Віднедавна в Україні посеред лютого наших колег у погонах вітають із Днем вшанування військового журналіста. Ця дата не випадкова. Саме 16 лютого 2015 року поблизу Дебальцевого під час збирання матеріалу про присутність на українській землі російських «іхтамнєт» загинув військовий кореспондент, капітан ІІІ рангу Дмитро Лабуткін, нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня та недержавною відзнакою «Народний Герой України». На жаль, це не єдина втрата: у драматичних 2014—2015 роках із відряджень на Донбас не повернулися журналісти Олег Задоянчук, Віктор Гурняк, Олександр Черніков, Сергій Ніколаєв.
Українські журналісти з перших днів гібридної війни працювали і роблять це поряд із військовими підрозділами, які тримають оборону проти ворожої агресії. Серед таких і наш сьогоднішній співрозмовник військовий кореспондент, підполковник Олександр КІНДСФАТЕР.
— Олександре, погодьтеся, переінакшений вислів «Не стріляйте в журналіста!» на війні зовсім не доречний. Тому звідси закономірне запитання: а чому свого часу вирішили стати не просто журналістом, а саме військовим?
— Народився в сім’ї військовослужбовця, а тому, мабуть, гени зробили свою справу. І вже у 6 класі напевне знав, що буду військовим. Фраза головного героя з фільму «Офіцери», який подивився, мабуть, разів із десять, «Є така професія — батьківщину захищати!» у мене досі викликає мурашки на тілі. Як згадувала моя мама, у п’ять чи шість років міг годинами гратися в солдатиків або у дворі із хлопцями у «війнушку». Дуже подобалися книжки про війну. Пам’ятаю, коли прочитав роман «Живі і мертві» Костянтина Симонова, у серце запав образ військового журналіста Сенцова. Відтоді став писати до районної газети.
— Пам’ятаєте свою першу публікацію?
— Звичайно! Називалася вона дуже пафосно: «Наркотик століття». Написав про шкоду тютюнокуріння. Редактор наважився надрукувати допис, бо, мабуть, його підкупив мій вік — 13 років, а таких юних авторів у газеті ще не було. Звісно, я був на сьомому небі від щастя і став завалювати редакцію листами. Писав про все: навчання, спорт, подорожі, тварин, навіть кримінальні пригоди. Після закінчення школи поїхав вступати до Львівського військово-політичного училища, в якому готували військових журналістів. У ті роки ЛВВПУ був дуже престижним вишем СРСР із конкурсом понад 20 осіб на місце, але це мене не зупинило. Після закінчення училища потрапив за розподілом аж на Далекий Схід кореспондентом-організатором у дивізійну газету.
— А як було з першим редакційним завданням вже фахового військового журналіста?
— О! Його запам’ятав назавжди. Мені потрібно було підготувати фоторепортаж із полігона, де тривала осіння перевірка військових. Узяв фотоапарат ФЕД і вирушив у польовий табір. Швидко відзняв усі 36 кадрів і з почуттям виконаного обов’язку зібрався назад до редакції. Але не встиг: підбіг замполіт полку і повідомив, що мене чекає генерал з Москви. Він підбивав підсумки навчань і запитав, чи є тут кореспондент.
На тремтячих ногах підійшов до грізного на вигляд генерал-майора і доповів, хто я і що тут роблю. «Оце, синку, ти мені і потрібен!» — сказав він і попросив зробити знімок. Я у відповідь: «Так точно». Але, взявшись за фотоапарат, згадав, що плівка в ньому вже закінчилася. Та відступати було нікуди, оскільки генерал та офіцери вже вишикувалися півколом і набули урочистого вигляду. Клацнув порожнім затвором і попросив дозволу йти. Але генерал, схоже, любив фотографуватися, тому наказав зробити ще кілька його знімків у різних ракурсах. Довелося знову клацнути кілька разів затвором. Поважний гість потиснув руку і попросив передати вже готові фотографії.
Мої надії на те, що про знімки ніхто не згадає, на жаль, не виправдалися. Генерал-майор кілька разів особисто дзвонив комдиву й вимагав знайти лейтенанта, який його фотографував. Довелося зізнатися, тож мене цілком заслужено покарали.
Цю історію в частині ще довго згадували з усмішкою. Шкода, що у подальшій моїй кар’єрі було вже не до усмішок.
— Олександре, а де вас застали анексія росіянами Криму і початок гібридної війни на Донбасі?
— У 1992-му звільнився з армії за скороченням штату і більш як 20 років працював у редакції газети Іллічівського морського порту. Коли почалися ці трагічні події, в мене відразу було лише одне почуття: ненависть до тих, хто розпочав і підтримує очевидну агресію РФ проти України. Після мобілізації у 2015 році мене направили в оперативне командування «Південь» до управління з морально-психологічного забезпечення. Потрапив у сектор «М», де очолив пресслужбу.
Завдань було багато: робота з цивільними журналістами, інформування ЗМІ, підготовка різних зведень, релізів, участь у брифінгах, інтерв’ю. Але для себе вирішив: оскільки я на війні, то головне завдання — завдати ворогові втрат, фізичних і моральних.
