ДАТА

70 років тому загинула поетеса, для якої поняття «українка» і «патріотка» були тотожними
 

За часів СРСР розстріляних у Бабиному Яру називали тільки радянськими громадянами, а згадка про єврейську національність більшості з них прирівнювалась до провокації. Нині стикаємося з іншою крайністю, коли за трагедією Голокосту забувають, що йдеться про гігантську братську могилу жертв фашизму різних національностей. І дискусії, для скількох людей Бабин Яр став місцем упокоєння, тривають досі. Офіційна радянська історіографія оперувала цифрою 100 тис. осіб, хоч, на переконання сучасних дослідників, ідеться не менш як про 300 тис. загиблих. Серед них зокрема 10 тисяч командирів Червоної армії та майже 150 тисяч інших військовополонених сумнозвісного Сирецького концтабору, чільні представники українського націоналістичного руху. Зокрема, 22 лютого 1942 року в Бабиному Яру фашисти розстріляли керівництво Спілки українських письменників, очолюваної талановитою поетесою і полум’яною патріоткою Оленою Телігою.

«Собача» мова батьків

Важко повірити, але видатна діячка українського національного відродження вперше заговорила рідною їй мовою у… шістнадцять років! Сталося це в Чехословаччині, куди дівчина разом з матір’ю і братом нелегально втекла із підрадянської України.

«Це було на великому балу, що його влаштував комітет російських монархістів, — розповідала Олена Теліга. — Я була в товаристві блискучих кавалерів. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову «собачий язик», «мордописня»… Всі з того реготали. А я враз відчула в собі гострий протест. І я не витримала: «Ви — хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! Я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала говорити лише українською мовою».

Доречно нагадати, що батько Олени Теліги — гідрограф зі світовим ім’ям Іван Шовгенів — за царських часів очолював Водний департамент Російської імперії. За свідченням сучасників, це був «рідкісний зразок видатного вченого і практика-інженера». У його послужному списку чимало значних об’єктів — від регулювання рівня Москви-ріки до зрошення Голодного степу під Ташкентом, який завдяки уродженцю України став «хлібним містом».

Однак у сім’ї Шовгенівих, яка жила в Петербурзі, українською мовою не спілкувались. Отож перше долучення Олени до українства фактично відбулося лише після переїзду родини в 1917 році на рідну землю, де Іван Опанасович невдовзі став директором Департаменту водних, шосейних та грунтових шляхів УНР та професором Київського політехнічного інституту.

Недовгі чотири роки, проведені дівчиною-підлітком у місті над Дніпром, зробили його навіки дорогим серцю. Як напише згодом поетеса, «для мене домом став Київ, і то вірніше не сам Київ, а його Політехніка».

Хто творить історію?  — запитує в нас Олена Теліга. Фото з архіву редакції 

«Якими нас прагнете?»

За словами Олени Шовгенів, майбутній чоловік привернув її увагу тим, що, спілкуючись із нею — донькою ректора Української господарчої академії у чеських Подєбрадах, — не переходив на звичнішу для неї російську мову. Більш того, хоч у долі видатної поетеси, публіцистки і громадської діячки величезну роль відіграли знайомства із такими непересічними особистостями, як ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов та видатний вчений, поет і політик Олег Ольжич, провідну роль у перетворенні російськомовної панночки на щиру патріотку відіграло кохання до кубанського козака Михайла Теліги.

Втім, так само правильно сказати, що його дружина, яку він боготворив і з якою добровільно пішов на смерть, утвердила патріотичні переконання колишнього командира Армії УНР. Не секрет, що відмова від свого українства відкрила б перед інженером-лісівником Телігою чудові кар’єрні перспективи, а тим часом після переїзду молодят до Варшави їм, за свідченням близьких знайомих, велося «дуже тяжко і зле», бо «жили вони вражаюче бідно».

Про це варто знати, щоб належно оцінити публіцистичну спадщину видатної українки. На відміну від нав’язуваної нам аксіоми, що, мовляв, якщо такий розумний, то чому бідний, Олена Теліга пише: «Наші мужчини можуть бути талановиті і творчі, але в нації нашій творчість ще не значить заробіток. Жадання від чоловіка творчості і праці не може бути рівнозначним з жаданням від нього люксусу». Та інколи жінка «радіє більше з того, що чоловік її відмовився від нагороди, аніж з того, що дістав би її», якщо платою за це мали стати душа та національна гідність.

Ще точніше сказала Олена Теліга у своїй фундаментальній за значущістю праці «Якими нас прагнете?» Авторці однаково чуже як феміністське прагнення замінити собою чоловіків, так і обмеження ролями «куховарки-матері» або «любки, що має мужчин для своїх «щоденних примх» (чи себе лише для примх мужчини?)». Не менш важливо ніколи не забувати, що хибне розуміння інтересів родини може перетворити берегиню сім’ї на «матір яничар».

