У межах виставки «Інтер Агро-2016», що пройшла недавно в Києві, відбулося багато цікавих заходів. Зокрема увагу багатьох привернув круглий стіл «Нові експортні можливості АПК: відкриття ринків азійського континенту».
Заступник міністра аграрної політики та продовольства Ольга Трофімцева цю посаду обіймає недавно, проте є знаним фахівцем у галузі міжнародної торгівлі. Вона наголосила на важливості диверсифікації українського продовольчого експорту за товарними групами та географічними ринками. По-простому кажучи, не класти всі яйця в один кошик. Наскільки це важливо, можемо оцінити на прикладі тих українських компаній-експортерів, які всі надії покладали на партнерів з Росії, а тепер кусають собі лікті, бо нікого винити, крім власної необачності.
Вміти тримати паузу
Натомість тепер маємо позитивні тенденції. За словами пані Трофімцевої, 40% експорту цього аграрного сезону пішли до країн Азії. Поки що цей експорт має здебільшого сировинний характер (передусім зернові та насіння олійних культур), тож до значного експорту продуктів високого ступеня переробки і з великою доданою вартістю ще мусимо дійти, але, за висловом заступниці міністра, «ногу в двері вже поставили». На азійський ринок уже пішли наші овочі, горіхи, алкогольна продукція тощо.
Але ми як експортери мусимо мати на увазі, що нема такої країни — «Азія», це найбільший у світі континент, на якому багато країн зі своєю специфікою, різним споживчим попитом та купівельною спроможністю громадян. І особливості кожної країни слід враховувати. Нині найбільший наш торговельний партнер — Китай і не лише тому, що там найчисленніше у світі населення: головне, що у цього населення зростає життєвий рівень і китайці ладні платити добру ціну за якісні продукти. А до якості наших продуктів там претензій нема.
Поодинокі непорозуміння, які, на жаль, охоче роздувають наші недоброзичливці, стосуються не якості українського продовольства, а лише окремих нюансів взаємодії українських та китайських контролюючих органів і певної невідповідності наших та їхніх стандартів на харчову продукцію. Утім, треба зважати і на особливості місцевих традицій ведення бізнесу: тамтешні підприємці не квапляться, навіть якщо ваші пропозиції їх цілком влаштовують, зволікатимуть скільки можна — а раптом запропонують ще дешевше? І нашим експортерам доводиться брати з них приклад, так само тягти час, бо, якщо одразу погодитися, вони самі можуть відмовитися від власних пропозицій і запропонувати інші, менш вигідні — мовляв, поспішили, забагато пообіцяли, можна менше.
На жаль, наші експортери поки що недооцінюють потенціал ринку Індії. Однак це найбільший у світі споживач бобових, адже переважна частина тамтешнього населення з релігійних міркувань не їсть м’яса, а лише бобові в змозі дати людині порівнянну із м’ясом кількість білка. Зауважимо, що вітчизняний виробник, який працюватиме на індійський ринок, крім грошей, отримає ще й додаткову користь: бобові не так виснажують землю, як модний серед експортерів соняшник, навпаки — вони добрі попередники зернових у сівозміні, отже вирішується питання збереження грунтів.
Певний потенціал є в Малайзії та Індонезії. Але тут ідеться про так звані нішеві культури — коли певна країна здебільшого забезпечена продуктами власного виробництва і загалом не голодує, але певних видів продукції виробляє замало чи не виробляє зовсім, а попит на них є. Такі само, до речі, справи з нашою сільгосппродукцією в Європі: там аж ніяк не голодують, але дечого, виробленого в нас, потребують.
У цьому напрямі деякі найзаможніші країни регіону — Гонконг, Сінгапур, Японія, Південна Корея — потребують насамперед нашої органічної продукції, зокрема ягід, лікарських рослин тощо. Варто згадати, що польська компанія «Агріко», один з найвідоміших у світі експортерів фруктових соків, піднялася і нині непогано почувається саме завдяки вчасному виходу на японський ринок. Натомість, зауважує Ольга Трофімцева, наш рівень співпраці в цьому напрямі занизький, тоді як потенціал великий.
