Остання Паска

Якби мати знала, яка в мене біда,
Вона б передала горобчиком хліба…

(З народної пісні)

Григір довго лежав з розплющеними очима і дивився в стелю. Потім підвівся і сів на лаві. На столі лежала дошка. Це була заготовка для ікони. На білому левкасі вже видні обриси Бога.

Господар оселі, Григір Титаренко, був іконописцем, або, як сам себе називав, богомазом. Бо ж, казав, іконописці — в столицях, а ми — люди прості. Колись він учився в такого ж богомаза Петруся Підлатайла у волості. На селі працював без викрутасів. Як немає липової дошки, бере соснову. Сам витеше, напише образ, а потім із сухозлотиці ризи припасує. Такі ікони називав шелестухами. Як немає дошки підходящої, то на полотні доброму малює.

На Вознесіння гостював Григір у сусідньому селі, у Верхоглядах, — там саме храм був. Батюшка отець Сампсоній як побачив його на обхожденії, гукнув: «Грицю, зайди до мене після служби!»

Матушка частувала скромно, бо вже тоді люди затягували паски. Із худоби у настоятеля сама корівка лишилася, та ще пес. Активісти в колективізацію все позабирали: і скотину, і сірячину. Не зглянулися на восьмеро душ дітей. Добре, що хоч церкву не зачепили.

— Я вже, Григоре, й сам думав йти до тебе, бо діло маю. Якась проява, братику, вкрала образ Спасителя з храму. Давній був образ, під окладом срібним. Я його завжди на Паску на аналой клав. Оце хтось після Великодня поцупив. Хочу просити тебе написати нам нову ікону.

— Зроблю, отче. Тільки… якби в місто по фарби добрі з’їздити.

— На фарби я тобі гроші зараз дам, а за роботу якось домовимось, гаразд?

— Домовимось, аякже, — усміхнувся Григір. — Тож благословіть!

Отець Сампсоній поблагословив майстра і виніс зі світлиці два срібних царських карбованці.

У Верхоглядах жили особливі люди. Добрі, роботящі, вірні Богові селяни спасли свій Вознесенський храм від закриття. Влада хотіла там комору зробити. То люди зібралися і за день толокою поставили нову комору. Отакі вони, що без Бога — ні до порога!

Невдовзі Григір побував у місті і наміняв у художній артілі славних фарб і французького терпентину.

Вже давно не чути веселого дитячого сміху на вулиці, гомону молоді на колодках, співу в оселях селян. Не чути й погонича, що вертає череду в село. Осінь надворі, а жодного тобі весілля. Лиха осінь 1932-го, недобра.

Коли Григір виходив до криниці або далі в ліс — по листя, по гриби, по жолуді (що трапиться, те і їв), — здавалося, земля хитається під ногами. Так тремтіли ноги. Одна нога від народження була коротшою — від того і спину перекосило. Тож ніхто з дівчат не пішов за нього заміж. І в армію не згодився, та і в колгоспі інваліди кому потрібні?! До комітету незаможників не прийняли, бо антисоціальний елемент — богомаз, і крапка.

Так і жив Григір осібно на краєчку селища, працею власною на хліб заробляв. Коли ікони менше стали замовляти, почав тарілки розписувати, фотокарточки розфарбовувати кольоровою тушшю, ложки й копистки різати. Земля — ота, що з діда-прадіда, — забрана ще в 1929-му. Лишилися город біля хати і порожня комора. Вона й раніше за майстерню слугувала, а як активісти інструменти позабирали, відтоді стоїть пусткою. Попотужив тоді майстер за своїм реманентом, бо то ж хліб насущний. Проте кому зараз ті ложки потрібні, коли миски порожні?

Сили було обмаль, за літо лише прорись1 накреслив. Та й то попомучився — руки терпли. І ось тепер дошка лежала на столі, чекаючи натхнення й сили майстра. Раптом за вікнами почувся гомін, завалував хазяйський пес, і двері рвучко прочинилися. В шапках і кухвайках до хати увалилися активісти-комнезамівці. Попереду — їхній голова Йосип Патлатий з батогом. Позаду — четверо незаможників і сільський комсомолець Матвій Сивокінь з металевою спицею в руках. Такі бригади на селі називали «буксирами», бо тягли з осель усе, що трапиться їм до рук.

