Коли кілька місяців тому в Сумах раптово помер колега, навіть не думалося, що його  смерть стане своєрідним не вельми приємним індикатором-рентгеном для окремих осіб, висвітлить такі потаємні куточки людської душі, про які воліють мовчати зовсім. Але сталося те, що сталося.  Оскільки небіжчик не мав жодної живої душі родичів (жив самотньо, не було в нього ні братів чи сестер, тіток чи дядьків, не кажу про дружину і дітей), то всі турботи-клопоти з поховання взяли на себе найближчі друзі. Таких набралося небагато — четверо-п’ятеро. І першочергова проблема для всіх полягала в тому, що зовсім не було коштів: не відомо, чи залишив побратим заповіт, але гроші були потрібні не в якійсь перспективі, а негайно. А ось співчувальників, порадників, консультантів, словесних помічників  виявилося стільки, що з їхніх порад можна було сформувати відповідний похоронно-поминальний посібник.  У зливі телефонних дзвінків тільки й лунало: «треба зробити ось так», «сходи туди-то і скажи оте й оте», «не йди до того чоловіка, бо не допоможе, а звертайся до того, про кого скажу», «не слухай нікого — слухай тільки мене,  і що я пораджу»  тощо. Одне слово, порада на пораді, ще й порадою підганяє. Щоправда, були й винятки. Зокрема, кілька спільних знайомих не розтікалися вказівками по дереву питання, а сказали конкретно: «яка потрібна  моя допомога?» або ж «пустімо шапку по колу і зберемо гроші — я готовий принести відразу». І те, й інше стало неабиякою підтримкою в ситуації. Швиденько склали план дій і взялися до роботи.

Неоціненну допомогу надав начальник управління охорони здоров’я Сумської ОДА Сергій Бутенко, який знав нашого колегу і перебрав на себе чимало особливо складних питань. Грошима відгукнулися з колишньої роботи небіжчика, друзі, які скинулися по стільки, по скільки змогли. Тобто ситуація, яка спершу здавалася критичною, поступово прояснилася. Тож невеличким гуртом, потроху-помаленьку, але зладнали все, що потрібно. Навіть замовили один невеличкий автобус і поминальний обід на півтора десятка людей, бо на більше не вистачало коштів.

Ось тут усе і почалося. Охочих поїхати на кладовище і поминки виявилося в кілька разів більше, ніж було можливо. І якщо від поїздки багатьом довелося відмовлятися і прощатися з небіжчиком біля під’їзду, то від поминок — ні. Почались уточнення-перепитування, куди і на котру годину їхати-йти, аби не запізнитися. Один з організаторів поховання спробував був делікатно пояснити, що обід передбачено тільки для найближчих друзів, однак швидко наткнувся ледь не на обурення: як це так — поминати мають усі, хто був на похороні! Оскільки часу на дискусії не було, то похоронний кортеж рушив на  околицю Сум, де знайшов свій вічний спочинок наш побратим. А потім уже у вузькому колі зібралися в одному з недорогих кафе, скинулися на поминальну чарчину. Наступного дня до одного з організаторів похорону зателефонувала обурена жіночка, яка відрекомендувалася громадською активісткою. Розмовляла з короткими віжками: що ж це ви, сякі-такі, не запросили мене і ще багатьох її знайомих до кафе? Хіба годиться так чинити, коли йдеться про пам’ять нашого спільного товариша? Колега виявився не в тім’я битим і відразу ж поцікавився, чи допомогла вона разом із подругами-активістками бодай копійкою чи гривнею, щоб організувати поховання.  Виявляється, ні, бо це її не обходить: хто організовував –– нехай і переймається цими питаннями. Як мовиться, їхали-їхали і нарешті приїхали…

 Що  тут про якусь мораль згадувати? Невже поминальний обід настільки важливий, щоб шпетити його організаторів тільки за те, що не змогли накрити столи на кілька десятків людей? Хіба що приходить на пам’ять незабутній Григір Тютюнник і його блискуча новела «Поминали Маркіяна».  Хай далеко не все схоже у цих ситуаціях, але багато спільного, що, на жаль, не минає у свідомості, культурі й поведінці багатьох співвітчизників. Що саме — зрозуміло без додаткових тлумачень.