Нещодавно був у Києво-Печерській лаврі. Люблю там інколи гуляти з рідними, насолоджуватися стародавніми храмами, вдихнути свіже повітря сивої давнини.

Коли зайшли на територію музейного комплексу, одразу біля входу до нас підійшла приємна жіночка років 60 і запитала вишуканою українською мовою, як потрапити до музею декоративно-прикладного мистецтва. Ми добре знали цей заклад, бо полюбляємо там бувати: в цьому музеї завжди знаходиш для себе щось нове, споглядаючи шедевральні твори наших видатних майстрів. Я показав пані, як до нього потрапити, і ми запропонували провести її до входу в музей. Дорогою розпитали, звідки вона й чому зацікавилася саме цим музеєм. Світлана Петрівна (так її звали) розповіла, що приїхала з міста Пярну, з Естонії.

«Багато років мріяла побачити картини вашої землячки Катерини Білокур. Але все щось заважало. І ось уже моя мрія з вашою допомогою майже здійснилася. Саме для цього довго вивчала українську мову — щоб приїхати до вас і на знак великої поваги до цієї художниці спілкуватися вашою рідною мовою», — зазначила радісно наша гостя.

Мене це просто приголомшило: по-перше, і сам дуже люблю твори цієї всесвітньо відомої художниці, а по-друге, виявилося, що у Світлани Петрівни немає українського коріння. Її мати естонка, а батько росіянин.

Як можна не поважати людину, яка заради великої любові до України та нашого генія — художниці Катерини Білокур вивчила українську мову?! А в нашій країні чимало людей, які тут народилися і прожили все життя, не лише не можуть, а й не бажають її вивчати. Цим виявляють велику неповагу насамперед самі до себе.

Світлана Петрівна розповіла, що знає дуже багато про Білокур із книжок, інтернету. Передивилася чимало репродукцій її картин, які теж вразили, особливо незабутні квіти в різних варіаціях. Підходячи до музею, помітив, як хвилювалася ця людина, наче мала там зустрітися з родичами, яких не бачила чимало років.

Ми підійшли до каси і вирішили вкотре відвідати музей. Мені було дуже цікаво, як сприйме картини Катерини Білокур туристка з далекої Естонії. Вона сказала, що насамперед хоче підійти до полотна з назвою «Буйна». Це відомий твір художниці й, без сумніву, шедевр.

Світлана Петрівна довго вдивлялася в картину. Вона навіть розчулилася. Але й щастю її не було меж — це також можна було прочитати на її обличчі.

Ми разом ходили і вдивлялися в картини Катерини Білокур, фарби для написання яких велика майстриня готувала сама. «Один витвір мистецтва кращий за інший. Які ви, українці, молодці, що маєте таку чудову художницю, яку знає весь світ, любите, шануєте її, не забули! Це все шедеври! Не можу навіть пояснити того прекрасного відчуття, окреслити словами враження, яке справляють на мене ці картини», — сказала туристка з Естонії.

Світлана Петрівна пригадала чудовий художній фільм 1990 року «Буйна» про драматичне життя Катерини Білокур, яку мало хто з родичів розумів і яка віддала всю себе великому мистецтву. Вийшовши з музею, вона, осяяна радістю довгоочікуваної зустрічі з полотнами генія, сказала: «Бережіть свою прекрасну країну, не давайте її загарбати!»

Як же було приємно це все чути від іноземки, яка спершу заочно полюбила Україну і велику представницю цвіту її нації! Ми з близькими ще довго перебували під враженнями спілкування з естонською шанувальницею творчості геніальної української художниці. І як після таких приємних зустрічей з чудовими людьми, які пишаються нашими геніями, не любити Україну!?