Сонце рухалося до нічного схову за горизонтом дуже повільно. Ось воно зупинилося над довжелезними колгоспними скиртами соломи, що зимують на тому боці річки. Навіщо? Хіба давно не бачило їх? Учора, позавчора і щодня пленталося цією самою дорогою, але тоді не робило зупинок. А тепер завмерло і довго роздивляється на снігові шапки на скиртах, немов уперше їх побачило. Далі, здогадуюся, надвечірнє сонце дорогою до обрію затримається біля тракторної бригади, яка по дорозі.

Добре його розумію. По-перше, сонцю закортить трохи погрітися біля кузні, з димаря якої піднімається догори стовпчик чорного диму. По-друге, йому захочеться зазирнути в закіптюжене віконце кузні й послухати не тільки передзвін молота і ковадла, а й цікавенні розповіді дядьків, які збираються тут надвечір і шкварчать цигарками. Мені й самому захотілося до кузні, де весело гуготить вогонь і приємно пахне розігрітим залізом, димом і куфайками механізаторів, які приходять «на вогник» до нашого коваля дядька Семена. Пора погрітися: вже майже годину ми зі старшим на три роки братом Вітьком нетерпляче тупцюємо біля двору на снігу й не зводимо очей з отого ледаща, яке висить над скиртами. Бо мама, йдучи на роботу, наказала, щоб ми вирушали носити вечерю аж коли сонце сяде. Тому й чекали, доки нарешті стемніє і настане пора вечірніх походеньок до дворів і хат родичів, сусідів й усіх знайомих, які мешкають на нашому кутку. Понесемо вечерю: кутю в невеличкій мисочці, дбайливо закутаній білою маминою хусткою.

Шостий день і вечір нового року був одним з найулюбленіших для дітлахів. І для дорослих, схоже, також. Щоправда, тоді, наприкінці 1960-х — на початку 1970-х років, це свято хоч і відзначали, але здебільшого нишком. У всіх хатах дітей-вечірників радо зустрічали і дарували гроші, цукерки, печиво, пиріжки тощо. Зате у школі цю давню традицію чогось не схвалювали і навіть засуджували. Точніше, соромили школярів.

Ми знали сумну історію одного зі старших хлопців, якого після свята виховували у класі. Учителька запропонувала йому вийти до дошки, а далі глузливо попрохала однокласників зібрати і дати небораці по 5—10 копійок чи по пригорщі цукерок. Бо той, мовляв, голодний і тому ходить по дворах як старець і випрошує собі гроші та солодощі. Хоч та вчителька краще нас знала: того вечора ніхто нічого ні в кого не просив. Господарі хат, щиро радіючи вечірникам, самі щедро дякували їм за візит. А своєрідним паролем, приміром, на нашому кутку було кілька слів, вивчених назубок навіть дошкільнятами: «Прислали батько й мати: нате вам вечерю!» І все.

У кожній оселі готувалися зустрічати малих гостей. Псів, якщо якийсь із них на ланцюгу діставав до ґанку, прив’язували якнайдалі, щоб не лякав дітей. Само собою, кожна господиня завчасно купувала цукерки і печиво, якими пригощали носіїв куті. А ще готували жовті та білі копійки, зім’яті світло-коричневі рублі, зелені троячки для дітей-родичів чи навіть сині п’ятірки для хрещеників.

Коли зимове сонце, погрівшись біля кузні й насміявшись над життєвими історіями чи анекдотами від дядьків, позіхнуло і пішло спати, ми радо пірнули в сутінки. Пора! Бо вже он ліворуч від нас через вулицю перебігли двоє малих постатей із торбинками. А ми відразу звернули праворуч — «на край». Там жили наші баба Шура та дід Ілько, які, звичайно, вже приготували для нас щедрі гостинці. Та й дорогою до них чимало роботи: з десяток хат, які ніяк не обминеш. Бо господарі можуть образитися, що не зайшли у веранду, сіни чи хату й не сказали їм оте багато разів чуване, але все одно бажане: «Нате вам вечерю!»

Ще донедавна довкола було так тихо, що ми навіть чули, як рипить під чиїмись ногами сніг аж на тому боці річки. Зате тепер на вулиці стало гамірно, як на великій перерві у школі. Тільки й різниці, що крім дитячих голосів, звідусіль про себе нагадували обурені й стурбовані собаки. Деякі з них уже потомилися і навіть трохи охрипли, але відробляли вечерю і заробляли на сніданок. Та ще й діти не вибували із дворів: щойно одні виходили, інші йшли їм на зміну.

Пам’ятаю, в якийсь момент мені навіть стало шкода псів, адже ті не мають змоги побігати між дворами, а сидять сидьма на коротких ланцюгах. Однак через кілька годин уже самому кортіло нарешті сісти й відпочити. Ноги після блукань засніженими вулицею і стежками гули немов електричні стовпи. А торба із солодкими гостинцями стала значно важчою, ніж раніше. Було враження, що в ній зберігаються також всі-всі приємні враження за цей вечір, яких вистачить до наступного року. Одне слово, до свого двору ми із братом дійшли майже з останніх сил. Наш чорний Жучок також втомився від вечірників, але радо привітав нас, метляючи хвостом. «Жучок, Жучок, просили хлопці і дівчата: на тобі вечерю!» — сміючись, промовив і трохи почастував його печивом і цукерками. Пес охоче поласував і щось прошамкотів з набитою пащею. Мабуть, запевняв: тепер жодний вовк чи чужий пес у наш двір ніколи не зайде!

Уночі мені снилися кольорові олівці, які давно мріяв купити на подаровані у Святвечір гроші. На ту велику коробку, де олівці викладено аж у два поверхи, давно задивлявся. І на товстий альбом для малювання також. Єдине тепер турбувало навіть крізь сон: а раптом у школі (а вже ходив «у перше», як казала прабабуся Варвара) мене почнуть соромити? І навіть заберуть оті куплені диво-олівці?

Від лихої думки аж прокинувся. А коли почув, як у дворі сонно озвався Жучок, заспокоївся. Олівців нікому не віддам! Заховаю їх у будку пса, а він моє добро охоронятиме всіма лапами і зубами. З усмішкою від своєї вигадки знову спокійно заснув.