Позаяк ворог вів проти нас агресивну інформаційну війну і буквально бомбардував різними наклепами і звинуваченнями, було не до церемоній. Тому в моїх зведеннях найчастіше підступні «брати» фігурували як «російські терористи». А ще: «кремлівські посіпаки», «московські блазні», «російські кати», «путінські поплічники». Тому не випадково у 2015 році на російському каналі НТВ вийшов репортаж про події на сході України, в якому мене навіть називали представником НАТО, спеціально присланим на посаду пресофіцера сектору «М» з… Німеччини для ведення підривної інформаційної війни.
— Але ж нині медіаексперти дуже часто закликають уникати «мови ворожнечі» у ЗМІ.
— Вони так кажуть, бо перебувають на великій відстані від усього того, що вже багато років коїться на Донбасі. Хочеться їх запитати: а ви бачили зблизька результати діянь «іхтамнєт» на донедавна мирній українській землі? І хто почав розмовляти з нами «мовою ворожнечі» ще до трагічного 2014 року?
Згоден, у своїх матеріалах я був дуже емоційним, але переконливим. Багато зведень передавав безпосередньо з передових позицій, іноді після обстрілів чи боїв. Для глядачів, які бачили мене в такі моменти, це були вже не просто слова в кадрі, а картина «шматочка війни». Адже із 2015-го по 2017-й роки ситуація на маріупольському напрямку залишалася досить напруженою.
— А як ви працювали з цивільними журналістами, супроводжуючи їх на передову?
— Приїжджаючи на передову із журналістами, завжди просився на найгарячішу ділянку. Адже для колег це була добра нагода зробити вдалий сюжет з війни, показати й розповісти телеглядачам і читачам те, що насправді відбувається на фронті. У цьому наші бажання збігалися, оскільки вони також прагнули і рвалися у наш сектор «М». Серед них чудові журналісти центральних каналів Тетяна Ігнатченко, Тетяна Уралова, Олександр Моторний, Руслан Ярмалюк, Андрій Цаплієнко, Станіслав Кухарчук, Ігор Левенок і багато інших. А в мене була унікальна можливість побувати фактично на всіх позиціях маріупольського напрямку від Широкиного до Мар’їнки, де іноді сюжети із звичайних інтерв’ю чи вітань батькам несподівано переходили у жорсткі репортажі про бойове зіткнення або мінометний обстріл.
— Як відомо, головна зброя журналіста — слово. Проте на війні як на війні, й тому, мабуть, вам не раз доводилося братися за іншу зброю.
— У 2015 році на одній з позицій під Гнутовим, де робили сюжет журналіст «Інтеру» Станіслав Кухарчук і оператор Вадим Ревун, протягом двох годин перебували на опорному пункті, який проросійські бойовики накрили щільним вогнем з усіх видів зброї: кулеметів, гранатометів, мінометів калібром 120 і 82 мм. Цю позицію було висунуто попереду лінії оборони, і окупанти стали лісопосадками виходити у фланги нашої оборони і відкривати перехресний вогонь.
Згадую, весь свій боєзапас я розстріляв за кілька хвилин. Ствол автомата став аж білим. У гарячці бою ненароком схопився за нього і обпік руки. Стас притягнув ящик із набоями і разом з Вадимом заряджав мені порожні ріжки.
Окопи тут були не дуже глибокими, і пересуватися ними доводилося на чотирьох. А тут ще снайпери пристрілялися. Одне слово, довелося викликати підмогу. Із командного пункту на ГАЗ-66 примчали комбат Дмитро Герасименко з підкріпленням і добре навалили «оркам».
Коли сюжет про цей бій вийшов на телеканалі «Інтер», мені дісталося на горіхи від командування сектору за те, що солдати були без бронежилетів, а комбат — без каски.
А тележурналіст Ігор Левенок на все життя запам’ятає 2 листопада 2016 року, коли ми з ним, його оператором і фотокореспондентом «Приазовського робітника» Аліною Комаровою пережили неприємні моменти під артилерійським обстрілом біля села Комінтернове. Рухаючись з одного ВОП на інший, потрапили під обстріл у чистому полі. Не було змоги сховатися в укриття, і ми просто лежали й молилися, щоб черговий снаряд не став для нас фатальним.
Або як я мчав на підніжці вантажного «Урала», евакуюючи з-під обстрілу неподалік Талаківки кореспондента каналу СТБ Марію Малиновську і Аліну Комарову.
Було ще багато різних ситуацій, трагічних і смішних, радісних і не дуже. Про них зроблено багато сюжетів, написано репортажів, та найголовніше — вони залишилися в пам’яті людей, з якими мене звела фронтова доля і фах військового журналіста.
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр КІНДСФАТЕР. Народився 23 липня1964 року в м. Семипалатинськ, Казахстан. З 1981-го по 1985-й навчався на факультеті військової журналістики Львівського вищого військово-політичного училища. З 1985-го по 1992-й — служба у Збройних силах СРСР на посадах кореспондента-організатора, відповідального секретаря, редактора дивізійної газети. З 1992-го по 2015 рік — кореспондент, заступник редактора, редактор газети Іллічівського морського торговельного порту.
Із 2015 року — служба у Збройних силах України на посадах офіцера відділу МПЗ оперативного командування «Південь», кореспондента газети «Народна армія», спеціального кореспондента інформаційного агентства Міністерства оборони України АрміяInform.
Учасник бойових дій. Підполковник, пресофіцер сектору «М», ОТУ «Маріуполь» з 2015-го по 2017 рік.
Нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни», відзнакою «За оборону Маріуполя».
Ми в Google+