Герой України Назарій Войтович — наймолодший з воїнів Небесної Сотні. Він упав навічно на столичному Майдані, не досягнувши навіть повноліття. Народився у селі з весняною назвою — Травневе, що на Тернопіллі, на початку літа. Здається, ці дві пори року визначали його характер і головне — сутність земного життя юнака. Назарко був теплий, щирий, сонячний, мов літо, білявий, з веснянками на обличчі та доброю усмішкою. Долі його судилося обірватися в молодому, весняному віці, ще навіть не розквітнувши як слід.
Єдиний
У своїх батьків, Оксани та Юрія Войтовичів, Назарій був єдиною дитиною. Подружжя на його з’яву чекало аж два роки, переживши багато хвилювань, тривог. І щастя материнства та батьківства таки прилетіло — 2 червня 1996 року. Ох, скільки ж радощів було! Згодом молоді батьки стали вибирати ім’я. Спочатку перебирали «модні», якими найбільше називали хлопчиків у краї на той час. Але дуже любили пісні Назарія Яремчука, якраз сім місяців перед тим Україна втратила свого буковинського Орфея. Охрестили й свого синочка Назарієм. Лагідно називали його Назар, Назарчик, Назарко.
У 90-х роках у Травневому дитсадка не було, тож малий Назарко часто ходив з батьком на роботу, ніколи не скиглив, не рюмсав, навпаки, його навіть це захоплювало. Якось прийшли на тракторну бригаду, тато хотів чи щось там зварити, чи виточити. Назарій тим часом свої кишені понабивав гайками, гвинтами, іншою металевою всячиною, потім удома їх витрушував з одягу.
З малих літ Назарко був допитливим, намагався про все дізнатися, збагнути, ставив багато різних запитань. А ще любив ходити селом, спілкуватися зі старшими людьми. Батько водив його і до Збаразького замку, і до Старого Збаража, оповитого давньою історією. Гриби удвох збирали теж не раз. Тато пригадує сонячний день золотої осені, коли із шестирічним сином пішли на «тихе» полювання. Десь кілометрів з двадцять лісом потихеньку пройшли у пошуках грибів. Назарій не ремствував, а вже наприкінці подорожі зізнався, що дуже втомився. Коли підріс і почув, що в Збаражі відкриватимуть туристичний сезон, та ще й повітряні кулі запускатимуть, подався з Травневого до райцентру, а це вісім кілометрів, пішки. І все заради того, щоб дізнатися більше про принцип побудови повітряної кулі.
Узагалі він любив мандрувати, брати участь у різних вікторинах, конкурсах, змаганнях, культурно-мистецьких заходах. Збирав, читав задля розширення свого світогляду енциклопедії з різних царин науки та життя, передовсім зацікавлення викликали статті про зброю, військову техніку, літаки. Колекціонував примуси, інші старовинні речі. І надто цікавився історією України, особливо Козацькою добою та Другою світовою війною, боротьбою Української повстанської армії. Часто ранок починав з того, що запитував тата, чим нинішня дата славна в українській історії. Коли в батьковому гурті заходили якісь дискусії з історії, Юрій Петрович завжди казав: «Зараз приїде Назар і все роз’яснить-пояснить». Займався хлопець і в історичному клубі, приваблювали лицарські бої, ще в школі хотів пластуном стати, але завадили транспортні проблеми.
У Назарія, як і в кожного сільського хлопця, завжди було чимало обов’язків по господарству. Хотів усе вміти. Щойно школу закінчив, саме вдома почали будівництво нової хати. План тато розробляв сам, а Назарчик переймався оздобленням, дизайнерськими справами. Одну кімнату за його бажанням зробили в стилі старовинної української хати. Взагалі ж мовив: «Хай цей будинок буде, але я колись обіч нього ще поставлю хату-мазанку під стріхою». У місті жити не хотів. Не гнався за молодіжною модою. Зачіска? Зробив якось собі ірокез, два-три дні поносив і сказав «ні!». Вже коли почався Майдан, то мав бажання вистригти козацький оселедець.
Майбутню професію Назарій вибрав собі сам. Батьки бачили його юристом, але йому цей фах не подобався. Вирішив йти батьківською професійною стежиною й вивчати дизайнерську справу. Разом із двоюрідною сестрою Анею Партикою вступили до Тернопільського кооперативного торговельно-економічного коледжу та навчалися в одній групі. Мріяли стати студентами Львівської академії мистецтв. Аня тепер пізнає тут премудрості розпису тканин. Назарію ж судилася доля героїчна.
«Так хочеться прожити своє життя якнайцікавіше»
Ту долю, здається, Назарій відчував з дитинства. Батькам вдалося знайти зошит, де він, будучи ще учнем 6 чи 7 класу, намагався щось римувати, занотовувати власні міркування у віршованій формі про почуття людини, душевні переживання, Україну. Можливо, хлопець і сам не міг збагнути всієї філософії написаного. Прикметними у цьому сенсі є роздуми про зиму, звідки, як на мене, випливають визначальні, якщо не пророчі, запитання-бажання: «Невже так швидко промайнуть мої літа?» й «Так хочеться прожити своє життя якнайцікавіше». Мама одного разу прочитала якийсь синів вірш і злякалася його тяжких думок, попросила більше не писати…
Узагалі ж Назарій мав чимало чеснот. Прийшов якось зі школи й каже: «Тату, давай-но зробимо для села і корисну, і патріотичну справу водночас». Відтак цим задумом поділилися і з директором місцевої школи. А вже за певний час висадили сосни у формі українського герба. І тепер ці дерева ростуть, з дороги та згори видно зелений тризуб.
