Днями в Києві вже втретє  зібрався українсько-польський форум істориків, на якому зокрема розглядали перебіг подій навколо Волинської трагедії. Його завдання, як висловився голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, — деполітизувати цю тему, «щоб дискусія навколо важких тем польсько-українського конфлікту в минулому була фаховою». Адже однобоке рішення  Сейму збурило українське суспільство, оливи у вогонь підлив і фільм польського режисера, який на власний розсуд оцінив ті події. Тож, мабуть, попередньо слід попросити вибачення за трохи емоційні запитання автора, які підтверджують ще одну  тезу   Володимира В’ятровича, що «головними речниками питань минулого повинні стати історики». Відповіді науковця Олександра  ІЩУКА якнайкраще це продемонстрували.   

Кандидат історичних наук Олександр ІЩУК

—  Пане Олександре, відомий польський громадський  діяч  Кшиштоф Становський зазначив своє негативне ставлення до фільму  «Волинь» зокрема через те, що він наскрізь просякнутий брехнею,  показуючи, що «все було надзвичайно чудово, жили ми у злагоді, а вони (українці) з невідомої причини почали мордувати сусідів». Коли говоримо про передумови Волинської трагедії 1943 року, з чого треба починати?

— Передовсім  слід сказати, що відносини між нашими народами протягом століть були дуже непростими, конфліктів вистачало. Згадаймо захоплення поляками території Галицько-Волинської держави в XIV столітті або польсько-козацькі війни XVI—XVIII століть. Водночас є чимало фактів польсько-української співпраці, успішного співіснування.

Щодо подій ХХ століття, то великий вплив на еволюцію польсько-українських відносин мали події 1918—1920 років. У цей час відбулася польсько-українська війна, яка завершилася окупацією поляками території Західно-Української Народної Республіки. Польща стала незалежною,  визнаною великими світовими державами, натомість територію України  розділили між державами-сусідами, що стало великою трагедією нашого народу. Поза сумнівом, значна частина молодого покоління українців прагнула помститися за те, що їхні батьки не втримали державності.

Нині більшість українських та частина польських істориків визнають, що однією з головних передумов подій 1942—1944 років на Волині і в Галичині стала соціально-економічна та культурно-освітня політика Польської держави на цих територіях у 1918—1939 роках, спрямована на їхню полонізацію. Часткове або повне блокування поляками діяльності українських громадсько-політичних організацій, розселення на Волині  осадників — ветеранів польської армії, полонізація освіти і культури, так звана пацифікація (покарання місцевого населення силами польської поліції), брак можливостей для української молоді здобути пристойну освіту та роботу тощо вкрай болісно сприймало українське населення, яке переважало, — понад 80% і навіть більше.

Також у розпалюванні ворожнечі між поляками й українцями в роки Другої світової війни були зацікавлені німецькі окупанти. Чого вартий такий вислів гауляйтера  Еріха Коха: «Мені потрібно, щоб поляк, зустрічаючись з українцем, убивав українця і, навпаки, щоб українець убивав поляка. Якщо на дорозі вони пристрелять єврея, це буде саме те, що мені потрібно».

— Коли і якими силами почали досліджувати ці події фахівці? Чи брали ви участь?

— У часи існування СРСР і ПНР, аж до 1989 року, ці теми на офіційному рівні замовчували. Однак поляки дуже активно цікавилися своєю історією і про винищення своїх земляків у Західній Україні знали. Наприкінці 1980-х у Польщі почалося активне вивчення польсько-українського протистояння періоду 1939—1947 років, хоч деякі праці ще раніше публікувала польська діаспора в Європі й Америці. З цієї тематики в Польщі опубліковано кілька монографій, сотні наукових та науково-популярних статей, розроблено методику подачі інформації у школах, відзнято відеофільми. Саме тому польська історіографія має набагато більше праць в цій царині, ніж українська.

За часів існування СРСР в Україні  про вивчення тих подій навіть не йшлося — всі матеріали  засекретили. Натомість комуністичні агітатори постійно пропагували «вічну польсько-українську дружбу».

