Світ побачив новий роман Василя Шкляра «Троща», що розгортає перед читачем сторінки боротьби Української повстанської армії. Події, про які пише письменник, рівно 70 років тому розгорілися саме на Тернопільщині. У найважливіші для України свята — День Державного прапора та День Незалежності Василь Миколайович вирішив репрезентувати свою книжку саме в цьому краї. Зустрічі із шанувальниками його творчості відбулися в Тернопільській обласній бібліотеці для молоді, у міському об’єднанні ВУТ «Просвіта», а також у райцентрі Збараж. Автограф-сесії вимірювалися довжелезними чергами і були тривалими. Знаємо, що у вересні такі заходи теж відбуватимуться в області. Улюбленого автора запросили в гості студенти й працівники медуніверситету.
На зустрічах з Василем ШКЛЯРЕМ побував, певна річ, і кореспондент «УК», щоб і самому поставити запитання, і обрати найцікавіші, що звучали в залі.
— Василю Миколайовичу, у багатьох ваших романах зображено Тернопільщину. Маєте коріння звідси?
— Своєрідне. Родом із Черкащини, але в повоєння під час чергового голоду мій дідусь вирушив у Західну Україну, щоб роздобути тут харчів і врятувати родину від смерті. На Тернопільщині якась добра душа дала йому клуночок кукурудзи. Він ніс його у рідну Ганжалівку, не торкаючись ні зернини, а прийшовши додому, помер. Зате на тій кукурудзі вижила моя матуся, завдяки цьому з’явився на світ я. Це не могло не увійти в мої гени: через ту кукурудзу в мене виник якийсь містичний зв’язок із Тернопіллям.
Якщо візьмете всі мої повстанські романи, то побачите, що їхній шлях так чи інакше веде на Тернопільщину. Отаман Чорний Ворон переводить свою кохану через Збруч і відправляє її в містечко Копичинці. Герой іншого повстанського роману «Маруся» — сотник Української Галицької армії Осип Станімір родом із села Ладичин Теребовлянського району.
— Як виник задум роману «Троща»?
— Читачі вимагали від мене роману про УПА. Щоб висвітлити її боротьбу, тривалий час шукав драматичну історію. Мені надсилали чимало листів, просили, щоб, скажімо, написати про село Губин чи Поручин, де відбувалися значні бої. Але завдання романіста — не просто викласти пафосно, як ми здобули ту чи ту перемогу, а знайти глибоку людську історію. І я її знайшов у трощі, теж на Тернопільщині, на березі річки Стрипа. Натрапив на це місце завдяки моєму товаришу Романові Ковалю, який завіз мене у рідне село.
Коли ходили навколишніми селами й приманджали у Багатківці, раптом мені кажуть, що ось стоїть хата священика Їжака, в якій Горліс-Горський писав другу частину «Холодного Яру». Виходить, я блукав-блукав і знов прийшов до Холодного Яру. А за кілька кілометрів лежить село Ладичин мого Осипа Станіміра. Збагнув: коло замкнулося, я прийшов туди, де мені треба. У цих краях трощею називають очерет. У новому романі пишу: «На правому березі лежало село Ішків з прилеглим до нього мішаним лісом, на лівому — Багатківці з хуторами, а туди далі вгору за течією гніздилося ще більше село Купчинці. Ось у цьому трикутнику й розкинулася наша троща на цілі гони. Влітку вона таки скидалася на рай Божий, де цілий день замість ангелів співали пташки, крумкали дикі качки, плюскалась риба, кулики переривчастими голосочками хвалили своє болото: кі-кі, кав-кав, і тільки пізніми вечорами налітали рої ненажерливих комарів-кровопивць, яких у раю, мабуть, немає».
Але «троща» в українській мові — багатозначне і глибоке поняття. Це не лише очерет, а й катастрофа, бійня, отже трощення людських життів, доль, характерів. І все це значення відбилося в одній страшній події, драмі. Це був 1947 рік: складний час, воякам УПА довелося відійти в підпілля і так боротися з радянською окупацією. Багато хлопців тоді впало навічно в цій трощі. Всім було зрозуміло, що сталося це через зраду, що був внутрішній агент. Зміст, сюжет не переповідатиму. Скажу лише: тут є і кохання, і війна, і зрада, яку неможливо виправдати, але можна зрозуміти. Мені писалося з болем — ви його відчуєте.
Чого я взявся за написання «Трощі»? Не лише тому, що багато чув про цю драматичну подію від людей. Великим поштовхом стало й те, що ця історія відтворена у документах, протоколах допитів Служби безпеки ОУН-УПА. Зрештою, кожен мій історичний твір побудований на міцній документальній основі, я не розкошую лише у фантазії, що, може, мені й шкодить, бо хотів би трохи більше розгулятися у творчому леті.
— Якими ще виданнями порадуєте читачів?
— Разом із «Трощею» в мене цей рік був урожайним. Видав для маленьких школяриків українською й англійською мовами книжки «Песик Гав, соловейко, джміль і два жолуді». Важливо також, що перевидали в моєму перекладі «Тараса Бульбу» за першотвором, опублікованим 1835 року в збірці «Миргород». Тоді ще в молодого й незломленого Миколи Гоголя вийшов суто український «Тарас Бульба», без усіх отих дурниць, якими потім він нашпигував свою повість. Московська критика, імперські ідеологи, побачивши, що це шедевр, натиснули на автора та сказали: «Нужно усіліть общерусскій ідєйний смисл».
