Майже чверть віку я в українському бізнесі… Проте як і в перші роки незалежності, так і сьогодні часом почуваюся прохідником у заваленій шахті. Всі пазли нібито складаються в привабливу і перспективну картину: попереду багатющі пласти для розробки, які дадуть користь і власній справі, і країні. За плечима — освіта, чималий досвід, фаховий колектив співробітників. У моєму розпорядженні різноманітні кріплення: закони, постанови, нормативні документи, як гарантія безпеки (чи лише міраж гарантії?) від держави. Та в реаліях сьогодення трапляється або кріплення з тріщинами та іржею, або провладний телефонний дзвінок чи вказівка згори перемагають букву закону, і останній опиняється горілиць…

Про які тріщини йдеться? Про помилки та нечітко виписані параграфи й статті в законах, які для законодавця чи юриста-теоретика є просто прогалинами, а для підприємця — вершителями долі бізнесу або й самого життя. Це не абстрактні роздуми та довільні спостереження. Це особисто відчуті намагання певних осіб, наділених владою, тлумачити норми законів на власний розсуд чи за чиєюсь вказівкою. І проблема ця далеко не особиста, а апріорі системна, оскільки стосується тисяч підприємців країни.

Наразі йдеться про амортизаційні нарахування та правомірність їх віднесення до витрат на експлуатацію майна. На ці граблі малий та середній бізнес наступають уже не перший десяток років, перш за все, тому що в Податковому кодексі України до початку 2017 року не були чітко прописані норми щодо експлуатаційних витрат.

Вперше довелося з цим зіткнутися в 2008 році. Тоді за результатами перевірки Дніпродзержинською об’єднаною державною податковою інспекцією мені було донараховано більш ніж 260 тисяч гривень податків. І все через різночитання, зокрема частини третьої статті 13 Декрету Кабінету Міністрів України «Про прибутковий податок з громадян»; Додатку №7 до Інструкції про прибутковий податок з громадян від 21.04.1993 р.

Пройшовши всі кола пекла, чи то пак — судові інстанції всіх рівнів, у 2015 році домігся нарешті справедливості у Вищому адміністративному суді України, який визначив, що валовий дохід платників податків — фізичних осіб підлягає зменшенню на суму амортизаційних відрахувань у разі ведення такими платниками бухгалтерського обліку балансової вартості основних фондів та за умови фактичного отримання валового доходу завдяки використанню відповідних основних фондів. Правда восторжествувала, але на це пішло більш як сім років та кілька тонн нервів.

З початком російської агресії на Донбасі одне з моїх підприємств потрапило в зону окупації. В авральному порядку довелося реконструювати вже наявне виробництво в Дніпродзержинську. На допомогу держави розраховувати не випадало, та й було зрозуміло, що країні не до моїх проблем — війна…

За півроку ціною неймовірних зусиль в умовах припинення кредитування ми запустили в дію одне з найсучасніших в Україні виробництв лакофарбової продукції.

2017 рік. Знову ті самі граблі. Наша «сервісна» служба в особі Головного управління Державної фіскальної служби в Дніпропетровській області під час чергової перевірки «встановлює» порушення щодо зарахування до складу витратної частини за 2015—2016 роки суми амортизації в розмірі майже 6 мільйонів гривень, а загалом виставляє вимогу про сплату недоїмки та штрафних санкцій на суму більш як 2 мільйони гривень.

Наші аргументи, підтверджені цифрами бухгалтерського обліку, висновки Вищого адміністративного суду України, посилання на ст. 10 Господарського кодексу України дніпропетровські податківці відкидали як неспроможні. Контраргумент був залізобетонним. Вони наполягали на тому, що саме так тлумачать ст. 177 ПКУ в редакції до 2017 р., а їхнє рішення щодо накладення штрафних санкцій — вказівка згори. Від кого саме? Зі стелі, чи від самого Господа Бога, чи від тих чиновників, яким ми забезпечуємо заробітну платню і для яких власні інтереси вищі за закон?

За їхньою логікою підприємці мають право відносити до валових витрат суми амортизації в період до 1 січня 2015 року та після 1 січня 2017 року.

Незрозуміло, чим же відрізняється законодавчо проміжок часу 2015—2016 років?

Знову закрутилася судова карусель, якої могло б і не бути, якби податківці зважили на положення ст. 58 Конституції України, статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так само було залишено поза увагою Постанову Верховного Суду України від 18.10.2005 р., в якій йдеться, що подальше скасування відповідальності звільняє від неї за правопорушення, що мали місце в минулому. Врешті, варто було б, напевне, прислухатися до положень головного документа фіскальної служби — Податкового кодексу України, де в статті 4 конкретно вказується на дотримання рівності всіх платників податків перед законом, а всі суперечливі питання вирішуються на користь платників податків.

Дніпропетровський окружний адміністративний суд вказав на всі перераховані вище обставини і виніс справедливе рішення щодо мого адміністративного позову до ГУ ДФС у Дніпропетровській області та повністю його задовольнив. Однак податківці подали апеляційну скаргу до апеляційного адміністративного суду, засідання якого вже відбулися. Рішення, на жаль, було не на нашу користь.

Та ми домагатимемося справедливого завершення цієї тяганини. Апелюватимемо до ВСУ, ЄСПЛ, бо має в Україні панувати рівність усіх перед законом і самі закони мають бути вищими за чиїсь амбіції та забаганки.

Наразі також зазначу, що з 1 січня 2017 року віднесення амортизаційних відрахувань до експлуатаційних витрат уже не підпадає під санкції податківців, оскільки нова редакція п. 177.4 ст. 177 ПКУ врегулювала цю проблему на користь ФОП. Отже, крапки над «і» розставлено…

Але виникають сумніви щодо єдиного законного трактування інших положень Податкового кодексу та інших нормативних документів податківцями, які продовжують і надалі кошмарити законослухняних підприємців.

Олександр ОЛЕЙНИКОВ,
підприємець
для «Урядового кур’єра»