Серйозно до цієї теми підійшли лише у 2003 році. Та й те під тиском польських політиків, істориків та дипломатів. Відтоді українські історики  опублікували багато наукових і науково-популярних праць — вивчення теми істотно просунулося вперед. Проте між польською й українською історіографією є значний дисбаланс на користь польської сторони, яка  дуже випереджає нас у кількості досліджень. Складається враження, що загалом польські історики, політики і суспільство набагато більше зацікавлені в таких дослідженнях, ніж українці.

У 2002—2004 роках я також брав участь у вивченні та опрацюванні архівних матеріалів Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) щодо польсько-українського конфлікту періоду 1939—1947 років. Тоді було виявлено сотні невідомих документів, зроблено спробу систематизувати ці матеріали, підібрати найважливіші й підрахувати кількість жертв з українського та польського боків у 1942—1944 роках. Це виявилося  дуже непростим завданням, бо чимало документів містили неперевірені або суперечливі дані.

—  Чи відповідають дійсності цифри загиблих, озвучені поляками?

— Польська сторона значно перебільшує кількість своїх загиблих. Деякі тамтешні дослідники і журналісти (а радше політики) нерідко називають нічим не обгрунтовані цифри 100—200 тисяч,  а інколи навіть 500 тисяч польських жертв конфлікту 1942—1944 років на Волині і в Галичині. Це, поза сумнівом, неправда.

Поважні польські історики менш категоричні. Наприклад, Гжегож Грицюк називає скромнішу цифру — 35—60 тисяч. Єва і Владислав Сємашки, які багато років вивчали цю тему, вважають, що кількість задокументованих убитих на Волині поляків становить щонайменше 36 966 осіб, з них  19 464  відомі за прізвищами. При цьому додають, що насправді польські втрати мали б бути ще більшими, і їх варто оцінювати в 50—60 тисяч. Ці цифри заперечують українські історики Роман Кутовий, Іван Ольховський, Ярослав Царук та Іван Пущук, які провели звірку спогадів та інших матеріалів, зібраних Сємашками. Вони встановили, що багатьом усним свідченням і спогадам, зібраним польськими істориками, довіряти не можна, бо вони містять дуже перебільшені дані про кількість загиблих.

Такий стан справ можна пояснити бажанням польської історіографії значно перебільшити кількість власних втрат і применшити кількість жертв українців.

Сучасні українські історики сходяться на тому, що польські втрати у 1942—1944 роках справді були більшими, ніж українські. Доктор історичних наук Іван Патриляк  вважає, що загинуло приблизно 13—16 тисяч українців (з них приблизно 4 тисячі — на Холм?щині) і 38—39 тисяч поляків.

У 2003 році співробітники ГДА СБУ  спробували підрахувати кількість убитих українців та поляків за архівними матеріалами комуністичних спецслужб та ОУН і УПА. Було переглянуто майже 600 томів  документів і встановлено, що в 1942—1944 роках у Західній Україні загинуло 30 327 поляків та 16 523 українці,  повністю або частково знищено 115 українських та 240 польських населених пунктів. Однак ідеться про матеріали лише одного архіву, тож ці цифри ніяк не можна вважати остаточними — вони приблизні.

Отже, слід визнати, що нині питання про втрати українців і поляків у 1942—1944 роках залишається відкритим і потребує подальшого дослідження.

—  У нас не менше болю та образ від того, що сталося, але ж стримуємося. Чому поляки так голосно і невпинно про це кричать?  А особливо, коли нам так важко, наче всадили ножа у спину. І не тільки  словом «геноцид». Ще раз процитую Кшиштофа Становського: «Фільм підтримує стереотип, що поляки бувають добрі, нейтральні і підлі. Але українці — лише злі, дуже злі, і ті найстрашніші, які кричать «Слава Україні! Героям слава!». Про таких українців, про таку Україну розповідає сьогодні російська пропаганда».

