...Цей 24-квартирний будинок для військовослужбовців будівельники здали в експлуатацію ще на початку травня. До видачі ордерів справа, однак, дійшла лише до Дня Незалежності. А до реального обслуговування будинку беруться аж зараз.

Що стоїть за тяганиною?

Проблема була в тому, що керівники міста Білгорода-Дністровського на Одещині ніяк не хотіли приймати будиночок у комунальну власність, хоч саме цього вимагає закон і стандартна процедура його прийняття на обслуговування, підключення до джерел водо-, тепло- та електропостачання. Однією з підстав для зволікання у міськдержадміністрації був пивний заводик, що працював у підвалі будинку. Яким же чином, власне, перетнулися інтереси військових і броварів на цьому об’єкті?

Річ у тім, що новий будинок для військових — це переобладнаний під житло готель «Дністер». Ще до цієї реконструкції там, у підвалі, розташовувався завод з виробництва пива. Працювали люди. Ось небажанням позбутися 15 робочих місць міська рада і пов’язувала своє зволікання. «Так що, тепер 24 сім’ї залишити без даху над головою?» — риторично запитує начальник Південного управління капітального будівництва МО України Андрій Мироненко. Зауважимо, що чотири квартири в цьому будинку зарезервовані для сімей військових, які загинули під час АТО.

Андрія Мироненка обурює те, що міська рада ще 2005 року давала усі дозволи на житлове будівництво, знаючи про наявність цього пивного заводу. «Якби не втрутилися журналісти й не виявили активність самі новосели, то, напевне, міська рада й досі сотала б нам нерви», — припускається думки Андрій Мироненко. Він погоджується, що дії міського начальства могли б бути оскаржені в суді, однак на сьогодні наче вдалося досягти полюбовного рішення — «міська рада приймає будинок у власність — новосели створюють ОСББ — міська влада передає будинок в управління ОСББ». Не зрозуміло лише, чому цього не можна було зробити кілька місяців тому.

Нове житло — радість для сім’ї військових. Фото надане автором

Найприкріше, що така халепа, як у Білгороді-Дністровському, є радше правилом, ніж винятком. «Хоч би скільки будинків зводили — постійно стикаємося з якимись «вітряками», — каже Андрій Мироненко. — Так, у Херсоні об’єкт здали 19 квітня 2013 року, а у комунальну власність спромоглися його передати лише 9 листопада цього року. Від трьох місяців до півтора року витрачаємо, щоб передати наші будинки до комунальної власності, аби люди нарешті могли там нормально жити».

На перешкоді стають то хаотична робота міськдержадміністрації, то недосконалість регламенту, то ось такі пивні заводики.

Ось лише цих бюрократичних перешкод і бракує, коли зважити, що військовим і так кожен метр житла дається ледь не з боєм.

Майданчик є, питання в грошах 

За даними заступника директора департаменту капітального будівництва МО України Лариси Храмченко, у черзі на житло нині 44 тисячі українських військових та членів їхніх сімей. Лише на Одещині на початок поточного року своєї черги чекали 2,5 тисячі військових. Після того як до Одеси передислокували військових моряків з Криму, черга зросла ще на тисячу. Чекати на квартиру, каже Андрій Мироненко, військовий може і 10, і 20 років.

Водночас начальник Південного управління спростовує інформацію про те, що «кримчан» намагаються відправити до Миколаєва, щоб не шукати для них житло у більш престижній Одесі (у Миколаєві, до речі, теж до черги у тисячу осіб додалося ще 500 кримчан).

Тож коли моряків і справді передислоковуватимуть, то зовсім не через квартирне питання. Оскільки чи не найменшим клопотом для військових на сьогодні є майданчики під забудову. Вони є навіть в Одесі з її цінами на нерухомість, що поступаються лише київським. «Розроблена проектна документація про будівництво 700-квартирного будинку на території 10-го військового містечка (це проспект Маршала Жукова) та будинку на 396 квартир на території 210-го містечка», — інформує Андрій Мироненко. Неважко помітити, що лише два ці об’єкти були б здатні зменшити квартину чергу ледь не вдвічі. Головна проблема — брак фінансування. Зробити будівництво дешевшим вже неможливо. «Ми будуємо житло за цінами Мінрегіону, а вони ледь не вдвічі нижчі за комерційні, — каже начальник Південного управління, — і це поза тим, що житло ми здаємо «під ключ»: прийшов, меблі поставив і можеш жити».

Такого резерву, як залучення «стройбату» теж, по суті, немає. Військові мають свої будівельні підрозділи, і ті навіть беруть участь у тендерах на загальних засадах, але це не означає, що вони зможуть запропонувати кращу ціну, ніж сторонній підрядник.

Теоретично можна залучити інвестора. Особливо коли йдеться про привабливі одеські майданчики. Але тоді можна розраховувати лише на частину квартир у новобудові.

Попри заявлене пожвавлення робіт у межах програми з будівництва житла для військових на період до 2017 року, в осяжному майбутньому про якийсь дійсний прорив тут говорити не варто. Цього року в південному регіоні планують здати ще два будинки — на 23 квартири у Котовську (Одещина) та на 47 квартир у Миколаєві. У 2015-му в Одесі за рахунок добудови двох будинків, можливо, вдасться отримати ще близько 200 квартир.

Лариса Храмченко каже, що найближчим часом буде здано 5 об’єктів у західних регіонах України, і повідомила про добудову 10-поверхівки у Черкасах. На тлі отих 44 тисяч військових безхатченків це видається краплею у морі. Але і за цією краплею — долі сотень людей. І вже точно вона не має зависати через чиновницьку тяганину та гендлярські інтереси.