Останні дні
Назарій з дитинства любив малювати. Аня Партика каже, що останні його п’ять робіт були аудиторні, тому назв не було, — одна живописна, натюрморт, замальовки природи, будівлі, колаж на екологічну тему та ескіз для випалювання — фігурка козака, він дуже захоплювався козацтвом. Після занять у коледжі Назарій приїжджав у приміське село Острів і на обійсті свого дядька разом з батьком викладав мозаїкою легендарного козака Мамая, який грає на кобзі. Музика юнакові також подобалася, до того ж слухав чи не винятково українську, особливо патріотичну, та гурт «Скрябін». Дивився фільми про часи козаччини, УПА.
Останньою картиною, яку переглядав з батьком удома, стала «Залізна сотня». Є в цьому теж щось символічне. Адже стрічка розповідає про боротьбу українців у Закерзонні в 1940-х роках, під час проведення сумнозвісної операції «Вісла». Родове коріння Назарка, власне, з цих теренів. Батьків матері комуністичні режими Польщі та тодішнього СРСР силоміць переселили з Лемківщини, а татову рідню з Надсяння. Самому ж юнакові теж довелося поповнити сотню, яка також була залізною за духом, патріотичною міццю й стала Небесною.
Назарко мав загострене почуття справедливості. Побиття студентів у столиці 30 листопада 2013 року хлопець сприйняв надто негативно. Хотів і собі податися в лави протестувальників, батьки не пускали, боялись за життя єдиного сина. Тож хлопець виходив на тернопільський Майдан. «У лютому 2014 року став дратівливий, був неспокійний, — згадує Юрій Войтович. — Нікуди не хотів іти, хлопці кликали на дискотеку, а він щось вичитував у комп’ютері, замкнувся в собі». Страшенно хотів їхати на столичний Майдан. Батько розумів, що син все одно подасться до Києва без його відома, тож привіз йому до Тернополя теплі речі, дозволив поїхати. Та Назарко цього разу зважив на навчання. Але коли почалися розстріли, одразу ж зібрався в дорогу. 19 лютого ще був на заняттях, а ввечері зателефонував татові, що вже їде автобусом до Києва, обіцяв стояти лише біля стели Незалежності. Разом з ним були двоюрідний брат і троє знайомих. Ще востаннє сфотографувався. Із собою Назарій узяв студентський квиток, а ще наплічник, міліцейські нарукавники та наколінники й чорний шолом. До слова, перед від’їздом з Тернополя хлопці вирішили стукнутися шоломами, в одного з юнаків він тріснув. Навіть запитали: «Назаре, як ти їдеш з таким шоломом, коли там кийками б’ють?».
До столиці хлопці приїхали десь о пів на сьому ранку 20 лютого. На Майдан вийшли по сьомій годині. Почалася стрілянина. О 9.26 Назарій загинув неподалік колишнього палацу культури «Жовтневий». На відео видно, куди він ішов, місце падіння, лише не зафіксовано, як він падає, як його з цього місця забирають. У цей час батько був на роботі, мама, яка повсякчас телефонувала Назарію, того дня чомусь не набрала його номера. Аж тут в її слухавці пролунала страшна звістка: «Вашого сина вбито». Трагічне повідомлення Юрій Войтович уже отримав від дружини. «Я потім розмовляв з лікарем, той казав, що куля влучила Назарові в обличчя — пройшла крізь праву щоку та зачепила сонну артерію», — розповідає батько.
Обламана скеля
На могилі Назарія Войтовича в рідному Травневому нині стоїть пам’ятник. Юнак у задумі ніби обперся на обламану скелю, як знак раптово обірваного життя. У вінку калини напис «Герой України».
«Такий зовсім юний…
Та з серцем хоробрим
Поліг за Вкраїну
в нерівнім бою.
Ці лагідні очі…
Ти був дуже добрим.
Хай Бог зустрічає
Тебе у раю!», — викарбувані слова епітафії. Це рядки з вірша Володимира Терещенка, які він залишив біля портрета Назарія в Києві.
Школа у Травневому тепер названа на честь Назарія Войтовича, тут також відкрили барельєф юнака, меморіальну дошку на його честь, кімнату-музей. Двічі вже організовували конкурс мистецької майстерності «На крилах надії» імені Назарія Войтовича за номінаціями «художній дизайн», «графіка», «живопис», «скульптура». В селі насипали шестиметровий Пагорб Слави, де поставили козацький хрест. Поряд облаштували сквер «Назар і я», який повинен стати осередком культурного та спортивного життя сільської молоді. Пам’ять Назарія Войтовича увічнили також і в Тернопільському кооперативному торговельно-економічному коледжі — тут з’явилася меморіальна дошка, обладнали й Куток Героя.
«Мені здається, що він постійно біля мене, — з гіркотою каже Юрій Войтович. — Коли щось роблю, завжди себе перепитую: а що б про це Назар сказав? І заспокоююся думкою: може, тут я сам впораюся, а в Назарчика разом із хлопцями з Небесної Сотні, загиблими Героями в АТО є важливіші справи та призначення».
Ми в Google+