Гучним скандалом, що прогримів на всю Україну, стало виявлення 14 грудня 2015 року в їдальні одного із житомирських коледжів понад півтори тисячі (!) армійських сухпайків, які розукомплектовували і продавали студентам. Саме вони повідомили волонтерів про неподобство. Злочин був резонансним, адже в час, коли вся країна буквально по гривні збирала допомогу нашим захисникам, хтось наживався на краденому військовому майні.

Поліцейські й працівники військової прокуратури за півтора року розслідування кримінальної справи допитали понад 300 свідків, провели 8 ревізій і 6 аудитів, результати яких виявилися… нульовими. Жодних недостач сухпайків на армійських складах, куди, згідно з накладними, відправляли продукцію вказаної серії й дати виготовлення, не встановлено. Отож, як бадьоро відрапортували правоохоронці, викрадене майно є, а ось самого факту крадіжки немає.

Слідчі одностайно роз’яснюють, що схоплений за руку приватний підприємець (до речі, колишній начальник продовольчої бази ЗСУ), який орендує студентську їдальню, особисто майна з військових складів не крав, а тому його не можна притягти до кримінальної відповідальності. Нині перекупник краденого нахабно і цинічно вимагає повернути йому «незаконно вилучене» майно, тобто згадувані півтори тисячі армійських сухпайків, які у жодному військторзі не купиш і на кожному з яких ще на виробництві написали: «Власність Міністерства оборони України».

Хоч ст. 198 Кримінального кодексу України за «придбання, отримання, зберігання майна, одержанного злочинним шляхом» передбачає відповідальність до трьох років позбавлення волі, вона не містить норми про його вилучення. Тому на поверненні краденого може наполягати лише законний власник, а у разі з армійськими сухпайками, які належать ЗСУ загалом, а не конкретній військовій частині чи її продскладу, претендентів на вилучене продовольство немає.

У підсумку маємо дику ситуацію, коли люди при погонах і на солідних окладах півтора року, образно кажучи, товкли воду в ступі. Нині вони не лише закривають порушену кримінальну справу «за відсутністю складу злочину», а й, найімовірніше, повернуть перекупникові краденого армійське майно, закуплене для війська державним чи, точніше, нашим з вами як платників податків коштом.

У цій ситуації найпростіше обурюватися беззубістю поліції й військової прокуратури. Однак зрозуміло, що насправді крадені сухпайки майстерно списані як такі, що роздали солдатам. І ніхто з них через кілька місяців достеменно не згадає, коли і скільки саме продовольчих наборів було насправді отримано. Так само марно сподіватися, що освічений і юридично підкований приватний підприємець, у їдальні якого виявили крадене, з доброго дива захоче змінити ст. 198 (збут краденого) з максимальним терміном покарання до трьох років позбавлення волі, на частину 4 ст. 185 (крадіжка у великих розмірах), за якою світить від 5 до 8 років ув’язнення.

Єдина надійна вакцина від розкрадання армійського майна — поширення на нього вимог, чинних щодо незаконного поводження з боєприпасами і вибухівкою. Можна стверджувати, що більшість викрадених набоїв, гранат чи одноразових гранатометів за документами теж списані і жодна ревізія ніколи не доведе їхньої недостачі і не встановить місця крадіжки. Однак наявності крадених боєприпасів уже достатньо для позбавлення волі на термін від трьох до семи років.

Те саме має стосуватися незаконного зберігання і перепродажу армійського майна — від сухпайків до підштаників і берців. Звісно, не йдеться про кілька пар черевиків, які віддали самі солдати за півціни торговці на базарі й замінили їх придбаним за власний кошт взуттям, значно зручнішим у польових умовах. Ідеться про оптові партії краденого майна, що можуть за судовим рішенням знову стати власністю знахабнілих мародерів.

Не менш очевидно, що якби єдиною можливістю уникнути кримінальної відповідальності для перекупника було не затяте мовчання, а сприяння у встановленні імен крадіїв у погонах, то кожен факт виявлення краденого був би останньою одою для злочинців. Справа за малим — дочекатися розуміння цього від генералів і законодавців, начебто завжди готових «покласти душу й тіло» за інтереси України та її народу.