11 січня Президент України Петро Порошенко першим у цьому році указом оголосив Рік Японії в Україні. Обговорити його можливий перебіг ми запросили одного з найвідоміших вітчизняних японістів доктора філологічних наук професора Івана Бондаренка. Саме його перекладам український читач завдячує знайомству з поетичними шедеврами Японії. Таку роботу високо оцінили в цій країні: Івана Петровича нагороджено орденом Вранішнього Сонця.
— Іване Петровичу, Рік Японії в Україні проводиться вперше?
— Ні, не вперше. І завжди варто очікувати на цікаві події. Традиційно в такий рік проводять поетичні вечори, конкурси на кращі твори про Японію, концерти тощо. Однією з подій нинішнього року вже стала виставка картин укійо-е — дослівно «картини тлінного світу».
— Чи ми готові до його проведення нині?
— Зазвичай фінансові питання покладаються на Японську фундацію. Це заможна спонсорська державна організація, яка поширює японську культуру в усьому світі. На цю важливу справу грошей не шкодують. Мої власні переклади, а це, мабуть, з десяток антологій, хрестоматій та поетичних збірок, майже всі фінансувала Японська фундація. Кошти видавали видавництву, що давало змогу зробити книжки якісними і продавати не дуже дорого. Якось підрахував, що майже 100 тисяч доларів фундація витратила на видання моїх перекладів в Україні. Але ж з японською поезією могли ознайомитися тисячі читачів.
А, наприклад, компанія «Міцубіші» вісім років тому взяла шефство над Центром японської мови та літератури в університеті імені Тараса Шевченка. Відтоді щороку університет отримує грант від 40 до 50 тисяч доларів на конкретні програми. Йдеться про безкоштовне викладання японської всім охочим студентам-неяпоністам з усього Києва. Щоправда, наші закони настільки недолугі, що на податки із щорічних грантових сум іде 37%. Японців це дивує, адже в них благодійність податками не обкладають.
Третій рік поспіль компанія надає 7 тисяч доларів на додаткову стипендію для шістьох кращих студентів-японістів Інституту філології університету. Ми видали 35 найменувань навчальної літератури.
Наша сильна сторона — поєднання теоретичних знань з мовною практикою. По-перше, завдяки Японській фундації на профільній кафедрі постійно працює носій японської мови. По-друге, університет має партнерські відносини з вісьмома японськими вишами і щороку 12—15 студентів-українців їдуть туди безкоштовно стажуватися.
Ми в Україні часто скаржимося на нестачу коштів. Але зазвичай не в них причина. Був у нас Рік Тараса Шевченка — 200 років від дня народження. Із бюджету було передбачено 50 мільйонів гривень. На що вони пішли? На спорудження пам’ятників, теоретичні книжки про творчість Шевченка, яких уже тисячі. Ніхто не каже, що цього не треба. Але варто було більше подбати про людей, які мають стосунок до Шевченка. Я звертався до одного з помічників Президента України, пропонував надати імена й прізвища, адреси перекладачів Шевченка в Китаї, Японії, Південній Кореї. Це люди, які роками працювали над перекладами віршів Кобзаря, нерідко за власні кошти видавали їх. Вони без нас поширювали нашу культуру.
Приїхала тільки одна перекладачка Шевченка японською — Фудзія Ецуко, і то на запрошення Посольства Японії в Україні. А вона кілька збірок Шевченка випустила за власні кошти. Хіба через нестачу грошей так сталося?
Нашого Кобзаря знатимуть у світі тоді, коли його читатимуть у перекладах. Це ж аксіома. Ось Ліна Костенко. Геніальна поетеса, яка давно заслужила не одну, а п’ять Нобелівських премій. Але її дуже мало перекладали іншими мовами. Звичайно, перекладати її надзвичайно важко, як кожного суто національного, глибокого філософського поета, надзвичайно тонкого лірика. Але заохочування до перекладів держави неодмінно дало б результати.
Те саме можу сказати про заохочування держави щодо перекладів українською світових шедеврів. Ось нещодавно дві мої випускниці зробили добрі переклади з японської всесвітньо відомих класичних творів. Упевнений, що вчасний вихід цих книжок міг би стати помітною подією Року Японії в Україні.
— Наш курс — на Європу. Водночас останні десятиліття дедалі більше демонструють, що центр світу зміщується в Азію.
— Китай, Південна Корея, Японія, Гонконг, Сінгапур, Таїланд — навіть з цього переліку очевидно, що економіка планети розвивається переважно на Сході. Знати східну мову — це мати додатковий шанс для самореалізації. І не тільки китайську чи японську. Бурхливими темпами розвиваються Індонезія, В’єтнам, інші країни Сходу.
У нас мало фахівців з індонезійської, їх ледь не з руками відривають. Індонезія — четверта країна світу за кількістю населення. Велетенський ринок. Там потрібні наше зерно, машини, верстати, танки, літаки. І наші фахівці. В’єтнамська мова теж на злеті. Фахівців не вистачає. Країна швидко розвивається завдяки туризму. Адже берегова лінія В’єтнаму найдовша у світі за якістю пляжів.
Однак саме Японія підтримала нас у складній ситуації. До того ж японці пам’ятають, що у світі тільки дві країни пережили атомну трагедію — вони і ми. Японія більш ніж будь-яка інша країна допомогла нам у подоланні наслідків Чорнобильської аварії.
Зрозуміла їм і ситуація з Кримом. Вони самі вже сім десятиліть намагаються повернути острови, які Радянський Союз — нинішнім сленгом — «тупо віджав». Кунашир, Ітуруп споконвіків належали японцям. Однак схоже, що вони вирішили домагатися свого через поглиблену співпрацю з Росією. А їй тільки цього й треба: залучити японські гроші, бо в самих нема нічого, щоб розвивати Далекий Схід і Сибір. Вони б хотіли за японські гроші провести дороги, побудувати підприємства, підчепити японців на газовий гачок. На щастя, японці не такі довірливі, щоб вкласти мільярдні кошти за ілюзорні обіцянки вирішити територіальне питання.
— Чи буде Рік України в Японії?
— Усе залежить від нашого Міністерства закордонних справ і від Посольства України в Японії. Існує Міжнародна організація японських україністів, у ній майже 500 членів — досвідчених фахівців. Це перекладачі, інженери, журналісти, дипломати, викладачі, науковці. Щороку вони проводять у Токіо дві науково-практичні конференції. Є в Японії сайт української громади «Краяни», електронна газета, але вони досить обмежені в коштах. Якщо ж об’єднати всі зусилля, можна було б провести чимало цікавих заходів і запропонувати провести Рік України в Японії. Японці люблять і цінують нашу культуру.
Олеся ДЯЧУК
для «Урядового кур’єра»
Іван БОНДАРЕНКО. Народився в місті Короп на Чернігівщині. Закінчив Ленінградський університет (Росія) та Інститут японської мови в місті Нара (Японія). Викладав в Одеському національному університеті й університеті Тенрі (Японія). Завідувач кафедри мов і літератур Далекого Сходу і Південно-Східної Азії Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор.
Ми в Google+