РІДНА ЗЕМЛЯ 

На Херсонщині чимало затишних місць для сімейного відпочинку 

Павло ЛАРІОНОВ
для «Урядового кур’єра»

Село Іванівка, що на Херсонщині, розкинуло блакитностінні будиночки на чималій відстані від доріг стратегічного значення. Навкруги, скільки сягне око, безкрайній степ, лише подекуди височіють шапки-кургани, нагадуючи, що тут колись жили кочівники-сармати.

Саме сюди, на околицю Херсонської області, й привела журналістська стежина, пригальмувавши біля обійстя родини Жукових, — мети моєї поїздки. Сподобалося, що садиба не обнесена високим парканом, отже кожен, хто йде повз неї, бачить зовсім не притаманний сільському подвір’ю антураж: стилізовану циганську кибитку, дерев’яні лави, декоративні пеньочки.

Посеред двору — повітка. Варто зазирнути всередину, аби подивуватися безлічі старожитностей: прялкам, чавунним праскам, коромислу, качалці та рублю, яким прасували білизну наші прабабусі, вишитим рушникам, автентичному українському одягу. І ще багатьом ужитковим речам кінця позаминулого та початку минулого століття, зі знанням і любов’ю зібраним та привезеним  Ольгою та Михайлом Жуковими до «Марійчиної садиби». Саме так назвали вони свою оселю, коли кілька років тому запалили в ній зелений вогник сільського туризму.

Ляльки Ольги Жукової «підігравали» у виставі відомої актриси Лариси Кадирової. Фото з сайту wordpress.com

Поїздивши по світах (Михайло був професійним військовим) і повернувшись до Херсона, подружжя недовго переймалося проблемою пошуку заняття до душі. На малій батьківщині само собою прийшло рішення займатися зеленим туризмом. Вибір виправдав надію.

За кошти, отримані від продажу квартири в обласному центрі, придбали в Іванівці, де народився Михайло, садибу з двома хатами, одна з яких дивилася на світ віконцями майже сотню літ. Невдовзі в ній обладнали музей старожитностей. Другу хату відремонтували, осучаснили, там і гостей приймають. Просторе подвір’я перетворили на місце для розваг і спортивних змагань. Знайшлися куточки для гойдалки, атракціону «козацькі забави». Їх власноруч виготовив і встановив господар.

Поки Михайло Сергійович, майстер на всі руки, доводив до пуття обійстя, Ольга Вікторівна, філолог за освітою, обмірковувала культурно-пізнавальну програму. Зрозуміло, відпочинок у екологічно чистій місцині з домашнім харчуванням — недостатньо переконливий аргумент для городянина. В туристичному «меню» має бути й хліб духовний.

Далебі помиляється той, хто Херсонщину ототожнює лишень з помідорами, баштанними культурами та іншою популярною нині городиною. Варто зануритися в історію краю і переконуєшся, що кожна її сторінка наповнена глибоким змістом. Гортаючи їх разом із господарями «Марійчиної садиби», дізнаєшся, що село Іванівка вікує на світі понад триста років. Що за сивої давнини цю землю звали не інакше, як «Коп-кую» (в перекладі з турецької —  «Кам’яний колодязь»). Порядкували тут, на березі Ягорлицької затоки, скіфи. Ще раніше, в V столітті до н.е., доля закинула сюди давньогрецького історика Геродота. Полонила його краса краю, порослого густим лісом, тож і назвав він його «Гілея» (у перекладі з грецької — ліс). Прибережні хащі слугували свого часу чудовим прихистком для українського козацтва.

Нині Ягорлицька затока з кришталево чистою водою має особливий статус. Вона — частина Чорноморського біосферного заповідника «Ягорлицький орнітологічний заказник». У галасливому пташиному «гуртожитку»  на воді й острівцях співіснує різноманітне птаство: красені-лебеді, пелікани, качки, строкаті крачки, рідкісні чорноголові чайки — всіх не перелічити.

З одного боку Іванівка наближається до берега лиману, з другого — майже впритул прилягає до напівпустелі: єдиного в Європі природного ексклюзиву — піщаних барханів. Нещодавно Олешківські піски визнано одним із чудес України. Місцями хвилі піску сягають заввишки 10—15 метрів. Серед них трапляються зелені оази — березові та  осикові гайочки, соснові переліски, посаджені людською рукою.

Жукови організовують для своїх гостей екскурсії: до села Геройського, звідки колись чумаки возили сіль; до  купалень, створених недавно на місці цілющого гейзера, що б’є з-під землі (температура води в них у всі пори року тримається на рівні 60 градусів); до кавунової столиці — Голої Пристані; до курортного міста Залізний Порт;  до заповідника  «Асканія-Нова».

Сутеніє. Господиня ставить на стіл вечерю. Частує смачними українськими стравами. Деякі з них готує за старовинними місцевими рецептами. На десерт пропонує своєрідну арт-терапію: виготовлення домашніх оберегів — ляльок-мотанок. Робота так захоплює, що хочеться докладніше дізнатися про старовинне етномайстрування.

— Уперше відкрила в собі потяг власноруч виготовити таку лялю після перегляду телерепортажу з виставки у музеї в Пирогові, — ділиться спогадами Ольга Вікторівна. — Заходилася шукати матеріал і невдовзі взялася до роботи. А після  того, як побувала на майстер-класі, вже й не розлучалася з мотанками.

Нині їх у неї чимало різновидів. За словами майстрині, кожен із них залежить від матеріалу, призначення, настрою. До душі мотанки, не обтяжені текстилем: від них тепло та неповторний аромат природних  складників. Ляля ніби підтримує енергетичний зв’язок із полем (солома, зерно), степом (сіно, квіти, стеблинки рослин), морем і річкою (водорості). Око мимоволі помічає квітку, гілочку, стеблинку і їхнє продовження вже бачиш у новій ляльці. Створені в одному екземплярі, вони володіють особливою енергетикою. Така мотанка — саме втілення спокою та врівноваженості, розуму та миролюбства. Ляльки в одязі — кожна зі своїм настроєм і характером, отже більше схожі на людей. Однак неодмінно доброзичливі.

Ольга Жукова — визнаний лялькар не тільки на Херсонщині. Має чимало почесних грамот, дипломів. Побували її ляльки-мотанки і в Угорщині на театральному фестивалі як дійові особи моновистави «Мелолог-ритуал» народної артистки України Лариси Кадирової.