Письменник
Олександр ДМИТРУК

У період національно-визвольної боротьби початку ХХ століття на Вінниччині діяло понад три десятки повстанських отаманів, кожен з яких вів за собою більш як сотню бійців. Про одного з них Симон Петлюра сказав: «Якби в мене було чотири таких отамани, як Шепель, то я б давно був у Києві». Зрештою, Головний отаман армії УНР надав йому звання полковника. Але це сталося вже тоді, коли армія відкотилася за Збруч, себто за кордон. Тож війну Шепель пройшов прапорщиком: 23-річний юнак контролював територію, що дорівнює 12 теперішнім районам! Про непересічного подолянина розмовляю з письменником Олександром Дмитруком, який три роки тому опублікував свій історичний роман «Отаман Яків Шепель».

— Олександре, передусім ти змальовуєш Шепеля як героя царської армії. Це домисел чи справді факт?

— Передусім скажу: це добре, що в рамках святкування днів козацтва Вінниччина, нарешті, вшанувала отамана Якова Шепеля. Саме такими жовтневими днями він був убитий рукою зрадника, а йому на той час виповнилося лише 25 років. Народився Яків у простій, проте заможній селянській родині в селі Городище Літинського району, що межує з Хмельницькою областю. Після закінчення гімназії він вступив на юридичний факультет Одеського університету. Та після трьох років навчання зголосився добровольцем іти на Першу світову війну. Закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків.

Цей невисокий худорлявий хлопчина вмів підняти дух у солдатів і повести їх за собою. На фронті за мужність отримав срібну медаль, потім Георгія, був представлений до другого Георгія, але через поранення останню нагороду не отримав. Така подробиця. Дочка імператора княжна Анастасія, яка завітала до госпіталю у Пскові, де він лікувався, була вражена послужним списком цього юнака. Вона подарувала йому срібну інкрустовану вазу. В 1928 році люди, яким радянська влада віддала оселю Шепелів,  знайшли цю вазу у фундаменті будинку.

— Але він не пішов у білогвардійці. Чому?

— Ще в госпіталі Яків ознайомився з книжкою Миколи Міхновського «Самостійна Україна» і перейнявся тими питаннями, які ставив його колега юрист. А коли прибув на оздоровлення додому, то дядько Шепеля, дуже грамотний і патріотично налаштований, ввів його до есерів. До речі, обидві сестри Якова також замолоду брали участь у повстанській діяльності. Ще така особливість. Городище — село давнє і було започатковане для оборони від татар. У ньому і тепер кутки називають сотнями. А за царя воно було казенним, і люди відчували свою захищеність, силу і до певної міри волю. Звісно, це також позначилося на психологічному складі сільчан.

Яків після повернення викладав у літинській  гімназії історію, славістику, французьку мову. Загалом майже всі вінницькі отамани — колишні молодші офіцери царської армії, які мали нагороди, були поранені і вдома під час оздоровлення працювали вчителями. Це грамотні, культурні люди. Люди, що називається, з народу.

— Коли подільські селяни почали повставати?

— За великим рахунком, тоді, коли відійшов від справ гетьман Скоропадський. В уряді невизначеність, а там більшовики, Антанта, польське панство піднімає голову... Кожний взявся боронити своє село. Треба відверто визнати, що боротьба проти окупантів виникла стихійно. Вже потім такі люди, як фронтовик і вчитель Гальчевський почали об’єднувати малі загони. Яків був у нього помічником, ад’ютантом і начальником штабу водночас. Наприкінці 1918 року Гальчевський за наказом Петлюри поїхав навчатися до Кам’янець-Подільського університету, а загін передав юному Шепелю. Багатьох це дивувало і навіть ображало, адже в загоні були офіцери вищі чином. У його здібностях певний час сумнівалися, аж поки він із шістьма бійцями за допомогою телефонної трубки і кмітливості не визволив Літин від більшовиків.

Яків Шепель почав свою боротьбу з ідеологічних міркувань. Фото з сайту frankivsk.org

— Чи правда, що Шепель тричі брав Вінницю?