— Ну що, Титаренку, сам здаси хліб державі чи шукати мусимо? — не привітавшись, голосно запитав Патлатий.

— Так ти ж, Йосипе, ще ген коли позабирав… Де ж воно візьметься знов? — розвів руками господар.

— Брешеш! Де закопав зерно?! — перейшов на крик Йосип і тицьнув Григора пужалном у груди.

Григір ледь втримався на ногах, вхопившись за край печі.

— Шукай, — процідив крізь зуби. — Немає нічого.

— Ану, хлопці, понишпоріть по кутках! — скомандував начальник.

Комнезамівська мишва розбіглася хто надвір, хто на горище, а Матвій давай штрикати списом долівку.

— Немає нічого, кажеш? А ще, бач, живий! Нівроку дядько!

Патлатий стояв посеред хати, як скеля. Широко розставивши ноги і підперши боки дужими кулаками, він суворо дивився на Григора.

— Хто підгодовує тебе? Відповідай!

— Ще, дякувати Богу, птахи літають, а в лісі де-не-де гриба знайти можна, — наче виправдовувався Григір.

— А це що? — Йосип підійшов упритул до столу і вп’явся воловими очима в образ. — Знов за старе? Кому малюєш, сучий сину? Га? Може, маєш зв’язки з антидержавними елементами? Кажи, влада питає тебе!

— Пишу для себе. Я ж одинак, мені ні на кого дивитися. А помиратиму — то ж з Богом…

— Брешеш, церковнику! На продаж малюєш?! — від люті очі комнезамівця вирячилися, нижня щелепа затремтіла і, стиснувши (аж хруснуло!) пужално, той заніс його високо над дошкою.

— Стій! — Григір схопив обома руками Йосипа за лікоть. — Не руш, бо матір твоя з того світу прокляне!

Патлатий завмер на мить. Потім, відштовхнувши майстра, опустив батіг на його плечі. Григір, обхопивши лису, мов макогін, голову руками, прихилився долі. Батіг свистів у повітрі, ще і ще караючи захисника святині. Коли той упав під лаву, начальник копнув його чоботом. Перетрощивши весь посуд у миснику, він перейшов до вікон. Все, що стояло й виблискувало на підвіконнях, попадало вниз. Розлилися фарби, полетіли палітри, посипалося скло.

Розлючений, що згадали матір, яка до кінця днів співала в церковному хорі і не сприймала атеїстичної пропаганди, Йосип вискочив з хати. За ним Сивокінь і активіст з торбинкою лляного насіння.

Вилізши з-під лави, Григір перехрестився і поцілував спасенний образ. Потім заходився швидко збирати фарби, що їх можна було ще врятувати. Головне — зібрати олію. Без неї пігменти перетворяться на камінь. Для розведення фарб він використовував лляну. Вибравши сяк-так уціліле, решту злизував язиком. Олія разом з глиною, якою була підмазана долівка, здалася йому смачною.

Григору жалко було фарб. Він, долаючи біль (забився плечем, як падав), швидко позбирав те, що вціліло. Дякувати Богу, багато склянок просто перекинулися і залишилися лежати на долівці цілими. А з тих, що побилися чи потріскалися, він поскидав фарби в порожні пляшечки і горнятка, що були приховані на горищі.

Трохи оговтавшись, почвалав за село. Пожував корінець кульбаби, та від нього ще більше захотілося їсти. Розставивши петлі на зайців, пішов до лісу. Намагався знайти якусь ягідку, та дарма. Голодні люди повизбирували їх ще зеленцем.

На галявині зустрів десятирічного Ванька, свого похресника. Одяг висів на ньому як на опудалі. Не одяг — шмаття (все путнє давно виміняв на хліб).

— Драстуйте, дядьку Грицю! — привітався хлопчина.

