Вони вже два роки серед нас, їх понад півтора мільйона. Майже нічим не відрізняються від інших, окрім того, що більшості з них довелося починати життя наново в буквальному сенсі. Це виклик. І повне перезавантаження. Вони знають, як це — не залежати і все спочатку. Не думають, звідки взяти сили та сенси. А просто починають і вибудовують власну реальність цеглинка за цеглинкою.
Війна змусила людей з Донецької, Луганської областей та окупованого Криму рятувати сім’ї, залишаючи свої домівки, і вирушати в не відомий їм новий світ. І знаходити в ньому місце для себе, а інколи й підкоряти, хоч це непросто. Щоправда, є такі, хто склав руки і чекає допомоги: від держави, волонтерів, іноземних спонсорів тощо.
Та є й інші. Замість того щоб скаржитися на долю, вони беруть її в свої руки: освоюють нові професії та започатковують власні справи, інколи без будь-якої допомоги і навіть досвіду. І хоч як дивно, в них виходить.
З лікарів у кондитери
Серед таких 27-річна Анастасія Ларкіна, переселенка з Донецька. Там вона народилася у сім’ї лікарів. З дитинства мала хобі: із 12 років, заручившись допомогою бабусі, весь вільний час присвячувала випіканню солодощів. Разом шукали старовинні цікаві рецепти і паралельно вигадували власні. Їхня випічка завжди викликала захоплені відгуки всіх, кому довелося хоч раз її скуштувати. Однак за наполяганням батьків дівчина закінчила Донецький національний медичний університет, а потім інтернатуру. За освітою вона лікар-офтальмолог. А щодо тістечок та пирогів — тоді це була просто мрія про власне кафе: можливо, колись, якщо пощастить…
Та коли у 2014-му в Донецьку почалися воєнні дії, переїхати на мирну територію Ларкіним довелося майже одразу, наприкінці серпня, адже мешкали зовсім неподалік аеропорту, де свого часу тривали найзапекліші бої. А ще для них було принципово жити саме в Україні. Анастасія не приховувала свого неприйняття нової бандитської влади, а тому ще з весни 2014-го отримувала погрози за свою проукраїнську позицію в інтернеті й просто на вулиці. Тому залишатися вдома стало небезпечно.
Новим місцем проживання обрали Хмельницький. І Настя почала шукати роботу за фахом, але якось не щастило. Аж ось дізналася, що внутрішньо переміщеним особам пропонують позмагатися за грант на розвиток власного бізнесу.
— Скажу щиро: що пощастить саме мені, майже не вірила. Однак склала бізнес-план, у якому змалювала давню мрію дитинства — відкрити кафе-кондитерську, де продаватиму хенд-мейд випічку за нашими з бабусею рецептами. І хотіла, щоб те кафе було розташоване в Києві. І від того втілення мрії здавалося ще менш імовірним. Аж торік мені зателефонували і просто сказали: «Ти виграла грант, чекаємо на тебе у столиці».
Було сумно залишати батьків, але розуміла, що не кожному й не щодня випадає такий шанс. І ось я тут, а у столиці рік тому відкрилося моє кафе LOVE Cake. Над назвою думала довго і обрала саме таку, бо тут слово «любов» вжила у кількох значеннях: це моя любов до справи, якою займаюся, до солодкого, адже люблю його не тільки готувати, а й їсти, а ще любов і відкрите серце до всіх наших відвідувачів, яким ми завжди раді, — розповідає Анастасія.
Грантових 55 тисяч гривень вистачило лише на найнеобхідніше обладнання: кавоварку, духовку, блендер та міксер. По додаткові виплати як вимушений переселенець вона не зверталася. Тож у розвиток справи вкладала кошти родини, допомагали друзі, родичі та місцеві інвестори. Бізнес іде непогано, але прибутку поки що не дає. «Ось-ось маємо вийти на самоокупність, а там, сподіваюся, будуть і прибутки», — пояснює Анастасія.
Кафе невеличке і дуже затишне. Сюди часто приходять пари на побачення або подружки, щоб поспілкуватися за чашечкою ароматної кави. Та, за словами Анастасії, часті гості тут і поважні бізнесмени, хоч це дивно.
— Хоч би що казали, чимало чоловіків потайки дуже люблять солодке. А ще, думаю, вподобують наше кафе за те, що тут тихо й затишно, ніхто не відволікає і не заважає укладати важливі угоди, — розповідає молода господиня.
Тож на брак відвідувачів у кафе LOVE Cake не скаржаться. І сподіваються, що справи й надалі йтимуть добре. Сама ж Анастасія вірить у себе та в допомогу рідних і друзів, які вже довели, що завжди готові підставити плече.
«Соцдопомогу не отримую»
26-річна Ольга Лекова також переїхала до Києва з Донецька. Вдома вона закінчила Донбаську академію будівництва і архітектури і паралельно навчалася у школі дизайну. Після того працювала спочатку інженером-конструктором, проектуючи котеджні містечка і будинки. Потім їй пощастило виграти міжнародний грант і поїхати на навчання за обміном до Словаччини. Після повернення кар’єра відчутно пішла вгору, молодий фахівець стала керівником будівельного проекту в приватній фірмі. Працювала у всій Україні: в Криму, Харкові, Києві, Дніпрі (тоді він ще був Дніпропетровськом). Удома бувала лише іноді, навідуючи батьків. У Києві свого часу виконувала серію будівельних робіт для кількох банків.
— Коли прийшла війна, район, у якому ми жили, був одним з небагатьох, що не дуже страждали від обстрілів. І все-таки ми з чоловіком вирішили переїхати — 5 серпня виповнилося 2 роки, як ми з валізами зійшли з потяга у Києві. Відтоді живемо і працюємо у столиці. Але не можна сказати, що для мене все тут було абсолютно не знайоме та нове, бо вже працювала свого часу у вашому гарному й гостинному місті.
