Письменник
Олександр ДМИТРУК
Шостого березня 1920 року отаман Євген Ляхович та його побратими подільські отамани Ананій Волинець, Юхим Якубенко, Іполит Годзиковський за підтримки Першої повстанської армії УНР полковника Іллі Струка мали захопити Вінницю, де більшовики готувалися до проведення губернської партійної конференції. Це відкривало шлях широкому наступу військ УНР на Київ. Та за день до цього в містечку Вороновиця його було підступно вбито, що негативно позначилося на проведенні спільних дій.
Про отамана Брацлавського куреня смерті Євгена Ляховича розмовляємо з Олександром Дмитруком, який нещодавно написав про нього історичний роман «Офіцер».
— Олександре Микитовичу, з якої родини походить ваш герой?
— Євген — син Брацлавського священика, родовід якого іде з козацької старшини північної України. Нині це територія південної Білорусі, де тепер є два села з назвою Ляховичі. Мабуть, його батьківська лінія ще за козаччини втратила маєтності і була вимушена перебратися на інші землі. Себто він походить з дворянської родини, середньої за статками, в якій шанували українську мову та українські звичаї. Його мати як на той час була надзвичайно прогресивною українкою. Яка дружина священика могла тоді дозволити собі спілкуватися винятково українською мовою? А вона ігнорувала російську мову у своєму середовищі, що було нечувано. І сина виховала на традиціях українофільства.
Зауважимо, що на початок ХХ століття Брацлав за культурною значущістю суперничав з Вінницею. Та після національно-визвольних змагань колись полкове козацьке місто не повернуло собі статусу великого адміністративного центру. У державному архіві Вінницької області є документ, написаний більшовиками, який свідчить, що в кінці 1920 року у Брацлаві не залишилося практично жодної інтелігентної людини, яка змогла б виконувати певні державні функції. Громадянська війна вимела з нього весь національно свідомий прошарок одних, а інші, які підтримували більшовиків, повтікали до Жмеринки, Тульчина та Вінниці.
— Ким думав стати син священика?
— У 1914 році Євген закінчив духовну семінарію. У цей час йому було приблизно 20 років (на жаль, відомостей про дату його народження не вдалося знайти). Однак почалася Перша світова війна і його направили у школу прапорщиків. Тут він з першого дня перебування, а потім і на фронті, розмовляв з земляками винятково українською мовою, внаслідок чого мав проблеми. Солдати поважали свого командира за військовий хист, розсудливість і доброзичливе ставлення до них. За сміливість він був нагороджений золотою шаблею, що прирівнювалося до ордена Святого Георгія. Однак начальство через те, що він розмовляв «селянською» мовою, не підвищувало його у званні. Євген як пішов на фронт прапорщиком, так (хоча його однолітки ставали штабс-капітанами та підполковниками) і повернувся прапорщиком.
Вдома він разом з місцевою інтелігенцією взявся відроджувати «Просвіту». Йому пропонували зайнятися в містечку організаційними питаннями, однак він наполіг на своєму і став учителювати. Невдовзі одружився на доньці священика, яку знав з юнацьких років.
Він прагнув мирного життя. Та коли полки Муравйова зайняли Київ, Ляхович почав гуртувати місцевих фронтовиків боронити Україну.
— Після Першої світової війни селяни не хотіли знову брати в руки зброю, а мобілізацію тоді не було оголошено. Він міг розраховувати винятково на добровольців. Чому люди до нього дослухалися?
— Далеко не до кожного офіцера, який пройшов вишкіл Першої світової війни, ішли люди, коли треба було захищати Українську державу. Велике значення тут зіграло те, що краяни знали його батьків і поважали їх. А також його тестя – священика Омеляна Широцького, який підтримував утворення автокефальної церкви і тому був убитий більшовиками у 1920 році. Тож як можна було не поважати Євгена при тому, що на фронті він не ховався за спини інших? У національному питанні він не йшов на компроміс та сповна усвідомлював, що є Україна, за яку треба воювати. Персоналії його абсолютно не цікавили.
— Яка військова сила була під його рукою?
— Брацлавський курінь смерті у різні періоди мав від 400 до 800 козаків, без врахування обозу. Це був мобільний бойовий підрозділ Армії УНР.
Перша операція ледве не коштувала йому життя. У січні 1919 року у Вапнярці Ляхович потрапив в руки більшовиків, які знімали з нього шкіру і примушували співати «Інтернаціонал». Рани довго заживали та завдавали йому багато мук. Чи мстився він? Я шукав, але не знайшов фактів, що після цього отаман робив якусь екзекуцію. У тій самій Вапнярці, Тульчині, Немирові, які захоплював, не було жодного масового розстрілу. Але більшовики зробили все, щоб його ім’я заплямувати. Чому?
Масові грабунки і розстріли, які здійснювали Боженко і Щорс, а потім Котовський, по гарячих слідах їм треба було на когось звалити влітку 1920 року. У той час відомі отамани Шепель, Волинець та інші діяли, і вони, зрозуміло, пропагандистську брехню на себе могли розвіяти. А Ляхович уже загинув: тому насамперед на нього більшовики списали свої погроми. З цією метою влітку 1920 року вони зробили зачистку тих, хто міг бути в його курені. Всі найближчі родичі були репресовані. А ті його козаки, які пішли зі Струком на Київ і потім повернулися додому, були розстріляні, а їхні хати спалені.
