Серед учасників Національного форуму «Три роки внутрішнього переміщення: виклики та вдалі практики інтеграції», організованого Міністерством з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб і Проектом Ради Європи «Посилення захисту прав людини внутрішньо переміщених осіб в Україні», який проходив у Києві, вдалося зустріти чимало цікавих особистостей. Одні розповідали, як, зіткнувшись із горем, аналізували прожитий відтинок часу далеко від рідних домівок. Інші слухали і стукали по дереву з думкою «добре, що не з нами сталося». Тут відбулося й особисте знайомство з донедавна корінним жителем Луганщини Юрієм Шутенком. Ще задовго до початку бойових дій на сході країни він був постаттю, відомою серед земляків і не лише. Його знали як людину упереджену і принципову в політичних питаннях. Своєю життєвою позицією він багатьом не дружнім до України землякам попсував кров.
Чоловік з рідкісною групою крові й життєвою позицією
Звучить як каламбур, але комусь попсував, а комусь своєю кров’ю врятував життя. На запропоноване поговорити у перерві за чашкою кави відповів, що дозволену донорові кількість уже випив, більше не можна.
Слово за словом довідуюся, що доля Юрія разом із сім’єю перекинула зі сходу України на захід. За два роки проживання в Івано-Франківську здав чимало донацій крові. Каже, покликання, мабуть, у нього таке — рятувати життя. І пишається тим, що жодного разу не здавав кров за гроші.
Нині сім’я мешкає в орендованому житлі, половину орендної плати зголосилося платити підприємство «Карпатитрансгаз», де працює подружжя Шутенків. У планах, звісно, придбання власного. У Ровеньках, на непідконтрольній території, залишилося помешкання, в якому мав би розташовувався дитячий будинок сімейного типу. На жаль, через бойові дії проект залишився проектом. Дітей, з якими вже налагодили контакт і ті їх вважали за батька й матір, соціальні служби вивезли в дитячі будинки. Так вимагав закон. Уже другий рік Юрій стукає у двері чиновників із бажанням створити вже у Франківську ДБСТ. Та поки що марно. Місцева влада наполягає, щоб він брав тутешніх дітей, а чоловік воліє дати опіку і любов землякам. Каже, що не хоче своїх кидати в біді.
Тож бажання знову зібрати дітей у сім’ю змусило Юрія приїхати на форум і озвучити проблему присутнім в одному місці чиновникам різних дотичних до питання міністерств. Його не влаштовує відповідь місцевої влади, яка посилається на Закон «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» і зазначає, що орган опіки та піклування Івано-Франківська має право здійснювати повноваження в повному обсязі тільки стосовно зареєстрованих на його території внутрішньо переміщених дітей. Оскільки на Франківщині таких дітей немає, Шутенкам пропонують усиновлювати тутешніх.
— З точки зору закону, — пояснює Юрій, — ми для дітей, з якими вже налагодили контакт, ніхто. В Івано-Франківську звернулися до відповідних служб, щоб оформити над цими дітьми опіку й забрати їх до себе. Для цього нам потрібне лише сприяння місцевої влади. Мрію, щоб діти з Донбасу зростали тут, на Західній Україні. Умова така: дітей беремо не молодших 12 років. Більшість охочих усиновити дитину ставлять умову: молодший вік. Люди свідомо хочуть з маленької особистості виліпити у будь-який спосіб дитину під себе. А це неправильно. Ми з дружиною беремо старших, щоб за кілька років прищепити сімейні навички. Щоб діти побачили, як жити в сім’ї, що існує допомога батьків дітям і навпаки, які проблеми і завдання у справжньому, а не серіальному житті.
Юрій доземно кланяється вже покійним батькам, які свого часу його всиновили, і каже: те, чим він займався на Луганщині, це була данина батькові й мамі, які його виховали.
Погляд на проблему крізь призму статистики
Координатор програми надзвичайних ситуацій та стабілізації Представництва Міжнародної організації з міграції в Україні Естер Руїз де Азуа озвучила приклади з життя ВПО, зібрані під час їхнього опитування. У перші місяці проживання в нових місцевостях люди зі сходу не могли надивуватися гостинності, з якою їх приймало місцеве населення. Однак із часом ВПО почали висловлюватися, що не можуть стати частиною громади. Інтереси і проблеми місцевих і їхні відрізняються. Виникла ситуація, коли переселенцям стало не зрозуміло, хто вони і до кого належать.
