«Якщо ми економимо на культурі, то за що воюємо?» Цей недвозначний вислів лідера Великої Британії часів Другої світової війни Вінстона Черчилля став дуже актуальним для України ще 2014 року. А надто 2022-го. Тривалий час стійко захищаючи від рашистів Маріуполь, українські бійці воювали ще й за вітчизняну культуру, право на існування якої, як і нації загалом, публічно заперечує головний кремлівський «історик» та горе-геополітик. Серед об’єктів міста, які довелося боронити, був і найбільший на сході держави Центр української культури та духовності на базі храму Святителя Петра Могили та собору Успіння Пресвятої Богородиці Православної Церкви України.

Російська орда так і не змогла взяти Маріуполь. Сучасні варвари просто знищили його артилерійськими і мінометними обстрілами, бомбардуванням з повітря. Проте вцілілі маріупольці, які змогли виїхати з міста, і далі боронять українську культуру та її носіїв.

У Дніпрі вони подбали про створення вільного освітнього-культурного простору Little Mariupol, розрахованого насамперед на біженців з південних та східних областей. І нехай нікого не вводить в оману слово «маленький» у назві. Насправді волонтери продовжують велику і дуже важливу справу.

Спростовуючи кремлівські міфи

Достеменно доля і стан духовного центру в окупованому Маріуполі не відомі. І навіть якщо його територія вціліла, орки не втримаються від руйнації чи «денаціоналізації» його приміщень. Адже, приміром, єдиний у місті храм ПЦУ Святителя Петра Могили, на базі якого створювали культурний простір, приваблює петриківським розписом. До речі, розпис на стінах храму завдовжки 500 метрів увійшов у Книгу рекордів України.

Ініціатором культурно-мистецького центру був банкір і волонтер Кирило Долімбаєв, узбек за національністю, який народився в Маріуполі і зробив чимало, щоб місто вважали українським південним форпостом. Зокрема у храмі створили школу бандури та українського живопису ім. Василя Сліпака для дітей і дорослих. Та запрацювала бібліотека української літератури ім. Василя Стуса: спільними зусиллями вдалося зібрати понад 1,5 тисячі книжок різних жанрів державною мовою. У центрі організували навчально-освітні курси, відвідуючи які маріупольці опановували українську, англійську, італійську мови. Усі охочі могли грати на бандурі, вивчати ази писанкарства, іконопису, секрети петриківського розпису, вишивання рушників та сорочок-оберегів. А ще волонтери започаткували створення експозиції українського етнічного вбрання з усіх регіонів держави та старовинних музичних інструментів. Цікаво, що експонати сюди привозили майже з усіх куточків України, а ось на стару українську  бандуру, яка добре збереглася, якось натрапили в одному із сіл Донеччини. І це зайвий раз підтверджує: міфи кремля про «ісконно» російський Донбас — це просто міфи.

Після 24 лютого ця маріупольська культурно-мистецька локація значно розширила діяльність благодійної їдальні для всіх, хто потребує. Ще тут почали готувати обіди для військових підрозділів та бійців територіальної оборони. А вже після того як містяни, долаючи всі труднощі, почали виїжджати із знищуваного міста, волонтери центру надавали їм допомогу, зокрема з пошуку та часткової оплати орендованого житла в інших областях України. У середині березня в Дніпрі було створено «маріупольський» волонтерський пункт, зорієнтований на підтримку людей, які вирвалися з-під рашиської окупації.

«Доброго ранку, ми з Маріуполя!»

Обладнання та вся матеріально-технічна база українського духовного і культурно-мистецького простору залишилися в окупованому Маріуполі. Проте команда його організаторів встигла звідти виїхати і продовжує активну волонтерську діяльність. Спершу вони започаткували в Дніпрі хаб гуманітарної допомоги «Доброго ранку, ми з Маріуполя!». Певна річ, маріупольці насамперед підтримували земляків і невдовзі взяли опіку над біженцями з Донеччини, а згодом із сусідніх Луганської, Харківської, Запорізької областей.

«Щоденно через наш хаб проходять до двох з половиною тисяч людей. Ми надаємо їм допомогу ліками, продуктами харчування, засобами гігієни, постільною білизною. Ще один з напрямів — психологічна підтримка. Тепер хочемо відокремити гуманітарний хаб від психологічної та юридичної допомоги. Біженцям потрібно відпочивати й відволікатися від постійної тривоги: грати в ігри, відвідувати освітні та культурні курси, одержувати підтримку малого й середнього бізнесу», — вважає Кирило Долімбаєв.

Утілити в життя ці наміри допоможе чергова ініціатива маріупольців — вільний простір Little Maripol, що розбудовується і перетворюється на місце для психологічного відпочинку, соціалізації та іншої допомоги біженцям, які потерпають від путінського «визволення». За вже напрацьованим досвідом, гуманітарну локацію створюють, спираючись на допомогу всіх небайдужих співвітчизників (наприклад, перше приміщення для хабу безплатно надав місцевий бізнесмен-меценат).

«Контактуємо з людьми з-за кордону, які зацікавлені в допомозі нам і готові посприяти придбанню необхідних меблів та техніки. Хочемо зробити все на найвищому рівні, так само, як у храмі — красиво та якісно», — каже ініціатор створення волонтерського вільного простору.

Насамкінець. До речі, про «красиво та якісно» в контексті нині розтрощеного і «визволеного» рф Маріуполя. Свідомо зруйнувавши критичну інфраструктуру, зокрема водопостачання, окупанти днями урочисто повідомили, що вже відновили в місті подачу води. Проте містяни обурено заперечили це, бо насправді ця розкіш є тільки частково і то в небагатьох будинках. А оскільки немає медичної допомоги, Всесвітня організація охорони здоров’я б’є на сполох, бо припускає ймовірність спалаху холери.

У цій ситуації окупаційна адміністрація вже «подбала» про маріупольців: у місті встановили великі намети з написами: «Пункт для здійснення гігієнічних процедур. Час роботи з 11.00 до 16.00». Що бачать всередині люди, які шикуються в черги? Відро з водою і печерні умови, аби хоч якось себе трохи обхлюпати. «Це просто жах і знущання! Дожилися!», — реагують люди із знищеного українського розвиненого до європейського рівня міста. Ті, які вижили під обстрілами з російської зброї, а тепер змушені звикати до реалій пересічної російської глибинки ХХІ століття, де водопостачання, унітаз чи душова кабіна — небачена розкіш.