— Полковник Армії УНР, отаман з сусіднього з Брацлавом Гайсинського повіту Ананій Волинець воював за українську землю. «Ліпше я умру, а землі не віддам», — такою була його позиція. А за що воював Ляхович?
— Кажучи теперішніми словами, — за демократичну Україну. Якби він не воював за ідею, то пристав би до одного або до іншого табору, які були в оточенні Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри.
Брацлавські козаки брали участь в боях на Поділлі і на Поліссі, одне слово: куди був наказ, туди курінь і йшов. Однак вищий командний склад армії не міг терпіти Ляховича за те, що той не схиляв голову перед чиновниками. Євген чітко усвідомлював, що є військове завдання, яке треба виконати, але лакеєм, зважаючи на своє виховання, він не міг бути.
Коли начальник контррозвідки штабу Армії УНР Микола Чеботарів увів термін «петлюрівець», яким усіх перевіряв на лояльність, то Ляхович зауважував: «Я воюю не за Петлюру, а за Україну».
— За що його арештували?
— Він був поставлений перед вибором написати донос на Ананія Волинця, Івана Семисенка та інших отаманів, які теж відмовилися називати себе петлюрівцями. Йому висунули звинувачення в антипетлюрівській змові.
На головного отамана було шість спроб замахів. Цікаво, що не більшовики їх робили, а свої. Виходить, були на те причини.
Тепер не згадують той факт, що у березні 1919 року у Вінниці Петлюра зустрічався з капітаном французької розвідки, де йшлося про отримання допомоги в обмін на те, якщо він відмовиться від частини земель на користь Польщі. Через рік це і сталося. Хто дав йому право самочинно розпоряджатися українськими землями? Принагідно зауважимо, що з понад 15 посланців, яких головний отаман відправив за кордон з валізами золота для закупівлі амуніції, зброї та боєприпасів, лише один виконав поставлену місію. Решта поклали гроші в свою кишеню. У штабі Юрка Тютюнника, який був відомий авантюрними військовими рішеннями, діяла група агентів ЧК. До речі, у 1923 році він перейшов кордон, здався більшовикам та викладав у військовому училищі тактику повстанського руху.
Чеботарів за одними даними власноруч знищив 17, а за іншими — 18 отаманів. Я підрахував, що внаслідок цього Армія УНР втратила приблизно 30 тисяч бійців, які після смерті свого отамана розходилися по домівках. Хотів він розстріляти також Ляховича, але станцію Жмеринка, де той перебував в арештантському вагоні, зненацька захопили білі.
— Цікаво, а з якої причини вони пожалкували для нього кулю?
— Напевне, відбулася його зустріч з офіцером, з яким він разом був на фронті Першої світової війни. Крім того, треба враховувати і таке. У 1919 році ще було невідомо, як війна закінчиться. На той час і білі, і петлюрівці, і більшовики ставили за завдання не стільки розстріляти ворога, як якомога більше захопити в полон, ідейно перекувати і таким чином поповнити свої лави.
— Тож Ляхович повертається на Брацлавщину…
— З жителів сіл, які розміщені довкола містечка Вороновиця, він організовує загін та наводить порядок у цій місцевості. Більшовики за його голову обіцяють великі гроші. Шукає отамана також Чеботарів. Та попри загрозу, він зустрічається з іншими отаманами, спростовує плітки про себе. У них визрів план спільної операції з Першою повстанською армією Струка, яка рухалася на Вінницю, захопити місто і далі йти на Київ. Всі разом — вони були великою силою.
Подальші події свідчать, що Ляхович був балансом у взаємодії між полковником Струком та отаманами Волинцем, Якубенком і Годзиковським. П’ятого березня 1920 року (за день до початку операції) в містечку Вороновиця його вбив місцевий фельдшер агент ЧК Порфирій Фалатюк, до якого він приїхав по медичну допомогу. Далі справжній трагізм: Ляховичу відрубали пальця з родовим перснем, а тіло виставили на місцевому базарі і дозволяли плюнути за п’ять копійок. Як наслідок, наступного дня у містечко ввійшли повстанці, які здійснили акт покарання. Та на Київ з військом полковника Струка пішли незначні сили подолян.
— На вашу думку, чому Україна тоді програла?
— Тут низка причин. Та насамперед визвольні змагання 1919 року зазнали поразки з вини очільників, які або боялися свого народу, або не довіряли йому. Вони сподівалися на фантомних друзів і не вірили в силу українців. Не зуміли організувати навіть тих, хто щиро прагнув докласти зусиль для побудови Соборної України.
Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ДМИТРУК. Народився 1957 року на Вінниччині. Закінчив Вінницький національний педагогічний університет. Автор, співавтор, упорядник низки документальних книг. Журналіст, письменник. Відомий читачам за романами «Тризна», «Сліди на Печерську», «Іван Богун – полковник», «Отаман Яків Шепель», «Золотий вовк», «Чорна берегиня», «Честь і плаха».
ІСТОРИЧНІ ПАРАЛЕЛІ
«На початку червня 1919 р. отаман надіслав керівникам окупаційної повітової влади листа: «Дізнався я від селян, що ви зловживаєте терміном гостинності. Нагадую, що вам час додому… Певен, що, лишаючи Тульчин, Брацлав, Немирів, ви не заберете помилково чужих речей… Маю скласти вам почесний конвой у складі 500 гайдамаків при десяти кулеметах.
Женя Ляхович. 4 червня 1919 р.».
Із книги «Отамани Гайдамацького краю» (Коваль Р.)
Ми в Google+