— Це було в 1919 році. Перший раз з 300 бійцями він вибив майже тисячу більшовиків. Річ у тім, що коли більшовики уперше ввійшли в місто, то насамперед пограбували вінницький банк, затим почали грабувати заможних міщан. Далі взагалі вдавалися до звірячих дій. Наприклад, ходили по домівках заможних громадян і, якщо не було що забрати, ∂валтували жінок, які там були. Тому ніхто, навіть місцевий пролетаріат, не став їх захищати. А самі вони, як лише почули, що на них іде якесь військо, дали кілька черг з кулемета і дали драла. Тоді повстанці знищили найбільшого ката Поділля — голову губтрибуналу Едельштейна. Вдруге Шепель брав Вінницю, навіть не поставивши до відома вище керівництво. Хоч коли взяв, то повідомив Петлюру, щоб націлив свої війська на місто. На жаль, наступ пішов південніше — в район Жмеринка—Вапнярка. Він тричі брав головне в регіоні місто і  кожного разу сам його залишав. Якби спробував боронити, то були б руйнування будинків, людські жертви. А він шанував людське життя.

Його загін контролював майже все середнє і північне Поділля. Це приблизно 12 районів теперішніх Вінницької і Хмельницької областей. Базою був Кожухівський ліс, що на межі Літинського і Хмельницького районів. При штабі постійно перебували 300—400 бійців, а решта, завдяки добре поставленій службі вістунів, збиралася протягом двох днів. Принагідно завважу, що денікінці  пропонували Шепелю високий офіцерський чин, якщо зі своїм  військом перейде до них. Він категорично відмовився, так само як відмовився співпрацювати з українсько-польською владою, коли поляки прийшли з Петлюрою.

— Як гадаєш, чому Україна тоді програла?

— Передусім більшовики переграли своїх опонентів як політтехнологи. Гасло «Земля — селянам» в аграрному Поділлі спрацювало безвідмовно. Наступним етапом були страшні репресії: чоловіків у селах порахували і, якщо хтось ішов до повстанців, кожного десятого розстрілювали. Як на мене, стратегічна помилка  Петлюри та, що він вибрав невдалого союзника — польську армію. Архівні документи свідчать, що саме проти цього війська, яке ішло визволяти від більшовиків, населення часто повертало зброю. Гонор і пиха польського панства полягали в тому, що в колишніх своїх маєтках воно проводило каральні операції і запевняло, що ніякої землі селяни не отримають. Тривали розстріли селян. Це посіяло зневіру, і багато повстанців перейшли на бік більшовиків.  Зазначу, що у вінницьких селах останні почали активно діяти в 1920-му, а до того в них були осередками міста Вінниця, Жмеринка, Козятин, до певної міри Хмільник, де існував пролетаріат. Тож більшовики були десь там, а в селах узялися порядкувати польські війська. Це був найважчий період і для Шепеля, бо чимало його людей висловили сумнів щодо продовження збройної боротьби з більшовиками.

Коли армія Головного отамана разом з поляками відійшла за Збруч, Шепель їздив до нього. Він бачив, що безлад при штабі Юрка Тютюнника неодмінно призведе до поразки. Тому повернувся на Поділля.

— Як Шепель загинув?

—  Треба віддати належне чекістам: два їхні агенти постійно перебували поруч із Шепелем протягом 8—10 місяців. Вони змогли посварити Шепеля з іншими отаманами, доходило мало не до збройних сутичок між загонами. Також зорганізували провокаційне повідомлення, що нібито Петлюра знімає Шепеля з посади командувача північною подільською групою. А коли він поїхав з’ясовувати цю ситуацію, дорогою його вбив зрадник.

— Власне, а за що він воював?

— Самі більшовики писали, що Яків Шепель почав свою боротьбу виключно з ідеологічних переконань. Навіть після того, як чекісти вбили його батька, він не зробив жодної каральної акції. Це свідчить про високий духовний рівень повстанського ватажка. До речі, своєрідним замполітом у його загоні був священик владика Костянтин. Тобто повстанці намагалися діяти за Божими заповідями.

А боровся він за те, щоб селяни мали землю, були письменними, щоб були українська держава, українська армія. Життя за Божими заповідями відрізняє Шепеля як від деяких повстанських отаманів, так і від більшовицьких командирів. Червоний комдив Квятек у Вінниці розстріляв близько 8 тис. людей, причому більшість із них — інтелігенція, але чомусь у місті є вулиця Квятека, а ось вулиці патріота Шепеля немає. Навіть не відомо, де його могила.

Олег ЧЕБАН,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олександр ДМИТРУК. Народився 6 лютого 1957 року на Вінниччині. Закінчив Вінницький національний педагогічний університет. Журналіст, письменник. Відомий читачам за романами  «Тризна», «Сліди на Печерську», «Іван Богун — полковник», «Отаман Яків Шепель», «Золотий вовк», «Чорна берегиня».