— Драстуй, Ванько! — втомлено промовив Григір і сперся на соснину. — Знайшов гриба?

— Ні… Нема ніде, а далеко я боюся йти, — сумно відповів малий. Він підійшов ближче і, дивлячись Григору в очі, тихо промовив:

— Дядьку Грицю, зловіть мені білочку… Вона, капосна, горішки поїла… Ті, що я приховав… Тепер… я її з’їм.

Дорогою, як вони верталися з лісу, малий запитав:

— Дядьку, ви Бога малюєте… Він вам помага?

— Аякже!

— То ви не помрете з голоду?

— Того не знаю… Але з Богом не страшно і помирати…

— А мені дуже страшно…

Григір зупинився, бо Ванько зненацька забіг наперед і простяг руки до майстра.

— Дядьку Грицю, подивіться на мої руки! Я зможу ними малювати? Навчіть, бо… я не хочу вмирати…

Григір схилився над його долонями, наче вивчаючи їх.

— В руках хисту не бачу, але… спробуємо. Побачимо, який з тебе підмайстер’я.

Вже при вході в село Григір помітив, що похресник припадає на ногу.

— І ти кульгаєш?

— Та… третього дня об’їждчик, дядько Різун, побив…

— А за що це він так?

— Бо не хотів йому сестричку віддавати. Вона як помирала, то мене за руку тримала. А потім наче стрепенулася… й затихла. Я очки їй закрив і довго плакав. Вона ж останньою померла. Ми так за руки трималися, допоки вже сестричка почала холонути… А тут Різун підводою у двір. Каже мені: «Паняй звідси». А я йому: «Самі паняйте». То він мене батогом, а тоді ще й пужалном по спині та по литках. Ледь утік від нього. Страшний Різун, лютий, як смерть. Тато не любив його, казав, що на ньому хреста нема.

— Е, той за гроші й рідного батька закопає.

— Татко ще раніш собі ямку в садку викопали… біля мами. А як приставилися, то ми з сестрою тягли в ряднині і скоріш у ту могилку загребли, щоб Різун не побачив.

— А сестричку він забрав таки?

— Забрав… Я простежив за ним аж до ями, що ото під лісом. Приховався в кущах. А як він поїхав, то витяг Галю з прірви і поніс додому. Там біля тата з мамою поховав.

— Як же тобі не страшно було?

— Страшно, дядьку Грицю, ще й як! З ями хтось стогнав і хрипів. Добре, що Галя недалечко покотилася… В мене і зараз жижки тремтять, як згадаю…

Григір обняв хлопчика за плечі і притулив до себе. Деякий час вони йшли мовчки.

— Дядьку Грицю, чуєте? — знову заглядав в очі хрещеному. — Коли я помру… то ви той… мене теж біля моїх поховайте. Добре?.. Я так не хочу в оту страшну прірву котитися…

Григору аж запаморочилося…

— Ходімте, я вам покажу, де це…

— Ні, синку, не зараз… Ходімо краще до мене, я щось тобі дам.

Йшли повз оселі-пустки…Одні хати зяяли битими шибками, інші — навхрест забиті дошками. Вони минали всіяні горбочками подвір’я, і запах свіжої землі, як запах крові, нудив їх.

У хаті господар дав малому ковтнути олії з-під фарб. Потім зігрів у печі дубової юшки: так він називав вариво з жолудів і дубової кори. Ще різні корінці замість приправ.

Зігрівшись, Ванько розповів хрещеному про сусідську дівчину Дусю, яка мала божественний голос. Її всі знали. Як залізе Дуся на деревину, та як заспіває — все село прислухається. А це рідна тітка до себе не пустила, бо ж своїх дітей нічим годувати. Померла під тином Дуся… А ще розповів про діда, який лежав на порозі і кричав: «Віддам хату за хліб!» Кілька днів кричав, поки Різун його не вивіз.