Гоголь, на жаль, хоч і був геніальним письменником, так і не став українською людиною. Його розривали великі суперечності: в одному листі він пише Максимовичу, що Київ наш, не їхній, хотів узяти навіть кафедру історії в Київському університеті, але водночас російському письменникові Аксакову зізнається: «Сам не знаю, чего в меня больше — хохляцкого или русского, я ваш, я русский».
Він став царським стипендіатом. Тож коли Тарас Шевченко пішов у неволю, Гоголь поїхав під гаряче сонце Італії. У другому варіанті Микола Васильович цілком безглуздо завершує «Тараса Бульбу» і стає апологетом імперської ідеології.
Цей варіант вийшов у другому томі творів Гоголя через сім років після першого видання, 1842 року. Так його й канонізували, і на жаль, досі діти у школах вивчають саме ту переписану версію. Але перекрученого варіанта нам не треба. Коли вперше вийшов друком мій переклад «Тараса Бульби», тодішній посол Росії в Україні Черномирдін відгукнувся: «Подлий пєрєводчік, Гоголь такого не пісал». Мовляв, я сам це вигадав. Гадаю, якби Гоголь був живий, то за цей переклад потис би мені руку.
— Як склалася подальша доля отамана Марусі з вашого однойменного роману, який перевидано цього року?
— Мене часто про це запитують. Ніхто не знає, де поділася. Вона, звісно, згоріла у вогні боротьби наприкінці 1919 року. Але її земляки в це не вірять, особливо родичі. Кажуть: «Та ні, Маруся теж перейшла Збруч, поїхала в Польщу, гайнула за Дунай і прожила щасливе життя». Люди не хочуть вірити, що Маруся загинула, складають легенди.
Куди ж зникла Маруся Соколовська, навіть чекісти не знали. У 1960-х вони приїжджали до її рідного села Горбулів на Житомирщині, шукали зразки почерку, фотографії, тобто не могли закрити кримінальну справу. В 1980-х Марусину внучку по братові (в самої отаманші не було дітей) на якійсь гулянці кагебіст запросив до танцю та раптом повідомив: «Ми знайшли землянку (так у цих краях називають криївку) Марусі біля села Вереси. «Звідки знаєте, що це саме її землянка?» — поцікавилася дівчина. Почула у відповідь: «Вона суто жіноча. Там стояла скриня із жіночим вбранням, вишитими сорочками, коралями, знайшли сережки, дзеркало, а ось чоловічих речей жодних не було». Коли я почув цю інформацію від онучки, то вперше тоді відчув образ Марусі. Побачив собі це дівча, яке страшенно любило життя, хотіло кохати, жити, бути щасливим. Вона заходила в цю земляночку й одягала вишиванку, намисто, чіпляла сережки, дивилася в люстерко, а потім усе це знімала і одягала козацьку чумарку, брала шаблю, сідала на коня і йшла в бій, ішла на смерть.
— Коли з’явиться фільм «Чорний Ворон»?
— Майже всі мої книжки бралися фільмувати, але не було грошей на зйомки. «1+1» узявся екранізувати «Чорного Ворона», відбувся пітчинг, тож половину коштів дасть держава. За угодою його вже мали б зняти. Але не підганяю, бо розумію нинішні труднощі в Україні.
Упевнений, кінострічка буде. Біда в тому, що роман «Чорний Ворон» вийшов за межі літератури, художнього явища, він став об’єктом політики, за нього точиться битва й досі. Відомий польський режисер Єжи Гоффман свого часу прочитав роман в оригіналі, сказав, що буде добре кіно, обіцяв навіть Президентові Ющенку зняти фільм.
Та згодом приїхав на фестиваль «Молодість», журналісти поцікавилися в нього екранізацією «Чорного Ворона», а режисер уже почав говорити мовою регіоналів — чого це раптом він має знімати антиросійський ксенофобський фільм?! «Чорний ворон» вийшов у перекладах англійською, португальською, словацькою, іншими мовами, і жодна ця подія не обходилася без скандалів. Підходили до перекладача невідомі люди, казали, навіщо вам той «Чорний Ворон», адже в Україні є багато чого іншого перекладати.
— Як обираєте теми для творів?
— Понад усе в моїй творчості — інтерес читача, якого дуже люблю й сприймаю як співавтора. Найбільш близька тема творів для мене — історичні романи. Вони найпотрібніші, найзапитуваніші серед українців. Особливо тих, хто не знав своєї історії, читав її в перекрученні наших ворогів. Нас весь час налаштовують, що УПА по-різному можуть сприймати в різних регіонах України. У мене під час репрезентацій книжок такої тематики жодних конфліктів ні на сході, ні на півдні країни не виникало. Навпаки, люди кажуть: «Саме завдяки вашим книжкам я став таким, яким є нині» або «Прочитавши «Чорного Ворона», перейшов на українську мову». Для мене як автора такі слова надзвичайно цінні.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Василь ШКЛЯР. Народився 1951 року в селі Ганжалівка на Черкащині. Навчався в Київському і Єреванському університетах. Працював у пресі, був головним редактором видавництва «Дніпро». Перекладач з вірменської і новогрецької мов.
Ми в Google+