Олена і Михайло Теліги (у центрі) в селі Желязна Жондова (Польща) з групою селяю. Літо 1933 року

Жінка-феєрверк. Однак не тільки…

Характер Олени Теліги красномовно розкриває епізод з її одруженням. Іван Шовгенів, який саме отримав солідний гонорар за видану в США наукову працю, запропонував на вибір молодят або гучне весілля, або двотижневу весільну подорож. Зрозуміло, що Олена вчинила цілком прогнозовано, хоч, можливо, не дуже практично, обравши свято, яке надовго запам’яталося всім запрошеним на нього.

Ті, хто милувався і захоплювався її елегантним виглядом, навіть не здогадувалися, що хронічне недоїдання призвело до появи у легенях ще зовсім молодої жінки плям, а через перенесену в дитинстві хворобу вона недочуває на одне вухо.

Здавалось би, чи до принципів і громадської роботи, якщо немає навіть чого їсти? А Олена Теліга натомість пише вірші, публіцистику, опікується діяльністю мистецького товариства «Зарево», освітнім пробудженням українців Холмщини і Підляшшя, готує матеріали для поширення на підрадянських українських землях.

…Настане час, і на вулицях окупованого німцями Києва з’явиться завжди зі смаком одягнена молода жінка, гоноровитий капелюшок якої згадують майже всі, хто залишив спогади про перебування Олени Теліги в українській столиці. Здавалось би, дрібниця, якщо не брати до уваги, що в помешканні поетеси, як у решти киян, ні води, ні світла, ні каналізації, а опалення — від залізної бочки-«буржуйки». І навіть на обід — «смачненна» горохова каша із стійким запахом бензину, якого не пошкодували для знищення продовольчих запасів у місті, відступаючи, радянські війська.

«Розіп’ятий» Київ

Ми ще досі повною мірою не усвідомили, чим обернулась для цивільного населення України вимога Сталіна «не залишати ворогу ні кілограма хліба, ні літра пального». Особливо це стосується Києва, жителів якого тривалий час переконували, що міста німцям не здадуть, а тим часом планомірно готувались до знищення всієї міської інфраструктури.

Гітлерівці теж не переймались долею «неповноцінного», за їхньою расовою теорією, тубільного населення. Рятувати киян від голоду і холоду довелось похідним групам ОУН. Ішлося як про налагодження хоча б мінімального функціонування господарського механізму міста — від забезпечення водою і дровами населення до відновлення руху трамваїв і роботи шкіл, так і про національно-культурне відродження українства. Зрозуміло, що це жодним чином не відповідало планам окупантів, які не лише вороже зустріли фактичне створення українських органів самоуправління, а й воліли звільнити (у прямому значенні слова) Київ від киян.

Отож цілком закономірно, що саме фашисти знищили майже всіх членів міської управи на чолі з Володимиром Багазієм, робота яких з підготовки столиці до зими врятувала життя десятків тисяч городян. На початку грудня окупанти заборонили випуск видання націоналістів «Українське слово», замість якого почало виходити «Нове українське слово» — продажна і цілком лояльна до фашистського режиму «німецька газета на українській мові».

Подобається це комусь чи ні, але за офіційним висновком робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, що працювала впродовж 1997—2004 років, найнебезпечнішими ворогами Третього рейху на території рейхскомісаріату «Україна» в першу воєнну зиму німці визнали не радянських партизанів і підпільників, а… українських націоналістів, проти яких розпочалася хвиля репресій.

Олена Теліга добре усвідомлювала небезпеку, що загрожувала їй як редакторові вже забороненого окупаційними властями літературного щотижневика «Літаври» та керівникові Спілки українських письменників. Більш того, її навіть попередили про початок масових арештів націоналістів та ймовірність гестапівської засідки у приміщенні спілки. Та з властивою їй «шаленою любов’ю до життя і шаленою погордою смерті» поетеса відповіла, що Києва більше не покине, а не йти туди, де її чекають зорганізовані нею письменники, в неї немає морального права.

Під час арешту керівництва спілки Михайло Теліга, як не причетний до її діяльності, міг врятуватись, як зробив це навіть дехто з письменників. Та він не зрікся ні дружини, ні обраної нею долі. 22 лютого 1942 року — рівно через чотири місяці по приїзді Олени до Києва — життя Теліг та їхніх соратників у спільній боротьбі обірвали фашистські кулі. До скорбного переліку героїв, які довели відданість Україні найвищою ціною, додались нові імена…

ДОСЬЄ «УК»

Олена ТЕЛІГА. Народилася 21 липня 1906 року в Іллінському Московської губернії.  22 лютого 1942 року розстріляна фашистами у Бабиному Яру (Київ). Українська поетеса, літературний критик, публіцист, діяч української культури. З 1917 по 1922 рік жила в Україні. В 1922 році нелегально покинула країну і переїхала до батька, який разом з урядом УНР опинився в еміграції. Закінчила Український педагогічний інститут у Празі. З грудня 1939 року — член ОУН, активний діяч культурно-освітньої референтури. Після нападу Німеччини на СРСР нелегально повернулася до Києва.