Ми надто мало знаємо, а ще менше пишемо про страждання проукраїнських кримчан, що віддали свою долю боротьбі за Україну. Таке враження, що й західний світ змирився з тезою, що окупація півострова істотно пом’якшена гібридністю українсько-російської війни. А чи так насправді? Розповімо історії двох кримських родин.

У боротьбі за права кримськотатарського народу

Батько кримського політика Ескендера Барієва Енвер народився 25 вересня 1933 року в Сімферополі. Не торкнувся його український Голодомор, адже Кримська АРСР на той час була у складі Російської Федерації. Голоду там не влаштовували. Зате для кримських татар Росія підготувала іншу, не менш гірку пігулку — депортацію 1944 року, внаслідок якої загинуло 46% кримських татар.

Фото  надав автор

Тож доля Енвера Ілімдаровича не могла скластися інакше, як у боротьбі. Активним учасником національного руху він став уже в 1961 році — приєднався до правозахисної діяльності свого батька Ілімдара Барієва. Тоді в Намангані (Узбекистан) до ініціативних груп стали залучати молодь. У цьому важливому місті керував національним опором партизан Бекір Османов.

Енвер організовував зустрічі зі співвітчизниками на власній квартирі. Брав участь у регіональних і всесоюзних зустрічах ініціативних груп. Готував акції, присвячені 18 травня. Поширював документи, які інформували суспільство про роль кримськотатарського народу у Другій світовій війні. На початку 1980-х став одним з лідерів ініціативної групи в Наманганській області. Листувався з радянською інтелігенцією (письменниками, артистами, вченими) і депутатами Верховної Ради СРСР. У 1967 році їздив у Москву, щоб передати звернення керівництву СРСР. Це повторилося і в 1988 році — у столиці саме проходила 19 партконференція.

У 1970-му Енвер Барієв написав листа першому секретареві ЦК КПРС, де засуджував дії радянської влади у Криму, яка того року депортувала з півострова його батька — учасника Великої Вітчизняної війни. У відповідь на цю заяву з Москви надійшло доручення — виключити самого Енвера Ілімдаровича з лав КПРС. Мовляв, оскільки той очорнює радянську владу, його варто притягнути до відповідальності. А не виключивши попередньо з лав КПРС, судити людину тоді було не прийнято.

Проте Енверу пощастило. Оскільки він був висококваліфікованим фахівцем, то партійний осередок Наманганського машинобудівного заводу зробив хитро: йому оголосили догану, але так і не виключили з партії. Відігралися пізніше: у 1987 році Енвера Барієва було представлено до нагородження орденом Трудового червоного прапора. Однак через його активну участь у кримськотатарському русі за два дні до запланованого вручення в Москві нагороду скасували.

Енвер був рішучим противником створення кримськотатарської автономії у Мабарекському районі Кашкадар’їнської області, про що багато говорили в 1978 році. Він вважав, що народ має повертатися на рідну землю, а не освоювати пустельні простори Узбекистану.

Йому вдалося повернутися у Крим лише у квітні 1991 року. Був активним учасником вуличних акцій і мітингів, пов’язаних з відновленням прав кримськотатарського народу в Криму.

На момент окупації півострова в 2014 році Енвер Ілімдарович уже переніс три інсульти. Але він добре усвідомлював небезпеку того, що відбувалося у Криму і в міру своїх сил підтримував сина в його протистоянні окупантам. Востаннє Ескендер Барієв спілкувався з батьком у січні 2015 року, перед виїздом у Стамбул. А вже через тиждень, перебуваючи в Києві, політик дізнався, що окупанти порушили проти нього кримінальну справу. І тоді вирішив не повертатися до Криму.

Цікаво, що попри інвалідність Енвера Ілімдаровича, окупанти кілька разів приносили йому повістки у справі сина. Не підписувався в отриманні і принципово не давав жодних свідчень. Можна уявити емоції представників двох поколінь кримських татар, коли й дід та прадід відомого тепер політика Ескендера Барієва відчували фактично те саме. Разом — чотири покоління! І що? І надалі вдаватимемо, що окупація була відносно безболісною? Про специфіку етноциду в Криму треба якнайбільше писати і в українській, і в закордонній пресі.

2 жовтня 2019 року Енвер Барієв помер, так і не дочекавшись повернення сина. Ескендер Барієв, якого окупанти заарештували заочно, перебуває у всеросійському та міжнародному розшуку, єдиний син у батьків, так і не зміг поховати батька.

Мама Ескендера Гіляра Барієва також була з когорти борців, помічником і фактично однодумцем чоловіка. Вона народилася в Євпаторії 9 липня 1938 року. Разом з усіма пережила депортацію. Розуміла всю несправедливість скоєного радянською владою злочину. Тому в 1965-му, коли вийшла заміж за Енвера Барієва, одразу ж приєдналася до активної діяльності чоловіка і свекра. Розмножувала і поширювала необхідні документи, організовувала акції, вела листування.

На історичну батьківщину Гіляра Барієва повернулася лише в серпні 1993 року. Займалася облаштуванням родини, брала активну участь в акціях, пов’язаних з відновленням прав кримськотатарського народу в Криму. Працювала разом з діячками кримськотатарського руху Зампірою Асановою та Веджіє Кашка.

Востаннє у Криму Ескендер бачився з матір’ю 21 січня 2015 року. А далі вже немолодій Гілярі доводилося долати важку дорогу і їхати на материкову Україну, щоб побачити сина та його родину. Запам’яталася зустріч у Генічеську, туди вона їздила в суд для давання показань. Ішлося про надзвичайно цінну інформацію, яку могли надати лише найстаріші свідки депортації 1944 року.

