Інформаційного позитиву останнім часом бракує, і на його необхідності даремно наголошувати. Тим паче, якщо гарні справи пов’язані з утвердженням чогось українського: мови, літератури, культури. Тому фестиваль «Запорізька книжкова толока», який відбувся наприкінці жовтня, надзвичайно потрібний і доречний.

Головну літературно-мистецьку подію південного сходу України проводили втретє. Жителі міста й гості мали змогу зустрічатися з авторами книжок, обговорювати резонансні книжкові проекти, відвідувати презентації, «круглі столи», дискусії, лекторії. До їхньої уваги пропонували соціальні проекти, демонстрації документальних фільмів, покази художніх і фотоекспозицій, театральних і музичних перфомансів. Понад дві сотні мистецьких заходів для людей різного віку й уподобань.

Як зазначено на сайті фестивалю, «Запорізька книжкова толока» фактично дала поштовх культурному життю міста на Дніпрі. Вона засвідчила, що в переважно російськомовному середовищі є значний попит на українську літературу. Стереотип про те, що індустріальному Запоріжжю культура не надто цікава, виявився хибним, хоч, звичайно, про масову зацікавленість привезеними книжками говорити ще рано.

Улітку програмна директорка фестивалю Олена Заставна зазначила в інтерв’ю на сайті: «Запоріжжя і Львів майже однакові, Запоріжжя навіть трохи більше. Але кількість книгарень порівняти неможливо — у Запоріжжі їх у рази менше. Крім того, у книжкових магазинах пропонували переважно російську або російськомовну літературу, української ж завжди обмаль. Навіть нині не всі українські видавництва представлені в запорізьких магазинах».

А чи багато України було в Запоріжжі й раніше, скажімо, майже століття тому? Судячи зі спогадів письменниці Докії Гуменної («Дар Евдотеї»), ситуація тоді була, можливо, ще гіршою.

У середині 1920 років Гуменна закінчила Київський інститут народної освіти. Залишитися в Києві на учительській роботі змоги не було. Уже не студентка мала визначитися з подальшим життям: «Я потребувала романтики, а тому вибрала собі з усіх визнаних міст України Запоріжжя. Хоч побачу, як то тепер там, у тому місці, де творилася козацька слава».

Козацька слава з книжок і ввела дівчину в оману: «Ось і Запоріжжя. Яке розчарування! Це не місто, а якась солдатська рота. Посеред степу шахівницею розташовані будинки з множеством акацій, тільки не на вулицях. Все місто — партерові будиночки з подвір’ячками. Тільки всередині — квадрат площі, а в цьому квадраті церква, кілька поверхових будинків. Таке все скучне, нецікаве. Не Запоріжжя це, а Александровськ (назва міста до 1921 року. — Авт.), оплот «вєлікой руской імперії». Саме тут за Дніпром на острові Хортиця й була Запорозька Січ. То й це імперське місто-рота було потрібне».

У Запоріжжі Гуменна викладала мову і літературу в старших класах трудової школи, а також навчала мови дівчат у кравецькій школі. Жила вона на квартирі в родині робітника металургійного заводу, у людей, далеких від літератури і мистецтва. Тулилася на ліжечку в сінях, бо кімнати займали хазяї й інші квартиранти. Скаржилася, що немає їй навіть чого згадати з того часу, настільки нецікавим було провінційне життя індустріального міста.

Учителювання Докії не подобалося. З усіх учнів трудової школи не завдавали їй клопоту тільки двоє підлітків. Серед них був Микола Нагнибіда, який із часом став відомим поетом. «Ще більша була мука вчити отих дівчат — майбутніх кравчинь, їм і не в голові була якась там мова! — зазначила в мемуарах письменниця. — Ледве дотягнула я до кінця навчального року. Коли б швидше з цього глухого Запоріжжя! Нема тут чим дихати!»

Згодом Докія Гуменна ще раз побувала в цьому південному місті, перебуваючи у тривалому відрядженні для вивчення «життя й побуту с/г комун і колективів». Спочатку відвідала у Дніпропетровську знаменитий музей Дмитра Яворницького. Сам професор Яворницький, на той час дідусь із сивими скронями, організував для неї екскурсію. Дівчину вразили козацькі артефакти. «Навіяна всім, що побачила я в музеї та що почула від Яворницького, я задумала дійти до міста Запоріжжя з Дніпропетровського пішки. Понад берегом Дніпра, щоб побачити славні пороги», — написала Гуменна. Пройшла вона 80 кілометрів, дуже втомилася, долаючи скелясту місцевість понад берегом, але за два дні не зустріла жодної душі. Це було напередодні будівництва Дніпрельстану, і вже ходили чутки, що мальовничі дніпровські пороги затоплять.

Минуло багато часу, Запоріжжя і його жителі істотно змінилися. Є сподівання, що мистецькі акції, зокрема вже традиційна книжкова толока, тільки поліпшать ситуацію, викликатимуть зацікавлення українською культурою. Не в останню чергу це залежить від меценатів, небайдужих людей, які мають гроші. Із цього приводу варте уваги ще одне порівняння Олени Заставної свого міста зі Львовом: «Запоріжжя має великий бізнес, а Львів — малий і середній, але у Львові середній бізнес набагато активніше фінансує культуру, ніж у Запоріжжі — великий. Ми намагаємося подолати ці реалії й переконати, що культурне життя варте уваги». 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»