Камені спотикання
Хто має його реалізувати? Тут, на жаль, навіть через 25 років незалежності даються взнаки забобони радянської доби: мовляв, держава має все зробити за громадянина і на тарілочці піднести. Натомість Ольга Трофімцева, що має великий досвід роботи з підприємницькими структурами розвинених країн, пропонує іншу модель співпраці, що полягає в державній підтримці ініціатив, які надходять від підприємців: «Штовхайте нас!» Тобто підказуйте, в яких напрямах бізнес потребує державної підтримки. Зокрема, в Японію планують українську бізнес-місію за участі не лише держслужбовців, а й представників експортерів сільгосппродукції. Міністерство закликає долучатися до неї.
Та це не означає, що державні органи мають бути пасивними спостерігачами за діяльністю компаній, дещо залежить саме від них, і ніхто інший ці завдання виконати не в змозі. Скажімо, начальник відділу карантину рослин департаменту фітосанітарної безпеки Держпродспоживслужби Вадим Чайковський зазначає: фітосанітарний сертифікат однаковий в усьому світі, однак кожна країна має право вводити власні карантинні заборони, і тут є багато проблем, скажімо, наші експортери мають пройти непрості процедури в Китаї.
Особливо це стосується нашої плодоовочевої продукції — в далекому зарубіжжі можуть запропонувати на неї більш привабливі ціни, ніж у Росії. Скажімо, є попит на українські яблука та лохину в Індонезії, але є певні складнощі, пов’язані зі згаданими процедурами. Річ у тім, що деякі фітосанітарні організми для нас звичні, а в інших країнах вважаються карантинними. Рік, що минає, став рекордним щодо кількості нотифікацій на нашу аграрну продукцію — найперше з Індонезії.
Тут уже постає додаткове завдання для наших виробників, адже усунути фітопатологію в готовій продукції майже неможливо, боротися з нею треба ще на полі. Найперше застосовувати сертифіковане та відповідно оброблене насіння. До того ж із жалем мусимо констатувати, що багато наших виробників та експортерів або нехтують фумігацією, або проводять її неякісно. Це стало приводом для звернення до наших аграріїв, яке оприлюднив голова Держпродспоживслужби Володимир Лапа. Його відомство закликає оцінювати фітосанітарний стан товарної партії, готової до відвантаження за кордон, завчасно, а не тоді, коли «припече», знайомитися із фітосанітарними вимогами країн світу — експортери інколи нарікають на брак цих відомостей, але насправді просто не шукають. Така інформація не засекречена, вона є у відкритому доступі на сайті Міністерства аграрної політики та у Держпродспоживслужбі.
Ще один камінь спотикання — адаптація вітчизняного законодавства до міжнародних норм. На жаль, поки що не всі країни — потенційні споживачі українського продовольства визнають сертифікати, видані нашими контролюючими органами. Тут ще багато роботи, і це вже саме в компетенції урядових служб. Тут знову-таки постає питання регіональних особливостей.
Зокрема, мусульманські країни вимагають особливого сертифіката «халяль» — це документ, який має засвідчити, що наші продукти відповідають вимогам шаріату. Тут головне питання — який орган в Україні повинен такий сертифікат видавати і чи визнають закордонні споживачі такі повноваження за цим органом. Із цим виникали певні суперечності. Та як запевняють у профільному міністерстві, робота в цьому напрямі триває і скоро всі проблемні питання буде знято.
Головне — на церемонії відкриття згаданої виставки міністр аграрної політики Тарас Кутовий, президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаченко, посол ФРН Ернст Райхель одностайно зауважили: Україна має потенціал, щоб стати житницею всього світу. Це не лише висока честь, а й велика відповідальність, яку маємо виправдати. Мало того: для нас експорт продовольства — не лише економічний, а й важливий політичний чинник. Леонід Козаченко з цього приводу сказав: «Перебуваючи за кордоном, часто кажу нашим зарубіжним колегам: нині країна, яка має аграрні потужності, сильніша за будь-яку державу зі зброєю. Що буде, якщо десь не вистачатиме їжі? В такій країні одразу настане хаос. Саме завдяки аграріям Україна може впливати на геополітику. І ми повинні цю силу використати».
Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+