У грудні 2017-го майже 80-річна жінка приїжджала в Київ — на заходи, присвячені 100-річчю Курултаю кримськотатарського народу. Уявіть, наскільки в такому віці важко подорожувати.

Варто цю інформацію доносити до всеукраїнського загалу, особливо тих, хто в Одесі щороку 2 травня кричать: «Нє забудєм, нє прастім!» Хай би сепаратисти хоч раз у житті поглянули у згорьовані очі жертвам численних «рускіх вьосєн».

17 березня 2018 року Гіляра Барієва померла, так і не дочекавшись повернення у Крим єдиного сина. І Ескендер, як і батька, не зміг поховати жінку, яка подарувала йому життя.

Зі своїми татом і мамою наша колега Людмила Щекун так і не змогла попрощатися по-людському…

Серед потерпілих — родини кримських українців

Ми навели приклад із життя кримськотатарської родини, але не менш драматичною стала окупація півострова і для багатьох кримських українців.

Розмовляю з журналісткою Людмилою Щекун, яка на той час працювала власним кореспондентом газети «Урядовий кур’єр» в АР Крим, а потім разом із трьома синам з відомих причин була змушена покинути Крим. А її чоловіка Андрія, громадського діяча, координатора руху «Євромайдан-Крим», 9 березня 2014 року викрали й катували і тільки після третьої спроби обміняли.

Ця українська сім’я досі не має змоги через політичні переслідування країни-загарбника потрапити у Крим. Людмила пережила нестерпно гіркі хвилини, адже не змогла приїхати на похорон батька Володимира Боженка, не змогла й маму Катерину провести в останню дорогу. 

Батько Людмили помер 9 серпня 2019 року. Захворів одразу після окупації Криму. Одна з причин, що спровокували онкологічну недугу, на думку дочки, — негативні емоції (прихід на рідну землю окупантів, полон зятя, виїзд родини на материкову Україну), що наклалися на його похилий вік. Найбільше вплинуло те, що фактично він втратив доньку, зятя, трьох онуків.

«Мій тато 1942 року народження, дитина війни, виріс без батька, який загинув на війні у 1944-му. Батько змалечку важко працював і 14-річним пішов у самостійне життя, — розповідає Людмила. — Родом він з Миколаївської області. До Криму тато з мамою та старшою сестрою переїхали  у 1973-му, і мені важко сказати, звідки у нього така... хоч і не яскрава, але цілком cформована національна свідомість.

Живучи у Криму, батько спілкувався переважно російською, але український стрижень у ньому таки був. Можу зробити припущення: від матері. У 1991 році моя бабуся Віра сказала фразу: «Ніколи не думала, що доживу до незалежності України». І вона почувалася в цей момент дуже щасливою, навіть плакала від радості. Очевидно, щось передалося й батькові, а від нього й мені. Хоч, стривайте, була ще одна обставина.

Тато в молоді роки служив в армії під Москвою і навіть деякий час (здається, впродовж року) возив генерала КГБ. Своєю старанністю, дисциплінованістю і фаховістю молодий солдат сподобався високопоставленому службістові. Час від часу генерал цікавився його поглядами на життя, політику. А перед демобілізацією вирішив поговорити відверто. Мовляв, ти мені сподобався, я готовий тобі зробити хорошу кар’єру, але для цього ти мусиш забути, що ти українець. І про родичів краще забути. Починай нове життя тут, у Москві. Я готовий і доньку свою видати за тебе заміж. Але вибір робити тобі.

Батько трохи подумав і сказав: «Дякую за таку перспективу, але я краще житиму в Україні та їстиму свій український хліб». Про цю історію я дізналася, коли мені було уже років із 20. Тато книжки для своєї домашньої бібліотеки підбирав суто українськомовні.

 Своє українство він не показував, але всередині в нього таке клекотало! Протестував, коли називали хохлом», — згадує Людмила. І продовжує спогади тепер вже про маму: «Моя мама дуже любила співати — багато виступала з нашим сільським народним хором, репертуар якого переважно складався з українських пісень, адже учасниками колективу здебільшого були етнічні українці. А потім туди стали ходити і ми із сестрою, щоправда, я там довго не протрималася, адже всі були старші за мене. Та, на моє щастя, в селі молода сімейна пара започаткувала ансамбль «Коляда», і я пішла до нього, адже репертуар був українським. Це була маленька українська оаза у Віліне. Удома у нас були платівки з піснями Ніни Матвієнко, тріо Мареничів, інших українських колективів. Майже всі пісні були українськими — на них ми із сестрою і виростали.

І тата, який помер у серпні 2019-го, і маму, яка пішла від нас зовсім нещодавно,  — 19 травня 2020 року, я не змогла поховати. Добре, що в мене багато друзів залишилося в Криму й рідна сестра Олена, які доглядали за батьками і допомогли гідно, за всіма православними звичаями поховати їх поруч одне з одним на цвинтарі.

Їхати до Криму, щоб попрощатися з ними, було для мене вкрай небезпечно. Силовики-колабораціоністи протягом кількох років поспіль періодично навідувалися до моїх батьків, хотіли дізнатися мою адресу й де я перебуваю за межами Криму. Батьків це дратувало, мама казала: «Я не знаю, де вона живе. Мені достатньо вже й того, що вона у безпеці. Радію, коли телефонує і каже, що у неї все гаразд».

А що випало на долю наших батьків? Хвора мама вимушена була їздити на материкову Україну, щоб побачити онуків. І тато їздив, хоч йому було ой як нелегко — у такому віці та ще й з ампутованою стопою. Можете зрозуміти тепер, скільки горя принесли окупанти, скільки зруйнованих родин, втрачених зв’язків».

Сергій ЛАЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»