Письменник Олександр ДМИТРУК

Свого часу на околиці Вінниці дід Михайла Коцюбинського Максим Абаза збудував садибу, частину якої згодом передав як посаг дочці Гликерії. Тут майбутній класик української літератури народився і протягом життя часто сюди повертався. Тепер про це свідчать експонати в літературно-меморіальному музеї письменника. Водночас відомостей про його діда по материнській лінії збереглося мало. Олександр Дмитрук, працюючи над історичним романом «Честь і плаха», зробив припущення, що рід Абазів на Поділлі йде від козацького полковника. «Документального підтвердження цьому не знайдено», — зазначили співробітники музею. Та в будь-якому разі непересічна і колоритна постать брацлавського полковника Андрія Абазина, який багато зробив для відбудови Поділля з Руїни, заслуговує на увагу. Про нього розмовляємо з письменником, згадуючи про сторіччя від дня смерті знаменитого внука Михайла Коцюбинського.

— Олександре Микитовичу, звідки походить козацький полковник?

— За одним із джерел, нібито його предки з Північного Кавказу. Аргументують це тим, що саме прізвище пов’язане з тамтешньою територією. Та я схиляюся до іншої версії. На той час у Молдові жили бояри Абази, й оскільки зв’язок між сусідніми народами був дуже тісний (чого вартий приклад Петра Могили), багато козацької старшини походило з молдован. Відомо, що в ХVII столітті між боярами велася жорстка боротьба за престол. Тож є гіпотеза, що він підлітком потрапив у полон до козаків і був взятий на виховання одним із козацьких старшин.

Відомо, що Андрій Абазин був схильним до науки і навчався в Києво-Могилянському колегіумі. Вже одруженим опинився в Польщі. Зокрема у Кракові, де функціонував один із найпотужніших університетів у Європі. Цілком ймовірно, що навчання в університеті визначило його подальшу долю.

— Він починав рядовим козаком. Цікаво: як жив, за що відповідав?

— Як бойова одиниця реєстровий козак не займався ні ремеслом, ні селянською працею. Він перебував на повному державному забезпеченні. Мав коня, зброю, запас харчів у разі походу і тримав себе в готовності. Також козаки займалися вишколом іншого населення. Тобто діяла військова повинність, і ремісник чи селянин повинен був уміти стріляти й знати ази бойових дій на випадок війни. Козаки захищали південні рубежі краю, тож сутичок із ворогом було чимало.

— У своєму історичному романі ви неодноразово вдаєтеся до спілкування Абазина з королем Польщі Яном Собеським. Це відповідає реаліям?

— Історики стверджують, що саме Собеський визначив Абазина як одного з козацьких очільників, на яких він робив ставку. До таких старшин також належать Семен Палій, Самійло Самусь та Захар Іскра, внесок яких у стабілізацію ситуації великий.

У нас часто оцінюють Україну як державу з позиції того чи того гетьмана. Я спробував зробити це очима середньої ланки, якій завжди найбільше дістається. Багато в чому я розумію сотників і полковників, які висловлювали своє невдоволення діяльністю окремих гетьманів, тому що одна справа давати вказівки, а інша — працювати засукавши рукави.

Під Хотином Абазин як рядовий козак був у складі Фастівського полку Семена Палія з кількома десятками брацлавських козаків. Ян Собеський побачив його вправність та організаторський хист на полі бою й після перемоги призначив сотником. Не козацького війська, а княжого. Себто свого.

— Чому король прихильно ставився до козаків?

— Собеського називали козацьким гетьманом. Утім, багато польських вельмож його недолюблювали. Річ у тім, що коли була внутрішня війна між ним (майбутнім королем) і князем Любомильським, останній здобув кілька серйозних перемог. Щоб врятуватися самому і відстояти свої маєтності, Собеський запросив на допомогу козаків. Саме завдяки їм рід Собеських залишився, а він згодом став королем.

Є наукова праця одного з польських істориків, який стверджує, що прадід Яна Собеського походив з українських князів з маєтностями уздовж річки Соб (зрештою, чимало польських князів мали українське коріння). Тож, очевидно, в нього щось спрацювало на підсвідомому рівні в ставленні до українців. Самі поляки пишуть, що в похід він часто ходив у козацьких строях, з козаками спілкувався українською мовою.

Я схиляюся до думки, що за короля Яна Собеського практично народилася держава трьох народів. Своїм листом-універсалом, який можна назвати удосконаленим варіантом Гадяцьких угод, він зрівняв у правах українців і поляків.

— Напевне, у вирішальному бою з турками король теж розраховував на козаків?

— Коли Собеський був призначений головнокомандувачем об’єднаних військ для боротьби з турками на території Австрії, то запросив у своє військо найбільш відомих і рішучих козацьких очільників — Палія, Самуся, Гоголя та інших. Після перемоги вони отримали винагороду. Водночас оточення короля спробувало відтіснити від заслуг Абазина, чия особиста відвага та завзяття його сотні були помітні в боях під Віднем і Парканами. Йому дісталася пустка, себто територія, на яку призначили брацлавським полковником. Завдання поставили дуже складне, яке неможливо виконати при стандартному підході, а полягало воно в залюдненні території. Зауважимо, що на той час на Південному Поділлі залишилися міста і містечка, а села внаслідок Руїни майже зникли.

Таким залишився для історії брацлавський полковник. Фото з сайту wikipedia.org

— Якою була територія Брацлавського полку?

