Багато років тому мій чоловік працював у знаменитій Ленінській бібліотеці в Москві. Коли діставався до неї на метро, молодий голос за спиною попросив: «Падвінься, отєц!» (вочевидь тому, що в нього змолоду була велика, аж до потилиці, лисина). Коли інстинктивно повернувся, побачив позаду чоловіка приблизно свого віку. Усміхнений, з густою шевелюрою, він одразу попросив пробачення за звертання: не зорієнтувався, мовляв.

Пригадала цей епізод, коли у рідній рівненській маршрутці раптом почула більш ніж настирливе: «Жіночко, жіночко, та заберіть же сумку!» Забрала. Але все моє єство чомусь нуртувало, наче протестувало проти отого радянського «жіночко!», яке вмить повернуло і в часи «керівної та спрямовуючої», й у тотальний дефіцит. Коли вистояти в черзі від третьої ночі, щоб купити омріяну пачку масла, вважалося удачею — іншим нічого не дісталося. Одне словом, подуло в тісній маршрутці тим колишнім до болю знайомим вітром.

Хоч здавалося б, чому? Я ж справді жінка. Але те зменшено-пестливе звертання нагадало про совок: час, коли мого ще зовсім молодого чоловіка назвали «отцом». А до старшої жінки тоді зверталися «мать». Як на мене, то «отєц» і «мать», адресовані старшим людям, — набагато краще, ніж та без визначеного віку «жіночка»: поважніше, якось величніше абощо.

Переводжу погляд з однієї «жіночки» в маршрутці на іншу. В очах у кожної читаю не просто заклопотаність — тривогу за день прийдешній. Її не приховати, не прикрити невидимою пеленою і не замаскувати косметикою. Тягнемо ті важкі сумки, а з ними — тягар сімейних турбот і клопотів, інфекційних дитячих хвороб, що традиційно загострюються в зимову відлигу. Тільки б швидше додому, де ще чекає «друга зміна»: готування, прибирання, прання…

І зовсім не замислюємося про чарівні українські звертання: пані, панянко, добродію чи добродійко, дівчино, господине чи господарю.

«Просим тебе, царю, небесний владарю, даруй літа щасливії цього дому господарю! Даруй господарю, його господині, даруй літа щасливії нашій неньці-Україні», — щойно відлунало в кожному її куточку. А ми, виходить, так і не навчилися поважати самі себе?

Майже три десятиліття, як мої земляки (а тепер уже й усі українці) активно курсують у Європу, бачать, як усе влаштовано там. Та змінюватися, на жаль, не поспішають. Може, тому й економічних змін у рідній країні не бачимо, що немає ментальних?  Ось і залишаємося «громадянами», «товаришами». Або й узагалі «населенням», як полюбляє називати нас з екрана представник Президента у Верховній Раді наша землячка дубенчанка Ірина Луценко. «Населення проголосує», «Якщо населення підтримає», — прикро й гірко це слухати. Ні, не додала нам гідності революція з однойменною назвою! Ніяк не можемо розправити плечі, щоб твердо заявити: ми не безлике «населення!» Ми — український народ!

Наші колядки і щедрівки, які з радістю різними мовами співає Європа, навіки увібрали в себе дух українства. Той, який ми розгубили десь на манівцях (чи то пак, на марґінесах) начебто стрімкого прогресу. А від своїх одвічних традицій залишили саму форму — колядуємо й щедруємо гарно. Зате зі змістом проблеми. І як бачимо, на ментальному рівні. Скільки ж нам іще залишатися отим безликим «населенням»?

Виходжу з маршрутки і знову чую: «Жіночко, а машина на автовокзал їде?» Розумію, що попереднє  запитання, на жаль, поки що риторичне.