— Очевидно, що для польського суспільства питання про знищення поляків у 1942—1944 роках у Західній Україні довго було, є і буде болючою темою. Проте певний час політичні лідери Польщі не наважувалися говорити про визнання подій на Волині 1943 року геноцидом з боку  ОУН і УПА. Очевидно, спрацьовувало бажання  сконцентруватися на співпраці із сучасною Україною, думати про взаємне вибачення і прощення минулих злочинів, про розбудову добросусідського майбутнього.

Посилення обговорення цього питання пов’язане зі зміною політичної влади в Польщі торік. Нова керівна партія «Право і справедливість», мабуть, мала певні зобов’язання перед виборцями, зокрема і щодо реалізації політики історичної пам’яті. Саме члени цієї партії — депутати Сейму ініціювали та проголосували 22 липня 2016 року постанову, щоб визнати події, пов’язані з Волинською трагедією, «геноцидом» (підтримали 432 депутати сейму із 460, 10 утрималися, жоден не висловився проти). 11 липня було визнано «Національним днем пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти поляків».

Можливо й те, що посиленню обговорення знищення поляків у 1942—1944 роках у Західній Україні посприяла геополітична активність московської політичної агентури, яка традиційно мала сильні позиції в Польщі. У такому разі це можна вважати продуманою спробою Російської Федерації  очорнити Україну та українців їхнім минулим, заблокувати подальше просування України до ЄС.

—  Ще раз повернуся до фільму. Усе-таки з українського боку теж були певні дослідження, то невже освічена людина, яка береться за зйомки, не повинна хоч якось  на них зважати?

— Питання в тому, що і досі багато архівних документів з цього питання і в Україні, і в Польщі  не опубліковано і не опрацьовано. Так само як і зізнання  тих людей, які свідчили про польсько-українське протистояння. Багато  спогадів  викликають сумніви, потребують підтвердження документальними матеріалами. Тож і в Польщі, і в Україні нерідко замовчують і перекручують певні історичні події.

Польські історики та журналісти використовують ті матеріали, які відомі на сьогодні. Загалом вони схильні до перебільшення кількості жертв зі свого боку, нерідко забуваючи, що польське підпілля також мало озброєні загони, які масово винищували українське населення. Не дивно, що це впливає на створення документальних та художніх фільмів.

— Як, гадаєте, нам потрібно діяти у відповідь? Адже поряд з огульними звинуваченнями, які ображають кожного українця, поляки активно запрошують на роботу і навчання наших громадян. Невже нема розуміння, що свідомі образи карбуються у пам’яті? 

— Гадаю, вкрай важливо продовжити співпрацю між українськими та польськими істориками, які вивчають питання про польсько-українське протистояння в 1939—1947 роках. Потрібно укласти повний реєстр спогадів, публікацій і досі не опублікованих архівних документів з цього питання та системно і наполегливо їх опрацьовувати. Важливо, щоб обидві сторони не  замовчували такі важливі питання, як людські втрати. У майбутньому це дасть змогу уникнути взаємних обвинувачень та маніпуляцій.

Ще один важливий момент: треба, щоб у копітку роботу істориків не втручалися політики. Своїми поспішними популістськими і нічим не обгрунтованими оцінками дуже непростих історичних подій, спрямованими на отримання голосів виборців, вони можуть лише  ускладнити і без того непросту сучасну ситуацію.

Щодо перспектив працевлаштування українців у Польщі, то вони, незважаючи на всі історичні та політичні суперечки, достатньо великі. З огляду на виїзд багатьох праце?здатних поляків у Західну Європу, де умови життя і оплата праці набагато кращі, Польща об’єктивно зацікавлена у використанні дешевшої української робочої сили. І на це навряд чи вплинуть політи чні оцінки політиків щодо спільного польсько-українського минулого.

Наталя БОРОДЮК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ "УК"

Олександр ІЩУК. Народився  1977 року в Києві. Закінчив  Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Більше 10 років працював у Галузевому державному архіві Служби безпеки України на посадах наукового співробітника, консультанта, керівника наукового відділу. Автор книжок та статей з історії українського визвольного руху ХХ століття. Нині  завідувач відділу історії України ХХ століття Національного музею історії України. Кандидат історичних наук.