Цими днями, а точніше 10 серпня, бразильський сенат скерував справу президентки Ділми Руссефф до суду, який відбудеться наприкінці серпня й може завершитися її імпічментом. Трішки раніше національна виборча комісія Венесуели повідомила, що тамтешня опозиція успішно пройшла перший етап на шляху до проведення референдуму про відкликання президента Ніколаса Мадуро. І що нам, здавалося б, до цих новин, що надійшли десь із протилежного боку земної кулі? Хіба позаздрити. Там, виявляється, люди, не задоволені керівником держави, можуть домагатися його відставки цілком законним і процедурно оформленим чином. Так, у Латинській Америці. У тому регіоні, де путчі, герильї та військові перевороти ще донедавна були ледь не головною формою боротьби за владу. У Болівії від часу здобуття незалежності 1825 року фахівці зафіксували 200 переворотів — у середньому частіше ніж раз на рік. У Венесуелі до 1958 року історія теж складалася переважно з послідовних диктатур, громадянських воєн та хунт. Часу і нагод, щоб уповні оцінити всі принади енергійних насильницьких змін у суспільстві, було хоч греблю гати. І ось років із 20 тому гарячі латиноамериканські хлопці вирішили, схоже, що варто пошукати інших методів політичного буцання.

Попередником Мадуро був популярний у Болівії і знаний в усьому світі Уго Чавес, який пішов з життя 2013-го. 1992 року він здійснив невдалу спробу державного перевороту, за що й відсидів два роки. Президентську ж посаду Чавес отримав цілком законним шляхом вже 1998-го. І майже відразу заявив, що суспільні зміни у Венесуелі будуть впроваджуватися винятково мирним і демократичним шляхом. У тому, що тільки такий шлях і є прийнятним, Чавес переконав і союзних йому місцевих «ліваків». Відтоді у Венесуелі відбувалися референдуми і з ініціативи Чавеса, і з ініціативи його опонентів. І враження таке, що маємо тут справу не з наслідуванням старих європейських демократій чи сусідньої штатівської. Схоже, тут щось зумовлене внутрішньою логікою. Можливо, великою кількістю кривавих політичних сутичок у минулому і природним бажанням їх уникнути надалі. Відносною бідністю країн регіону, котра є плідним під∂рунтям для невдоволення владою і наступних виступів проти неї. Звідси потреба зробити ці доволі ймовірні виступи обопільно безкровними.

Тож латиноамериканські «всенародні імпічменти» мають суттєву відмінність від того, з чим має справу Європа й США, коли кажуть про відкликання високопосадовців. У «євроатлантичній» традиції ідеться про усунення від влади посадовця, що скоїв злочин. Аби притягти його до відповідальності, парламент позбавляє його імунітету і можливостей впливати на слідство, а далі — слово за судом. Саме така процедура запускалася у Штатах при розслідуванні Вотергейту та неправдивих свідчень Клінтона щодо стосунків з Левінські. Аналогічний процес — за різними звинуваченнями — тричі ініціювали в Росії проти президента Єльцина. Друга спроба — 1993-го — завершилася розгоном парламенту та розстрілом московського Білого дому.

В Україні процедура імпічменту не застосовувалася жодного разу. Вона прописана у 111-й статті нашої Конституції і загалом відповідає євроатлантичній традиції, передбачаючи судовий вирок у фіналі. Й інструментом для мирного усунення від влади непопулярного президента слугувати не може. Хтозна, якби такий інструмент існував, чи мали б ми криваві події на межі 2013—2014 років, а потім — ще кривавіші?

Венесуельський імпічмент має принципову відмінність. По суті, тут може йтися про усунення з посади за профнепридатність. Народ просить президента піти, оскільки не бачить у ньому того керівника, який на цей час є корисним країні. Процедура такого імпічменту самодостатня. Народ дав посаду, народ взяв. Мадуро закидають не якісь злочинні дії, а просто нездатність керувати економікою.

Запропонована Чавесом болівійська модель соціалізму передбачала перехід від життя з продажу нафти до сучасної індустрії, однак станом на сьогодні це завдання виконати не вдалося. Падіння цін на нафту призвело до економічної кризи та тотального дефіциту. Слідом — масові акції протесту і така собі критична точка: як далі вчинить Венесуела — проведе референдум, після якого переможені потиснуть руки переможцям, чи скотиться до вуличних бійок між опозиційними протестувальниками з одного боку і силовиками й прихильниками чавізму — з другого?

Не стану ідеалізувати. Референдум сам по собі не є універсальним засобом порятунку від усіх соціальних напастей. Згадаймо хоча б, що у серпні 1934-го саме через цю процедуру Гітлер набув диктаторських повноважень і став фюрером.

Своєрідним протореферендумом вже у нашій історії можна назвати й ніжинську чорну раду 1663 року, яка ознаменувала початок Руїни.

Популізм, маніпуляції та пропаганда й сьогодні цілком можуть зробити референдум небезпечним знаряддям у руках політиканів. Утім, за відсутності такої процедури свого вони цілком можуть досягти й виводячи людей на вулиці чи спираючись на загони бунтівної армії — найманців чи озброєних радикалів. І навряд чи це можна визнати найкращим варіантом. Так, процедура референдуму не має бути надто легкою — аби країна не зависла у стані безкінечного голосування. Але й не настільки складною, щоб простіше було роздмухати громадянську війну, ніж всенародно звільнити політика, який втратив довіру.