшла від старостату села. Там обґрунтовують це не прізвищем головнокомандувача, а тим, що їхнє село лежить за лугом. Звичайно, тут можуть виникати подвійні асоціації. Але з формального погляду законодавство не порушено. Наскільки мені відомо, профільний комітет Верховної Ради України погодився з такою пропозицією.

— Ви стежите за тим, як триває перейменування міста Первомайський? Здається, там теж не все просто. 

— Щодо Первомайського, то там відбулися суспільна дискусія і кілька турів голосування. Загалом для перейменування було запропоновано понад  600 назв, потім їхня кількість скоротилась до десяти. У першому турі голосування найбільше голосів набрали назви Добродар і Хлібодар, у другому — Добродар. Але коли дійшла справа до голосування в міській раді, то проєкт рішення не набрав потрібної кількості голосів. Частина депутатів просто відмовилися від участі в голосуванні, заблокувавши ухвалення кінцевого рішення. Міський голова Микола Бакшеєв знову виніс це питання на суспільне обговорення. Якщо громада не спроможна буде запропонувати Верховній Раді якусь назву від себе, тоді, згідно із законодавством, долучиться Український інститут національної пам’яті і запропонує свою назву.

— У вас уже є пропозиції для перейменування цього міста?

— Ні, поки що ми за це не беремося і щиро сподіваємося, що громада сама визначиться з новою назвою свого міста. Те саме стосується і перейменування міста Красноград. Там теж складається непроста ситуація з перейменуванням, бо повернення до історичних назв  — Костянтиноград, Більовська Фортеця неможливе — це імперські назви. Тож для істориків і  краєзнавців тут постає багато питань. Окремі з них пропонують перейменувати місто на Пахомові Байраки — це поселення козацьких часів, з якого згодом виріс Красноград. Але чи пристане на цю пропозицію громада, важко сказати. Як на мене, то краще віднайти давню історичну назву, яка органічна і питомо українська, ніж вигадувати щось штучне. Коли назва органічна, вона і приживеться швидше. Тому тут хотілося б, щоб громада врахувала ці моменти.

— Що порадите представникам громад і місцевих органів влади, які в процесі деколонізації громадського простору стикатимуться з різними складнощами, які не прописані в законі?

— Пам’ятати, що в Україні триває війна за її незалежність, зокрема й за незалежність від колоніального минулого. Звільнення від цього минулого потрібне для нашої перемоги на гуманітарному фронті. Тому до процесів деколонізації потрібно підходити виважено і відповідально. Це не має відбуватися формально. Важливо залучати якомога більше місцевих жителів і роз’яснювати їм, навіщо це відбувається, а також проводити просвітницькі кампанії щодо нових імен і назв, які з’являтимуться на топонімічних мапах. Є багато прикладів, як можна успішно і якісно це робити й досягати консенсусу навіть у складних ситуаціях. У будь-якому разі Український інститут національної пам’яті та його структурні підрозділи готові надавати консультаційну і методичну допомогу. Це наша спільна справа. 

Віктор КОЗОРІЗ,«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ УК

Марія ТАХТАУЛОВА. Народилася в Харкові. 2007 року закінчила історичний факультет Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2021-го — Навчально-науковий інститут «Інститут державного управління». 2016 року захистила дисертацію на тему «Історичний розвиток адресної урбанонімії міста Харкова (середина ХVІІ — початок ХХІ ст.)». Кандидат історичних наук. Царина наукових зацікавлень: історична урбаністика, топоніміка, політика пам’яті. Працювала в ХЗОШ № 128, на кафедрі політичної історії НТУ «ХПІ». Із 2019 року очолює Північно-східний міжрегіональний відділ управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті у регіонах Українського інституту національної пам’яті.