— По горизонталі це лінія Гайсин—Ладижин—Брацлав—Вінниця—Бар—Летичів і на Кам’янець-Подільський. За площею приблизно одна сучасна область із частини території двох теперішніх — Вінницької та Хмельницької.

Маючи на руках універсал від короля про те, що переселенці на 15 років звільняються від сплати будь-яких податків, Абазин розіслав кмітливих козаків, які запрошували охочих із Полісся, Волині, Галичини. Люди йшли із задоволенням, адже за 15 років можна було створити міцне господарство. Щоправда, він надавав перевагу великим родинам репродуктивного віку. Розраховував розсудливо: якщо є 8–10 дітей, то троє-четверо хлопців через 10–15 років підуть до війська. Заселення відбувалося з північних меж до південних. Та настав час, коли люди перестали селитися по лінії Вапнярка—Крижопіль—Теплик.

Тоді він перейшов Дністер і на тих самих умовах закликав до себе молдован. По півсела переїжджало. Донині на подільському Придністров’ї є чимало сіл, де елемент молдавської культури зберігся досить помітно. Однак і цього виявилося замало: людності дуже не вистачало. Тоді він підняв 500 козаків, свою рушійну силу, й пішов на Причорномор’я. Оточували татарське поселення, хапали жінок із дітьми на вози — і гайда на Поділля. Вдома розселяли татарські родини по селах: через півроку-рік чоловіки татари самі приходили до своїх сімей.

— Чи знаходив спільну мову молодий полковник із досвідченим Семеном Палієм?

— Очільник Фастівського полку був старший приблизно на 20 років. Загалом він намагався всіма полковниками керувати, за що його недолюблювали. Проте Андрій не підійшов під нього. Між ними було певне змагання за кількістю походів на татар. Абазин зробив 6, а Палій — 9. Ці походи настільки ослабили татар, що 1690 року вони вже не становили колишньої військової загрози. Та що характерно: перший із них ходив лише на буджацьких, а другий — на перекопських. Чому так? Виявляється, між ними існувала домовленість. Річ у тім, що рідна сестра Семена Палія Варвара дівчинкою потрапила в ясир і згодом стала дружиною одного з буджацьких ханів. Відомо, що її син Чора Мурза приїжджав у гості до свого дядька в Фастів. Тож як він міг зі своїми козаками іти проти?..

Про стосунки між полковниками красномовно свідчить і такий факт. Палія за його не зовсім поштиві висловлювання про дружину короля Марію-Казимиру доставили у Варшаву, де взяли під домашній арешт. Кілька місяців він перебував там, поки Абазин не пішов по світу просити сто тисяч золотих, щоб його викупити. До речі, як свідчать історики, Палій не повернув грошей ні йому, ні Самусю, ні іншим старшинам.

— Як загинув брацлавський полковник?

— Смерть його безглузда... Ян Собеський помер (деякі польські історики припускають, що його отруїли), а вельможі не спромоглися домовитися й обрати королем його сина Якуба. Як наслідок, до влади прийшли політичні авантюристи з чужоземцем, які взялися ліквідувати все те, що він започаткував. Насамперед вони прагнули взяти під цілковитий контроль козацьке військо та відібрати вольності в селян. Зрозуміло, що ніхто з козаків не хотів повернення до минулого. Очолити на Поділлі протистояння полякам міг Палій, але в нього забракло рішучості. Він шукав підтримки на Лівобережжі в Івана Мазепи, але це завершилося тим, що останній згодом закував його в кайдани та віддав царю. Далі — Сибір, заслання.

Тож князь Синявський спробував силою погромити козацькі залоги. Вони згуртувалися і відійшли. Козаки боронилися довго, важко і кровопролитно. Перевага поляків була в тому, що вони вчинили не зовсім по-християнському. А саме розпочали катавасію тоді, коли у православних зимові свята. Слабкість українців полягала в тому, що коли вони починали готуватися до свят, то забували про війну, про сторожу… Достатньо війська не вдалося зібрати. Абазин здав Вінницю, Немирів, Брацлав і відступив до Ладижина в надії дочекатися підкріплення.

Зроблю ремарку. В цей час шведи захопили Варшаву. Проте у поляків з’явилося дивне гасло: «Втрата столиці — не втрата держави». Настільки вони звикли до того, що Правобережжя — це частина Польщі...

Ладижин, мабуть, має погану карму. За 30 років до цього протягом 10 днів полковник Мурашко під стінами міста боронився від турків. Візир пропонував козакам: здавайтеся, я вам дам гроші, землі в імперії, щоб лише розказали, як ви мужньо боронилися. А ось свої, жителі міста, не пустили козаків за оборонні вали. Абазина теж не впустили. У Синявського було 15-тисячне військо, а в брацлавського полковника лише 1200 козаків. Він спробував зробити прорив, і це ніби вдалося, але вибухом ядра коня рознесло. Його, важко пораненого, повезли в Шаргород, де розміщувалися тилові частини польського війська. По дорозі полковник помер, але там символічно його посадили на палю. Це був 1702 рік. Садити на палю старшину було блюзнірством, і на той час ніхто такої кари вже не застосовував. Але існувала особиста неприязнь князя Синявського до Абазина.

Олег ЧЕБАН, «Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Олександр ДМИТРУК. Народився 1957 року на Вінниччині. Закінчив Вінницький національний педагогічний університет. Автор, співавтор, упорядник документальних книжок. Відомий читачам за романами «Тризна», «Сліди на Печерську», «Іван Богун — полковник», «Отаман Яків Шепель», «Золотий вовк», «Чорна берегиня», «Честь і плаха».