…Минув другий тиждень, як Григір заслаб. Під вечір його лихоманило, і тоді він кутався в рядна і, дивлячись на недописаний образ, благав: «Господи, угаси вогневицю!». Довгий час спав сидячи, бо як ляже — кашель хапав за горло і вивертало легені. Дров ніколи вдосталь не було, і Ванько не знав уже, чим вкривати хрещеного.

Пошук хліба насущного ліг на плечі малого. Він спускався стежкою на луки і вдивлявся в поріділі трави, вивчаючи їх, мов справжнісінький натураліст. Невеличке дрібноквітчасте зіллячко, яке в селі прозивали «вдовиними слізками», чомусь запахло йому кислим молоком, нетреба — пивом (батько був живий — дозволяв язика вмочити). А от від деревію і хвилівника нудило…

Та найбільше Ванько любив заходити до лісу… Ото з того краю, де клени. Їхнє жовте листя пахло печеною картоплею. Він згрібав листячко долонями і підносив до обличчя. Такої миті йому пригадувались і тато, і мама, і сестричка… і миска з їжею на столі.

В їжу тепер ішло все: листя ліщини, жолуді, вишневий глей, равлики з річки, кропива, щириця, гриби з лісу (як повезе!) чи печериця з гнойовища. Коли прийшли перші заморозки, клени і тополі поскидали своє листя. Ванько збирав його докупи і ніс до хати, де сушив на печі, складав у лантухи і, теплими ще, обкладав Григора. Сунув дядькові під боки, аби зігріти його хворі груди.

Інколи в петлі втрапляла звірина. Попадався заєць, їжак, а найчастіше ховрахи. Хлопець варив м’ясо, а шкурки здавав на заготпункт. За одну давали склянку борошна або крупи. Інколи, як пощастить, розгребе мишачу нору та вибере з неї зернини.

Коли Григору ставало краще, він навчав хрещеника свого ремесла. Ванько вже добре відрізняв кармін від кадмію, кобальт від ультрамарину, умбру від закису хрому. Вчився малювати на долівці. Вирізав ножем візерунки, а потім вугликом ретушував. Він був здібним учнем і, врешті-решт, знесилений богомаз доручив малому домалювати ікону. Та, крім натхнення, — аби сили. А в нього сили тої як кіт наплакав.

Невдовзі випав сніг, залютував мороз. Отепер треба було Ванькові попобити ноги в пошуках їжі і дров. У лісі страшно, а в селі ще страшніше. Пройшла чутка, наче на іншому кутку Юхим Ялівець людей їсть (собаки і коти давно десь пощезли)…

Було поталанить, як у сараях і хатах осиротілих ослін чи ночви, чи яку деревину знайде. Все зникало в печі. Одне поперед одним, хто ще дихав і мав змогу вилізти з двору, шукали селяни харч і обігрів.

Десь під Різдво Ванько закінчив образ. У центрі — Христос у червоній туніці, перед ним порожній гріб, а обабіч нього ангели навколішки, теж у червоному. Все зробив, як велів майстер, окрім однієї деталі. Замість хоругви в лівій руці поклав на долоню Христу велику паляницю. Реакція Григора була несподіваною для підмайстер’я:

— Гм.. гм… Може, й так хай буде, — задумливо проказав Григір, розглядаючи дошку з різних ракурсів…

…Коли на колгоспній фермі опухла з голоду прибиральниця Митрівна, Йосип Патлатий наказав Ванькові йти до корів. Удень хлопець вибирав гноївку, ввечері чеберяв додому. Інколи йому вдавалося винести в кишені глечик від коров’ячої трапези. Він його ніс дядькові, радіючи, що тепер той швидше одужає. Це була неабияка їжа!

Миючи вим’я (справжнє свято, коли доручали), він припадав спраглими вустами до дійки і ссав, як телятко. Та ось чулись чиїсь кроки, і вже мусив облизуватись і займатись своїм ділом. Боронь Боже, побачать! Кілька разів він, ризикуючи життям, здоював молоко в глечик. Для цієї справи мав спеціально пришиту кишеню зісподу кухвайки. І, як до рідного батька, ніс те горнятко хрещеному.

