Жителі великих міст, напевне, вже звикли до того, що з усіх боків на нас повсякчас семимильними кроками нещадно наступає «цивілізація» у вигляді асфальту, бетону, скла та заліза, з яких чомусь нині будують усе навкруги. Найсумніша тенденція нового часу — знищення останніх зелених насаджень (дерев, невеличких газонів і сквериків), яким просто дивом ще вдавалося вціліти в цих кам’яних джунглях.

Коли 15 років тому переїхали у мікрорайон Чоколівка Солом’янського району столиці, невеличкий вузенький зелений газончик, що захищав Чоколівський бульвар від диму, смороду, пилу та вихлопів, які летять у вікна мешканців навколишніх будинків від великої брудної та гамірної траси, був ще цілим і тягнувся вздовж усієї вулиці. Проте відтоді чимало сталося змін, і не на краще.

Приміщення перших поверхів практично всіх стареньких хрущовок продали під кафе, бари і магазини. Та й газончика там уже немає. Замість нього — закатана в асфальт стоянка для авто. Так, людям, які приїжджають у ці заклади на машинах, зручно: є де з комфортом розмістити свого улюбленого залізного коня, доки він чекатиме на повернення господаря. А як тим, хто живе над магазином, — нікому й діла немає. Мало їм траси майже під вікнами, тепер ще й паркуються впритул до будинку.

Я мовчала, доки ця навала не підібралася до моїх вікон. Міркувала: у тих будинках живуть люди, і якщо їм байдуже, чим дихають їхні діти й старенькі батьки, то чому маю цим перейматися? Аж ось…

Кілька днів тому побачила, як прямісінько під мої вікна приїхали хлопці у спецівках без розпізнавальних знаків, і закипіла робота. Маленький беззахисний клаптик травички розгородили дерев’яними стовпчиками. «Парковка! — майнула думка. — Вона добралася і до нас! Аби п’яти — семи власникам автівок було зручно ставити свої машини там, де за ними можна спостерігати навіть з вікна, решта мешканців має потерпати від смороду замість милування травичкою під вікнами!»

А в будинку (нашій хрущовці понад 60 років) здебільшого живуть літні люди, які отримували там квартири десятки років тому. Чи впливає цей сморід на їхні легені — годі й заперечувати. Проте не варто сподіватися, що бабусі з ціпками підуть у наступ на власників авто, бо ті мають гроші, і тих, хто надав дозвіл, бо у них є влада. Тому зрозуміла: доведеться бути одним у полі воїном, адже налаштована була рішуче. За добу надіслала кілька запитів у районну держадміністрацію (через офіційний сайт Солом’янської районної у місті Києві державної адміністрації) та на особисті сторінки її керівництва у соцмережах. Кілька днів (вихідні) тривала напружена тиша. І щодня, виходячи на балкон, боялася побачити під самісінькими вікнами замість газончика свіжий асфальт. На щастя, таки є на світі правда й небайдужі люди в райдержадміністрації.

На початку робочого тижня мені зателефонував головний спеціаліст відділу контролю за благоустроєм Солом’янської РДА Володимир Ліпніцький і повідомив, що звернення моє керівництво району отримало, й пообіцяв в усьому докладно розібратися. А вже увечері зв’язався зі мною знову і повідомив: «Питання вирішено. Ви праві, там має бути саме газон і ніякої парковки. Тож даю слово, що її там не буде!»

Отже, свою часточку зелені під вікном я поки що захистила та відстояла. Проте власників авто, які й досі ласо поглядають на наш газончик, міркуючи «нічого, мине час, і ця занадто ініціативна журналістка заспокоїться й забуде, тож ми таки зробимо своє», розчарую. Живу біля цього газончика й мінімум двічі на день проходжу повз нього. І у вікно асфальтоукладач побачу одразу. Тому навіть не мрійте! І розуміння й підтримка райадміністрації — мені запорука.