Система спостереження за нападами на медичні заклади Всесвітньої організації охорони здоров’я з 24 лютого 2022 року по 13 січня 2023-го підтвердила 661 напад на медичні заклади в Україні, 96 — на медичний транспорт, 62 — на персонал, 101 особа померла, 131 зазнала поранень. Кількість зростає щодня.

Згідно з повідомленнями з відкритих джерел, однією із загиблих лікарів була Лейла Ахмед, яка загинула під час російського мінометного обстрілу Харківської обласної лікарні. Це жорстока іронія долі, що Ахмед, сирійський гінеколог, раніше втекла з чоловіком з Дейр-Ез-Зора, сирійської провінції, яка теж зазнала руйнівних ударів сирійської та російської авіації.

Міжнародне гуманітарне право та право прав людини захищають медичні заклади і медичних працівників від втручання та нападів під час збройних конфліктів. Чотири Женевські конвенції 1949 року ратифікували 196 країн, зокрема росія й Україна, які також ратифікували Додатковий протокол. Женевські конвенції вимагають, щоб усі сторони конфлікту захищали та забезпечували функціонування медичних закладів, транспорту та персоналу, неупереджене лікування поранених цивільних осіб і комбатантів; щоб медичний персонал надавав неупереджену допомогу цивільним особам і пораненим комбатантам відповідно до медичної етики.

Існують лише обмежені винятки з цих норм, наприклад, коли медичний заклад використовують для вчинення дій, що сприяють конфлікту, і не пов’язаних з його гуманітарною функцією, за умови, що «супутній збиток» від будь-якого нападу пропорційний очікуваній воєнній перевазі. Але будь-який законний напад — виняток з основної норми: лікарні та медичних працівників слід захищати від війни.

Напади на лікарні — воєнний злочин відповідно до статуту Міжнародного кримінального суду, як і напад на медичні підрозділи або людей, а також будівлі або транспортні засоби, на яких зображено червоний хрест, червоний півмісяць або червоний кристал — міжнародні емблеми закладів охорони здоров’я.

Оскільки війна в Україні триває, а кількість поранених і загиблих зростає, багато хто запитує, чому ми не можемо почати процес притягнення до відповідальності вже.

МКС як інструмент

Один з інструментів притягнення до відповідальності конкретних осіб — Міжнародний кримінальний суд (МКС). Це не частина ООН, а незалежна організація, якою керують 123 члени, відомі як «держави-учасниці» Римського статуту Міжнародного кримінального суду, укладеного 1998 року. МКС може розслідувати злочини, що відбуваються на територіях його членів, незалежно від того, хто їх скоїв, або скоєні деінде, але лише за дорученням Ради Безпеки ООН чи самих країн — не членів МКС. Ані Україна, ані росія не є членами суду. Україна досі не ратифікувала Римський статут, хоч і підписала його. 

Україна подала односторонні заяви (декларації) після агресії росії та анексії АР Крим і міста Севастополь у  2014 році. Відтоді МКС має юрисдикцію щодо будь-яких злочинів, скоєних на території України з 2013 року.

Основною відмінністю МКС від інших міжнародних юрисдикційних органів є те, що дана інституція висуває звинувачення фізичним особам, а не державам чи організаціям. Якщо колегія із трьох суддів визначає, що є достатні підстави вважати, що було скоєно злочини, вона видає обвинувальні акти у формі повістки до суду або ордеру на арешт.

Розслідування щодо України

2 березня 2022 року головний прокурор МКС Карім Хан оголосив, що розпочинає розслідування всіх «минулих і теперішніх звинувачень у воєнних злочинах, злочинах проти людяності та геноциді», скоєних під час війни в Україні. Український уряд і МКС створили онлайн-портали, на які можна надсилати докази нападів на цивільних осіб. Тисячі волонтерів, неурядові правозахисні організації документують і перевіряють напади на цивільних, зокрема лікарні й машини швидкої допомоги. Серед кричущих прикладів — бомбардування пологового будинку в Маріуполі 9 березня 2022 року.

Окрім збирання доказів, найважливіше з погляду доказування — пов’язання злочину з конкретною особою, яка в подальшому має постати перед МКС. Тобто прокурори обиратимуть інциденти, де можна буде  ідентифікувати відповідальний російський підрозділ. Йдеться не про рядових солдатів, а про керівний склад.

У чому складність і чому процес міжнародного кримінального судочинства такий повільний? Навіть якщо російських окупантів буде ідентифіковано, довести, що вони навмисно атакували медичні заклади, — складне завдання. Питання щодо того, що лікарню було атаковано, не стоїть, це очевидний факт. МКС ставить питання: «Чи була лікарня мішенню?», «Чи було чітко визначено місце розташування лікарень?»

Ще одне ускладнення під час доказування — момент притягнення до відповідальності тих, хто стоїть вище в командуванні, але не перебував на місці. Для успішного притягнення до відповідальності потрібно встановлення безпосередньої участі або доказів того, що командуванню було відомо або мало бути відомо про скоєння злочину.

Один зі способів встановити такий зв’язок — збирання свідчень від членів російських військ, які потрапили в полон, а потім погодилися дати свідчення: тих, хто або уклав угоду про визнання вини, або не був безпосередньо причетний до злочинів. Вони можуть надати свідчення та повідомлення, які прояснять, хто що наказував або хто знав про атаки і коли.