У Донецьку в чоловіка була власна фірма. Та підняти її вдруге на новому місці він не зміг — занадто велика конкуренція. Тому вирішив допомагати мені. Спочатку рік працювали на ту саму фірму, що й у Донецьку, яка переїхала до Києва разом з нами. А рік тому ми з чоловіком відчули в собі сили започаткувати власну справу. Отже, нині в нас студія дизайну та ремонту Leo, — розповідає Ольга.
Тут розробляють проекти оформлення та декорування різноманітних приміщень: від зовсім маленьких (спальня для немовляти) до багатокімнатних квартир або чималих будинків (нещодавно отримали замовлення на проект для приміщення 600 квадратних метрів). Також підбирають меблі й елементи декору. Інколи виробляють їх власноруч на замовлення: розписні ліхтарики для камінів та дитячих кімнат, картини для прикрашання квартир тощо. А до кінця року планують відкрити інтернет-магазин, де пропонуватимуть товари та послуги.
Помешкання Ольга з чоловіком поки що винаймають. Але в неї є мрія: побудувати самотужки великий будинок за власним проектом і з власним дизайном, де б, як колись, у її дитинстві, в будинку прадідуся та прабабусі збиралася разом їхня велика родина. І вони з чоловіком переконані, що мрію обов’язково втілять у життя. Побудувати планують у Києві.
Із волонтерами хабу «Будинок вільних людей» познайомилася у 2015-му, коли проходила курси «бізнес-кемп». Згодом Ольга допомагала в оформленні різних заходів, які проводили в хабі, наприклад театральних вистав. А коли є час — приходить туди і просто працює волонтером. Або пропонує проекти, які розробляє, для громадських організацій переселенців.
На запитання, чи отримує вона допомогу від держави як внутрішньо переміщена особа, дівчина відповіла, що не отримувала, не отримує і не планує звертатися до держави по «переселенські» виплати. Позиція ця принципова, але не тому, що не довіряє державі.
— Визначилася із цим питанням одразу і без вагань: ми з чоловіком молоді, здорові й енергійні, тож сподіваюся, зможемо прогодувати себе самі. А соціальна допомога, яку держава виплачує переселенцям, на моє переконання, набагато потрібніша літнім або людям з особливими потребами, багатодітним чи тим, хто потрапив у скрутні життєві обставини. Тож аби я ті гроші отримувала, мені б здавалося, що відбираю їх у нужденних. Тому й не роблю та не робитиму цього, — пояснила Ольга.
…Поспілкувавшись з обома дівчатами, майже неможливо не перейнятися їхнім оптимізмом. І вірою в те, що в житті, напевно, таки майже все залежить від самої людини і її ставлення до життя й до справи, якою займається. Отже, перефразувавши давнє прислів’я, вони не боялися, не просили, а вірили — передовсім у себе. І як бачимо, все в них вийшло.
Тим, хто не здається
І хоч Анастасія та Ольга не знайомі, об’єднує їх те, що після переїзду до Києва співпрацюють з осередком допомоги переселенцям «Будинок вільних людей», який об’єднав під одним дахом чотири організації: «Крим SOS», «Восток SOS», «Новий Донбас», та Центр зайнятості вільних людей. Один із напрямів їхньої роботи — підтримка самозайнятості переселенців: навчальні та грантові програми для внутрішньо переміщених бізнесменів.
— Загалом протягом року наш будинок відвідали понад 10 тисяч людей та родин, які перемістилися з Криму та зі сходу. Понад 30 тисяч отримали онлайн консультації та допомогу через «гарячі лінії». Допомагаємо чим можемо: від надання продуктів харчування, одягу, шкільного приладдя для дітей до безплатних консультацій юриста, пошуку роботи та житла, — розповіла Оксана Левицька, волонтерка «Крим SOS».
Відсоток тих, хто пройшов навчання і відкрив власну справу, звісно, невеликий. Зазвичай це бізнес, який розрахований не лише на прибуток, а й має певну соціальну складову. І тому, на переконання Оксани Левицької, він відчутно впливає на розвиток національної економіки.
Серед тих, хто пройшов бізнесові тренінги-навчання, звісно, є люди, які й удома були успішними бізнесменами, а переїхавши, вже на новому місці так само успішно продовжують справу. Та є й такі, що до цього працювали у сферах, ніяк з бізнесом не пов’язаних, — наприклад викладачами, лікарями або держслужбовцями — а на новому місці чи не можуть знайти роботу за фахом, чи, можливо, вирішують перезавантажити життя і спробувати себе у чомусь новому. Так поділено й програми, до яких за бажання можуть долучитися переселенці. Одні розраховані на розвиток бізнесу для тих, хто вже цим займався не один рік. Другі — для потенційних бізнесменів-стартаперів, де новачкам розповідають, як можна почати свою справу фактично з нуля.
Буває, що людина приходить на навчання з певною ідеєю, але послухавши викладачів і тренерів, кардинально змінює думку щодо того, яким саме бізнесом нині доречніше займатися. Також буває, що успішні в минулому бізнесмени після переїзду просто не можуть відновити бізнес на новій території — втратили все обладнання, фахових працівників, не мають стартового капіталу на другу спробу. І тут у пригоді стають гранти від Української ініціативи зміцнення громадської довіри (UCBI). Надають їх, звісно, не всім охочим. Потрібно написати бізнес-план та переконати грантодавця, що проект може стати успішним. Як це зробила Анастасія Ларкіна. А Оксана Левицька підтвердила, що всі переселенці, які за прикладом Насті отримали такі гранти, відкрили власні справи та успішно їх розвивають.
Ми в Google+