Одного разу хлопчик не помітив гілляки під снігом і бехнувся грудьми прямо на ту деревину. Коли підвівся, холоші були мокрими. Нахилившись, Ванько почав збирати череп’я і облизувати ще тепле молоко. Раптом, підвівши голову, в декількох метрах від себе побачив Ялівця. Щетина вкривала весь його вид, а з-під кудлатих брів вирячилися хижі, воістину нелюдські очі. Юхим був так близько, що здавалося — вже кінець. З усіх сил Ванько замахнувся і пожбурив розбитим глечиком в Ялівця. Глечик влучив людожеру прямісінько в пику. Той зупинився і схопився за мордяку руками.

Ванько, не гаючи й миті, розвернувся — і навтьоки до ферми.

Григір тоді не дочекався малого, бо прийшлося тому ночувати на фермі. Хлопець з’явився аж наступного дня, минаючи обійстя Ялівця десятою дорогою.

Зате на Різдво в них була справжня кутя. Без меду, без маку і без узвару, але із справжньою пшеничкою. А все дякуючи миші, що вилазила з колгоспної клуні, де лишалось трохи посівного зерна. Ванько ловив її шапкою, а потім, натискаючи на щелепи, витрушував з рота збіжжя. Після цього він підносив малу назад до шпарини, і вона зникала в темряві. Попогуцав він на морозі, дожидаючи нового «транспорту». Чи то була одна миша, а чи їх було кілька, Ванько не зауважив. Проте шапка знову летіла на сніг, хлопець падав зверху і обережно шукав у ній спантеличеного звірка. Так було, допоки миша не знайшла іншого шляху. Але у Ванька в кишені вже була жменя пшениці.

Григір проспівав слабим голосом тропар Різдва і перехрестився до ікони Воскресіння.

— Слава Богу, до Рожества дожили, дай, Боже, і на Великдень розговітися!

Сказав, а всміхнутися вже не вистачило сили. Ванько тихесенько заколядував і підніс хрещеному ложку куті.

…На Водохреща в петлю заліз заєць. Майстер з учнем тиждень розкошували. Потім доїли всю вохру і оливу від фарб. Більшість пігментів, особливо такі, як кіновар та свинцеві білила, були, на жаль, отруйними…

І як вони пережили ту страшну зиму, один Бог відає…

Григір навчав Ванька не лише художнім премудростям, а й молитвам. «Титаренки з діда-прадіда при церкві були, — казав Григір. — А хтось із пращурів і був тим титарем, що від нього рід назвався».

Тільки-но зійшов сніг, у повітрі почувся весняний дух, Григір став лаштуватися в дорогу. Хвороба відступила, і ноги почали нарешті слухатися (як були пухлі, й до вітру не міг вийти), вже і в чоботи влазили. Дякував Богові й хрещенику за пережиту голодну зиму. Хоч на них чекала така ж сама голодна весна, проте Великдень був не за горами. Похристосуємося, а там як Бог дасть, думав майстер. Але ж до Паски треба образ замовнику віддати. Тому і заходився він збиратися.

Як зійшло сонечко і випав напрочуд ясний погожий день, майстри, великий та малий, вирушили у Верхогляди. Вони йшли на захід, тому довгі тіні від їхніх худих постав, лягаючи на шлях, були їм за дороговкази. Щоб здолати холод, треба було рухатися швидше, але виснажені кінцівки не слухалися.

Ікону Григір повісив на шию, ще й припасував мотузкою до грудей. Поверх образа одяг сорочку і кухвайку. Для певності взяв ковіньку — дрючок, ще й із загогулиною.

Хлопець був зодягнутий теж у кухвайку, батькову. Вона була така велика, що малому прийшлося добре підперезатися поворозками, аби холод не заходив зісподу.

І ось уже з туману проступили обриси храму і дзвіниці. Подорожні зупинилися і поклонилися. Ото радість буде, як на Паску люди посеред церкви побачать нову ікону! Як возрадуються вони, і як залунає звідусіль воскресний тропар: «Христос воскресе із мертвих, смертю смерть поправ, і сущим у гробах живот дарував!»

