Кінорежисер
Наталя ПЯТИГІНА

З-поміж трьох представниць України в конкурсній програмі 41-го міжнародного кінофестивалю «Молодість» — режисерка і сценаристка короткометражної соціальної драми «Поза грою» Наталя ПЯТИГІНА.

— Ви вже брали участь у кінофестивалях, Наталю, чи «Молодість» — перший?

— Так, перший конкурс, перший короткометражний ігровий фільм.

— Що «спровокувало» вашу стрічку «Поза грою»?

— Благодійна організація, епіцентр якої в Тернополі, намагається не просто наділяти дітей із неблагополучних родин рибою, а давати їм вудочку: вчать їх жити зокрема й через спорт. У них була ідея зняти про це документальну картину: як наркомани сидять у підвалах, і ось приходять люди з цієї організації, їх рятують… Але вже стільки є фільмів про бідних нещасних дітей, ці образи гіпервикористані. Я запропонувала за їхньою  ідеєю зробити ігрове кіно. Написала сценарій, їм ніби сподобалося. Не зустрічалася з цими дітьми. Лише переглядала матеріали, спілкувалася з тренерами. Вивчала тему.

— На віддалі?

— З дітьми, яким присвячений фільм, познайомилася за тиждень до зйомок. І зрозуміла, що мій сценарій — неправдоподібний, все в житті по-іншому. Що ж робити? А потім подумала: напевне, і добре, що не показую все це з точки зору понурого трагізму — все погано, терміново треба всіх рятувати… Увесь жах — для цих дітей такий спосіб життя нормальний, від нього дехто з них навіть у якомусь куражі. Що мене вразило найбільше — для них це не трагедія, а певного роду пригода: долучення до родин, інтернатів викликає в них спротив. І я пішла не від спостереження наших глядачів, як це страшно й несправедливо (воно так і насправді, але це реальне життя). А з точки зору цих дітей.

— Вони й грають у вашому фільмі?

— Ні, в мене актори переважно професійні. Але є і реальні підлітки з київських родин, з якими спочатку було складно: дуже відчувалися ранкові поцілунки мам, м’які подушки, теплі пиріжки, радість в очах.

— Діти пахнули домівкою, якої позбавлені герої фільму…

— Так, усі вони рум’яні й веселі. Ми з ними експериментували. Я не встигла набрати матеріалу, щоб зрозуміти всі тонкощі й давати режисерське завдання. Тому довірилася їм і просила просто бути собою. У когось виходило, в когось не дуже. Це футбольний фільм. В одній сцені ми навіть зняли матч з цими київськими дітьми.

  А чому «Поза грою»?

— Спортивний термін і досить прямолінійна метафора: діти з родин наркоманів поза тими умовами й можливостями життя, які мають їхні ровесники, незважаючи на всю допомогу їм. Хоча я намагаюся сказати у фільмі, що за будь-яких обставин є вибір, та треба стати на стежку, яка веде з прірви нагору.

— Як ви прийшли в кіно?

— Хотіла стати режисером, відколи побачила «Любов і голуби» Володимира Меньшова. Те, що зробив він, мабуть, найкрутіше з усього, що може бути. У масовому кіно йому вдалося бути настільки глибоким і життєво правдоподібним, що люди залюбки дивляться його фільми упродовж 30 років… Ще дуже люблю Скорцезе, Вуді Алена. Але в Меньшові часточка російської душі, яка ближча до мого коріння.

Так перейнялася мрією, що вона стала для мене космічно нереальною. Тому за першою освітою я юрист, працювала кілька років за фахом — доки не завила від нудьги. Хоч моя мама юрист і каже, що це дуже творча професія. Потім повчилася на художника-модельєра в інституті технології і дизайну, організувала свою невелику компанію, вона досі існує, з виготовлення весільних костюмів для женихів. А в 27 років збагнула: або зараз, або ніколи, в 45 вже не почнеш вчитися на режисера. Пішла в університет імені Карпенка-Карого. Розумію, що це неправильно, але мене дуже збентежив там великий ухил до українізації. Середню освіту я здобула в Українському гуманітарному ліцеї, де глибоко вивчали українську культуру й мову, яку дуже поважаю, але не думаю нею.