Перспективи притягнення до відповідальності

Умисні напади на лікарні незаконні вже понад 150 років, але тільки двох осіб було притягнуто до відповідальності за міжнародним правом.

Єдиний успішний прецедент кримінального переслідування нападу на лікарню за міжнародним правом був за скоєння злочинів у листопаді 1991 року, під час війни за незалежність Хорватії. Югославська народна армія (ЮНА) захопила сотні людей, які шукали притулку в міській лікарні у Вуковарі (Східна Хорватія), і перевезла їх за 50 км на ферму в Овчарі. Понад 250 осіб, зокрема пацієнтів, персонал лікарні і солдатів — не сербів, які захищали місто, було вивезено до сусіднього яру і вбито, їхні тіла поховано у братській могилі.

2007 року полковника і капітана, які служили в ЮНА, засудив за воєнні злочини Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії, а 15 інших пізніше засудили національні суди. Це залишається єдиним випадком успішного судового переслідування за напад на медичний заклад за міжнародним правом.

В іншій справі, вирішеній Міжнародним кримінальним трибуналом для колишньої Югославії 2006 року, Апеляційна палата встановила, що лікарня Кошево в Сараєві регулярно ставала мішенню для нападів, коли місто було в облозі 1992-го. Однак було визнано, що вона стала законною військовою ціллю, оскільки її використовували як базу для мінометного обстрілу сил супротивного корпусу.

Оскільки до воєнних злочинів застосовують принцип універсальної юрисдикції, на думку автора, Україна має якнайкраще сприяти міжнародним партнерам для застосування цього механізму та використовувати його як один з найдієвіших інструментів для притягнення до відповідальності росіян, винних у скоєнні воєнних злочинів у війні в Україні. 

Поза межами МКС за принципом універсальної юрисдикції відбувалися судові переслідування в національних судах. Наприклад, на початку цього року регіональний суд у Німеччині визнав високопосадовця в уряді Башара Асада винним у злочинах проти людяності в Сирії, засудивши його до довічного ув’язнення. Суд визнав його винним у вбивствах, тортурах, сексуальному насильстві та інших злочинах. Він засудив ще одного сирійського чиновника до чотирьох з половиною років ув’язнення за пособництво та підбурювання до злочинів проти людяності.

2010 року в Демократичній Республіці Конго Барнаба Йонга Тшопена, лідера Фронту патріотичного опору в ополченні Ітурі, було засуджено за кілька воєнних злочинів, зокрема за напади на лікарні та їх пограбування.

Винних потрібно покарати

Прокурори Німеччини, Литви, Польщі, Словаччини, Іспанії, Швеції та Іспанії вже розпочали розслідування діяльності російських військ в Україні. Цей принцип дає змогу державам виносити рішення щодо ймовірних злочинів, скоєних в інших країнах. У межах національних судів механізм до кваліфікації подій може відрізнятися від механізмів МКС. 

Прокурори інших країн можуть подавати позови проти росії, не доводячи наміру, натомість доводячи необережність. Якщо ви переслідуєте за те, що лікарня була мішенню, ви повинні довести, що вона була мішенню. Але якщо ви порушуєте справу, в якій лікарня — частина цивільного району, вам потрібно довести, що вони мали намір влучити в цивільний район. І ви можете використати багато непрямих доказів, щоб довести це. В Україні докази є основою, а їх кількість безпрецедентною.

Українці, які постраждали внаслідок жахливих злочинів, скоєних під час російського вторгнення, мають унікальну і безпрецедентну нагоду домагатися справедливості на багатьох фронтах. Українська прокуратура відкрила тисячі справ, офіс прокурора МКС за підтримки десятків країн-членів МКС швидко розпочав розслідування, окремі держави почали розслідування в межах принципу універсальної юрисдикції.

Ще одна перевага просування цих справ у межах універсальної юрисдикції, особливо доки триває війна, — чіткий сигнал, який вони надсилають: російських солдатів і російських командирів попереджено. Наразі вони вважають себе непереможними — значною мірою тому, що російські війська не постали перед судом за подібні злочини в Чечні, Грузії чи Сирії. Але з’явився новий сценарій.

У деяких юрисдикціях постраждалі можуть отримати компенсацію — від самих злочинців і, що ймовірніше, від тих, хто дозволив або заохочував скоєння злочинів (наприклад, від компаній, які забезпечували військові поставки, або пропагандистів, що підбурювали до насильства). З огляду на те скільки російських фінансових активів за кордоном, арешт і конфіскація таких коштів — критично важлива частина цього процесу.

Напади на медичні заклади та персонал під час конфлікту, на жаль, не унікальне явище, притаманне лише повномасштабному російському вторгненню в Україну. Такі напади було задокументовано у всьому світі в постраждалих від конфліктів місцях — Сирії, Афганістані, Іраку, М’янмі, Палестині, Сомалі, Судані, Ємені. 

росія не відчула жодних наслідків або відповідальності за ці злочини.

Використання механізмів міжнародного правосуддя для покарання винних у скоєнні жорстоких воєнних злочинів ні легке, ні швидке. Однак попри всі скептичні настрої, такі механізми існують, отже питання притягнення до відповідальності винних — тільки питання часу. 

Усі постраждалі одностайно кажуть, що якщо винних не буде притягнуто до відповідальності, вони не зможуть перегорнути цю сторінку свого життя. Саме це ключове. 

 Гоар ГАБРЕЛЯН,
експерт з питань міжнародного гуманітарного та міжнародного кримінального права,
для «Урядового кур’єра»