— Стій! — мов постріл, пролунало край дороги.

З-за кущів на шлях вийшло двоє. Один малий, вилицюватий, з вузькими оченятами у військовій формі (китаєць, подумав Григір). На грудях хрестом переплелася портупея, збоку висіла кобура з наганом. Другий — середнього зросту селянин чи хуторянин, бо ж зодягнутий у драну сірячину й підперезаний мотузкою. Вид селянина був змучений, хворобливий, а очі — ясні і безмежно добрі, але з якоюсь глибокою тугою в глибині. Обличчя ж китайця, кольору опішнянського глека, мов маска, не видавало жодних емоцій.

— Куда йдьош? — запитав військовий.

У Григора легенда про всяк випадок в пригоді...

— Йдемо, товаришу начальнику, у Верхогляди…До сестри моєї… Вона тута заміж вийшла, а з осені дуже хворіла, тож хочемо провідати.

— Верхогляди дорога закрит, — телеграфним стилем пробубонів китаєць. — Режимная територія, панімаш?

— Так-так, товаришу начальнику, авжеж, ми режим не порушимо. — Григір зробив крок на зустріч військовому. — А мо’, пустите до сестри? Ми швидко, туди й назад!

— …Самогонка єсть? — після невеликої паузи процідив той.

— Ні, — опустив плечі Григір. — Звідки ж їй взятися, як і хліба немає?

Титаренко схилився на свою коротшу ногу й наче поменшав.

— Тогда пошьол своя дорога! — скомандував китаєць, і жоден м’яз на його обличчі не сіпнувся.

«Сірячина», що досі мовчки стояв поруч, схопив Григора за плечі, повернув у протилежний бік, добряче струсонув і, голосно вигукуючи: «Ходи, ходи, ходи геть!», проштовхав кілька кроків шляхом. При цьому він встиг прошепотіти на вухо: «Долиною наліво підете». Хлопець побрів услід.

Відійшовши з півверсти від вартових, подорожні повернули, як було сказано, зі шляху лівіше. Стежка стрімко збігала донизу. Ниви стояли неорані, бо посівного матеріалу селянам не лишили. А чи ж буде кому сіяти, подумалось Григору, як уздрів за переліском перші хати…

Село зустріло їх незвичною тишею. Вимерлі хати, порожні хліви й сажі, й собака ніде не гавкне. Колись у ці дні курилися димарі, жінки вчиняли паски, красили крашанки, прибирали оселі, довкруж села стояв передсвятковий аромат великодніх страв. Не впізнати тепер села, воно оточене і взяте на «чорну дошку» за саботаж хлібозаготівлі.

На одному з подвір’їв вони побачили діда, що лежав біля криниці. Ліз, видно, бідолаха з хати до води, та так і не напився перед смертю.

У центрі села стояла церква, а метрів за двісті від неї хата настоятеля. Туди їм і треба. Підійшовши до дверей, гукнули. Відповіді не було. Григір зайшов усередину і побачив людину, яка лежала на лаві. Тіло було накрите рядниною, але по спідниці, що висмикнулася з-під рядна, здогадався, що то жінка. Він вискочив мерщій з хати і, взявши хлопця за руку, повів його на церковний двір.

…Малі і старі, матері з немовлятами, дівки і парубки, кремезні дядьки з бородами, скоцюрблені баби в хустках та сивочолі дідугани лежали покотом, хто де, навколо храму.

Хтось притулився щокою до церковної стіни, наче прислухаючись, щоб не про∂авити пасхальне вітання. Хтось приліг у підмурівках, мовби перепочиваючи перед довгою всенощною. А оті… повлягалися прямо на цвинтарі, охопивши могильні хрести, онде хтось навіки закляк на колінах, цілуючи святу землю. А ото…ото…молоде подружжя, що востаннє обнялося… і скам’яніло.

Тихо, як у могилі…

Григір щосили стиснув долоню хрещеника і, обминаючи небіжчиків, повів його до входу в церкву.