Координатор зазначила: громади, менш віддалені від східних областей, на 80—90% вважають ВПО інтегрованими у свої спільноти. І відповідно що далі, то відсоток менший.
Попри нарікання на брак роботи, соціального і власного житла, доступ до державних послуг, як-то медичні, недостатню підтримку місцевих, які лунали під час опитування ВПО, про своє повернення в колишні домівки після визволення територій від загарбників говорять одиниці.
Іноземці вчаться на нашому досвіді
Представник управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) Пабло Матеу звернув увагу на високий відсоток інтеграції ВПО там, куди вони змушені були переселитися. І пояснив це тим, що Україна, попри тиск ззовні, не погодилася селити громадян зі сходу на окремих територіях, у так званих таборах. За його словами, європейці братимуть за приклад накопичений Україною позитивний досвід з інтеграції громадян. За його спостереженнями, тісна співпраця з ВПО на місцевому рівні дає приклади єдності й солідарності. Він вважає, що активним громадам, які опікуються ВПО, треба допомагати.
Експерт навів позитивний приклад співжиття місцевих і переселенців. Ромську громаду не вельми приязно зустріли спочатку на Черкащині, в Золотоніському районі. Вищі сили через розруху після буревію показали, що жити можна дружно, незважаючи на національність. Коли помешкання місцевих понівечила негода, першими на допомогу прийшли роми.
Звісно, зауважив Пабло Матеу, є і негативні приклади, але про них не хочеться згадувати. І розповів, як через цільову індивідуальну допомогу ВПО з Криму відкрили у Львові пекарню, як працевлаштували кількох місцевих, як щоранку тут з’являються постійні покупці, що поспішають по свіжу випічку з ароматом Чорного моря і Кримських гір. А ще представник УВКБ ООН наголосив на потребі брати до уваги інтереси громад, які зголосилися приймати ВПО.
Звісно, висловилися і представники ВПО з різних областей України. Окрім оприлюднення найболючішої для всіх проблеми житла, розповіли і про власні. Зокрема Сергій Морозов висловився, що кошти, які надає наша й інші держави, варто спрямувати і на щоденні потреби. Він вважає, що будівництво велодоріжок у місті Щастя і навчання комп’ютерної грамоті людей старшого віку — питання не першорядної ваги.
Міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Вадим Черниш сказав, що, завдяки початку роботи порталу економічного та соціального відновлення кожен громадянин має змогу відстежити рух коштів і внести пропозиції для їх освоєння. А про найгарячіше питання про забезпечення житловими метрами ВПО Вадим Черниш зазначив, що нині йдеться про 15 мільйонів гривень з держбюджету, які планують спрямувати в охочі для освоєння коштів громади, щоб за формулою 50х50 будувати тимчасове житло. Очільник міністерства на репліку про використання європейських коштів слушно зазначив, що вони мають цільове призначення і, крім усього, частина їх адресована на надання безоплатної правової допомоги.
— Дуже велика помилка, коли хочемо відкупитися матеріальною допомогою від проблем ВПО. Підтримку слід надавати за різними напрямами, — наголосив посадовець.
Захід підтримало Посольство Японії в Україні не як донор.
— Власного досвіду з ВПО всередині країни Японія не має. Але ми активно долучаємося до таких програм, коли йдеться про внутрішніх переселенців. Допомагаємо фінансово, технікою, фахівцями. Проблема складна, бо йдеться не лише про надання гуманітарної допомоги постраждалим людям. У цьому є потреба тільки в перший час. Далі слід створювати стимули для того, щоб люди поверталися до місць постійного проживання або думати про варіанти інтеграції ВПО на місцях переселення і там дбати про їхні потреби, — сказав Надзвичайний і Повноважний посол Японії в Україні Шигекі Сумі.
Він повідомив про свою активну позицію у вивченні питання збройного конфлікту на Донбасі. Для цього він часто виїздить у зону АТО, спілкується з військовими і мирним населенням.
Отже, країни, що не пережили такого горя, з яким зіткнулася нині Україна, не залишаються осторонь і готові підтримувати нас морально й матеріально. А використати цю допомогу адресно і саме на користь тим, хто цього потребує, має наша держава.
Ми в Google+