— Ви росіянка?

— Ні, українка. Киянка, а народилася в Луганську. Захотілося більше свободи. В університеті Поплавського мене зарахували на другий курс. Потрапила до вражаючого майстра, дуже відомого режисера-документаліста Георгія Шкляревського. Він зустрів насторожено: «О, прийшла на 2 курс, нічого не знаєш, ти хоч дивилася «Землю» Довженка?» — «Та ще ні». — «Як?!» Півроку ми з ним скептично переглядалися. Я все думала: що за неповага? А згодом ми дуже здружилися.

Але основна моя освіта — все літо по 12 годин щодня в Нью-Йоркській академії кіно на інтенсивному курсі. Це був знімальний практикум, без теоретичної бази. Для мене він прирівнюється до двох років української кіношколи.

Нью-йоркська освіта прикладна. Там приїжджаєш і кажеш: я хочу знімати. І тобі показують, як. А в нас ти знаєш біографії режисерів, історію кіно, але далекий від знімальної практики.

У Нью-Йорку ми, слухачі курсу, зняли по три короткометражки за завданням майстра. Моя перша — історія без слів і звуку. Я назвала її «Знаки». Нью-Йорк дуже кінематографічний, у ньому багато вивісок, вказівників тощо. Я це використала як слова до фільму: завдяки їм знову знайшли одне одного хлопець і дівчина, які зустрілися й розійшлися у мегаполісі.

У другій стрічці з назвою «Нью-Йорк» треба було передати своє враження від цього міста. Чомусь воно було у нас дуже депресивним. Всі говорять, що Америка — країна можливостей, а Нью-Йорк — взагалі рай. Але при цьому ти одягаєш панцир, потім ще один…  У нас була практика на загальнонаціональному каналі Ен-Бі-Сі. За перші півгодини звільнили четверо людей. За те, що не дотрималися якихось інструкцій. Один хлопець, наприклад, запізнився. Там дисципліна понад усе. А в нас навіть у графіках закладається година на збір знімальної групи.

— З чим ви повернулися до України, що вам дав Нью-Йорк?

— Розуміння, що порівнювати український кінематограф з американським — як чоловіка й жінку. В Америці божевільна кіноіндустрія: усі новинки, тенденції, все дуже професійне. Гадаю, проблема в нашому кіно не лише тому, що немає грошей, хтось нас не підтримує. Якось склалося, що кінорежисура — це творча професія. А вона, як будь-яке виробництво, вимагає і жорстких правил, якими  послуговуються у всьому світі.

Нюанс: двоє друзів, «вуличних дітей», опинилися на різних стежинах до майбутнього і через цю вродливу білявку з такою ж непростою долею. Фото з сайту molodist.com 

— А чи побачили там якісь мінуси, попри те, що все так чітко організовано?

— Так. Доки ти не Стівен Спілберг, нікого не цікавиш як особистість. Ніколи нікому не розкажеш, що захворів собака, плакала дитина, звільнили з роботи. Пропозицію піти на каву не всі сприймають адекватно.

Якщо хтось виніс сміття не в час, зазначений на табличці, то звичним вважається доповісти про це керуючому будинком. І тобі повідомлять потім про штраф. У нас це вважається стукацтвом, а в них — норма життя.

— Короткометражка «Поза грою» вам вдалася?

— Як оцінити — красива твоя дитина чи ні? Для мами найкраща, а сусідка вважає, що зовсім звичайна. Це моя перша ігрова робота. Та водночас перша ще попереду, бо тут ідея не зовсім моя, а тих, хто фільм замовив і фінансував. Там іде закадровий текст від першої особи. Я дуже довго не могла знайти артиста в Києві, який би мені його озвучив. Приїжджав із Москви Артем Семакін, відомий актор.