На рундуку вони побачили… отця настоятеля! В латаному підряснику і брудних чоботях він сидів на сходах, обхопивши руками коліна. Його кудлата сива голова, що схилилася на груди, час від часу здригалася, а з грудей чулися чи то уривки слів, чи то зітхання, схожі на вигуки. Так плачуть люди, коли сліз уже немає… За спиною настоятеля були ковані двері храму, на яких висів величезний замок з печаткою.

— Отче Сампсонію! — лагідно промовив Григір, нахилившись до священика.

Настоятель неквапливо підняв голову, і їхні погляди зустрілися.

— Дивіться, що я приніс, батюшко! — Григір, задерши сорочку, почав швидко відв’язувати ікону. Ванько теж кинувся допомагати розплутувати мотузки.

Взявши образ до рук, священик довго мовчки дивився на нього і нарешті промовив:

— Поклоняємось страстем Твоїм, Христе, і святеє Воскресіння Твоє славим…

І замість поцілувати образ Божий, обняв його і притис до серця.

— Сьогодні велика п’ятниця, — прошепотів батюшка. — Вчора я тут читав дванадцять Євангелій. А людочки ці… вони прийшли на страсть ще раніше… І прийняли страсні муки разом з Господом…Я до Великодня, мабуть, теж не… Мабуть, Великдень мій буде вже десь там…

Він подивився на небо, де високий рвучкий вітер порозганяв колоди хмар і прояснив де-не-де блакить.

— Може, ось цей хлопець…— поглянувши на Ванька, сказав настоятель. — Може, він хай візьме образ. Підійди ближче, синку!

Ванько став поруч з настоятелем.

— Села вже немає, ви ж самі бачите… Церкву вони теж не залишать… А ікона… Ти ось дивишся на неї, а з неї на тебе дивиться Бог, розумієш, синку? Образ Божий торкається серця. Навіть безбожного серця! Тому не бійся і бережи нашу… нашу ікону! Нехай поможе тобі в цьому Господь!

Батюшка перехрестив малого і дав майстрам поцілувати свого наперсного хреста.

— А тепер ступайте… Обійдіть моїх… — голос його затремтів. — Парафіян моїх обійдіть і благословіть цим образом. Я їх уже всіх відспівав, тепер… черга пом’янути себе.

Голос його затих, і голова знову опустилася на груди. Лише правиця священика міцно стискала хрест.

— Дядьку Грицю, дивіться!

Григір, примруживши очі, поглянув на небо. Там, у чистій і святій високості, кружляла пара таких же чистих і безгрішних лелек. А Григір з Ваньком ще довго ходили дворищем, прикриваючи повіки мучеників, що все дивилися вслід птахам…

— Христос воскрес! — вітався Григір з кожним, а хлопчик притуляв їм до вуст образ воскреслого Бога. Вони ж мовчали, бо їхня Паска була далеко-далеко... І лише «курли» неслося з високості відповіддю безталанних душ.

ДОСЬЄ «УК»

Руслан НОВАКОВИЧ. Народився 1967 р. Дитинство і юність провів у Полтаві, де 1984 р. закінчив середню школу №6. В тому ж році почав співати в хорі Спаської церкви Полтави. У 1988–1994 рр. — навчання в Київському медичному інституті ім. О.Богомольця. Студентом брав участь у дослідженнях Ближніх печер Києво-Печерської лаври і Звіринецьких печер у Києві. 1994–1997 рр. — навчання в Українській військово-медичній академії.

У 1994 р. організував і зареєстрував православну громаду на честь преподобного Агапіта Печерського при київському медінституті. З 1994 р. і досі — староста храму прп. Агапіта Печерського. З 2009 р. — диякон, клірик храму. Випускник Київської духовної семінарії.

Проза друкується в «Літературній Україні», журналах «Мгарський колокол», «Дзвін», «Січеслав», «Березіль», «Неопалима купина». Член Міжнародного клубу православних літераторів «Омілія».

Руслан НОВАКОВИЧ
(скорочено)

Малюнки
Геннадія НАЗАРОВА