У старому альбомі, що зберігається у нашій сільській хаті на Запоріжжі, є кілька знімків, зроблених у степу тоді, коли я ще навіть не з’явився на світ. На одному із них вони — молоді й гарні — стоять біля свого залізного коня — МТЗ-2 (того, що без кабіни). На іншому присіли навпочіпки біля сівалки і розминають пальцями грудочки землі на полі, яке саме готували під майбутній урожай. Дуже помітно: на цьому фото вони не позували на прохання фотографа з райгазети, бо належали до того покоління хліборобів, які до землі ставилися немов до живої і справді відчували її на дотик. Один з них — мій батько, якого вже давно немає серед нас. А інший — це його незмінний напарник на тракторі, якого він тоді приязно звав Ваньком, а водночас і мій хрещений батько Іван Демидович Скороход. Уже коли трохи підріс, на вулиці, в колгоспі та й у всьому селищі майже всі називали його Демидовичем. І треба було чути, скільки поваги вкладали мої земляки у таке звертання! Це був своєрідний неофіційний синонім знаку якості роботи механізатора, за яку він брався в полі чи в майстерні на тракторній бригаді, на фермі, біля скирт, де після жнив працював з навішеним на трактор стогометом. Механізатор день у день нарівні з колегами орав, сіяв, боронував, культивував, вносив добрива, скошував пшеницю причіпною жаткою, збирав кукурудзу на силос комбайнами «КС-2,6», а пізніше «Вихор» і якось умів це робити швидше, вправніше і набагато краще, ніж інші.

Проте ця першість ніколи не була для нього самоціллю, адже він найшвидше також приходив на поміч тим, хто її потребував. І в разі зупинки агрегатів Демидович ставав майже останньою надією. Іноді так і казали: якщо вже навіть Демидович нічим не зарадить, тоді гаплик і техніку справді пора списувати на брухт. Утім, здебільшого оте «кляте залізо» оживало після маніпуляцій замащеними руками і працювало далі.

Не випадково згадую техніку 1960-х, 1970-х та й 1980-х років, з якою виходили в поле сільські механізатори. Порівняно із сучасними зразками, особливо закордонними, це небо і земля! Приміром, тоді навіть «ЮМЗ-6» був втіленням технічної революції. І коли на початку 1970-х такий найперший трактор надійшов у наше господарство, його довірили, звичайно, Іванові Демидовичу. Пам’ятаю, цей жовто-синій трактор проміж нас усі звали «Піонером», бо на кабіні виднівся червоний напис: його виготовлено з брухту, зібраного піонерами України.

Так-от: місцеві хлопчаки табуном тоді бігали за «Піонером». Бо, по-перше, його господар був веселої вдачі й дуже любив дітей. А по-друге, кому ж із нас не кортіло покататися у новенькому тракторі, якого досі не бачили навіть на фото? Зізнаюсь, я тоді користувався певними привілеями серед однолітків. Побачивши мене, Демидович перепрошував і розводив руками: «Звиняйте, хлопці, мій хрещеник прийшов!» І підштовхував мене вгору до жовтої кабіни, яку сам, усміхаючись, називав «велика хата». Адже саме так тоді в селі звали найбільшу й чепурну кімнату в хаті.

І в кабіні справді було немов у світлиці, де приймають гостей. До речі, цей трактор завдяки постійному догляду залишався немов нова копійка ще дуже довго: через десять років і більше роботи працював без серйозних поломок і ремонтів.

Хліборобська кваліфікація Івана Демидовича не викликала сумніву не тільки серед земляків і колег, а й далеко за межами нашого тодішнього колгоспу імені Карла Маркса. Працював, за його ж словами, «як усі люди», його свого часу відзначили найвищими нагородами, про які могли тільки мріяти сільські механізатори: орденом Леніна та орденом Трудового Червоного Прапора. І маючи високі відзнаки за роботу, мій хрещений батько водночас отримав найвищу нагороду у вигляді поваги і любові від односельців завдяки неабиякій людяності, чуйності, доброзичливості й дуже добрій і веселій вдачі. Він майже все робив з усмішкою. І ще таке: буваючи за багато років поряд з ним у різних життєвих ситуаціях, жодного разу не чув, щоб він колись із кимось сварився чи просто підвищив голос. Повірте: на тлі трактористів, які, збиваючи руки до крові, лагодили посеред степу тодішню техніку дуже голосно, це показовий і унікальний випадок. І коли Демидович нерідко давав мені кермо трактора десь у полі, я вчився не тільки рулювати й тиснути на педалі (сільські хлопчаки опановують це змалку), а й брав уроки його доброти, людяності й почуття гумору. І тому вже змалку дуже хотілося бодай цими якостями хоч трохи бути схожим на нього.

Хрещений батько Іван Демидович пережив мого справжнього батька, з яким він колись днював і ночував у степу, майже на чверть віку. Торік у лютому я вітав його по телефону із поважним 85-річчям. А в останню неділю вересня мені переказали сумну звістку з нашого села: його не стало. «Мене підвезуть до кладовища, де вволю поплачу», — крізь сльози сказала мені в трубку 80-річна мама. А мої емоції, надійно заморожені трирічною гібридною війною, враз ожили. Ледве встиг вийти в іншу кімнату, бо відчував: ще мить — і сльози навіть не потечуть, а чвиркнуть фонтаном. Утім, цьому є виправдання, адже я знову уявив себе хлопчаком у кабіні «Піонера» родом із дитинства, поряд із хрещеним батьком, який невимушено навчав мене залишатися Людиною за будь-яких обставин. На жаль, із втратою Івана Демидовича Скорохода, світла йому пам’ять, на нашому сільському кутку пішла у вічність ціла епоха. Адже тут він досі залишався останнім з Механізаторів тих минулих років, завдяки яким наша степова область й уся Україна справедливо вважалися хліборобським краєм. І не тільки тому, що на цій землі щедро родили великі врожаї, а ще й через те, що тут жили і працювали люди дуже щедрої душі, яких тепер катастрофічно мало. І відтепер стало ще менше.