— Як потрапив ваш фільм на «Молодість»?

— Я відправила його і досі шокована, що його взяли до конкурсної програми. Він далеко не ідеальний з погляду професійного кінематографа, мій перший млинець... Я ще не досягла рівня фільму, яким можу пишатися. В кожному кадрі помічаю прорахунки, що треба було по-іншому. Але побачити свою стрічку на великому екрані — це вже нагорода для кожного режисера, і для мене — великий крок.

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Наталя ПЯТИГІНА. Народилася 1981 року в Луганську. Живе в Києві. Здобула вищу юридичну освіту в Київському національному університеті імені Т.Г.Шевченка, працювала за фахом. Закінчила інтенсивний курс Нью-Йоркської академії кіно. Незабаром завершить навчання в Інституті кіно і телебачення Київського національного університету культури і мистецтв. На 41-му кінофестивалі «Молодість» дебютувала першою ігровою короткометражкою «Поза грою».

ЕКРАН   «МОЛОДІСТЬ»

Хай живе кінотеатр! Якщо в ньому побачиш такі фільми

«Бабуся має обсохнути»?

Мабуть, не лише я подумки перебирала всі можливі варіанти, що ж означає назва фільму італійського кінорежисера Альфредо Ковеллі, натрапивши на неї очима в переліку стрічок у конкурсі короткометражок 41-го міжнародного кінофестивалю «Молодість». І б’юся об заклад, що ніхто з тих, хто над цим замислився, і не наблизився до її суті.

Стара власниця виноробного заводу, напевне, так само взяла до уваги усі можливі місця, де нишпоритимуть її поважні вже немолоді діти, шукаючи приховані нею якісь скарби, коли дізнаються після її кончини із маминого заповіту, що свій спадок вона  переписала не на них. І тому поклала ключик від скриньки туди, де шукати його не спаде на думку нікому.

Діти, звинувачуючи одне одного в гріхах, і справді колошматили все в маминому будинку завзятіше від грабіжників. Тож як їм почути малого бабусиного онука. Хлопчик переповів родичам, що сказав гример небіжчиці, коли виходив з її кімнати, завершивши свою справу: «Бабуся має обсохнути». Лише цей малий підійшов до покійниці, про яку всі забули, і коли витягував пальчиками кутики бабусиних вуст, щоб на смертному одрі вона була усміхненою, помітив у її роті якусь ниточку і витягнув звідти … ключик!  Гадаєте, скарб дістався цьому хлоп’яті? Помиляєтесь. Але й не тим, про кого ви подумали…

«Виття риби»

Як на мене, інтриги у простенькій фразі «Бабуся має обсохнути» більше, ніж  навіть у «Витті риби» – назві стрічки режисера із Франції Себастьєна Карфора. Тебе вважають однією з безмовних риб в акваріумі, коли вирішується, чи дістанеш роботу в кол-центрі, що спеціалізується на опитуваннях. Байдуже, яке в тебе ім’я і хто ти, а якщо поет – це не найкращий аргумент на твою користь. Та коли ти, «риба», повертаючись додому, заволаєш од відчаю, перекричавши галас у метро, це ще не означає, що виграв не ти. В чомусь іншому, навіть важливішому, ніж робота. Бо коли набереш номер незнайомки, котру опитував про авто певного виробника, а вона, відповідаючи, цікавилася тобою, і навіть твоїми поезіями, то почуєш майже рідний голос.

«Погляд із криниці»

Шанс дається людині за будь-яких обставин, треба лише його помітити і ним скористатися. І не взяти на себе гріх: не дати чи забрати його в когось: це образно наголошується в конкурсних короткометражках «Поза грою» Наталі Пятигіної та «Погляд із криниці» Івони Юки з Хорватії.

Ці кілька короткометражних конкурсних фільмів, переглянутих одного жовтневого вечора, ніби повернули до іншої реальності: де ти гомосапіенс, а не споживач, до нудоти перегодований модифікованим комбікормом навальних телешоу…