Потрібно кіно про наших корифеїв

Комплекс меншовартості прищеплювався нам століттями. Тому ще довго обиватель оглядатиметься на Москву, попри анексію «старшим братом» Криму і розпочату ним війну на Донбасі. Ще довго дивитиметься російські серіали з бандюками, матюками та істеричними москвичками. Де все переливається із пустого в порожнє, де не йдеться ні про честь, ні про совість — лише про  «понятія». Але обиватель усе одно не відриватиметься від екрана, бо «інтересно ж, у нас такого немає».

Деякі українці досі живуть на московській хвилі, вони не знають та й не хочуть знати про Розстріляне відродження, про те, хто такі Євген Чикаленко чи Василь Стус. Вони навіть гадки не мають, що про цих людей можна знімати кіно і воно може бути цікавим. Чи багато з таких чули, скажімо, про Театр корифеїв? А про цю історичну сторінку нашої культури серіали можна творити. Справжнє кіно — з боротьбою, інтригами, коханням. І головними героями будуть не московські бандити чи пітерські менти, а наші митці. Справжні люди з вогнем у душі, вмінням запалювати й підкорювати інші серця. Бо ж ідеться про акторів, режисерів та драматургів, закоханих у театр і Україну. Тих, котрі творили театральне мистецтво в умовах гонінь і заборон на все українське. 

Скільки цікавих сюжетів вилилося б на екрани, скільки доль та історій переплелося б і розійшлося! Скажімо, про родину Тобілевичів, яка дала Україні гроно театральних діячів — трьох братів і сестру: Івана Карпенка-Карого, Миколу Садовського, Панаса Саксаганського і Марію Садовську-Барілотті.

Чи про кохання пораненого під час російсько-турецької війни Миколи Тобілевича і Марії Хлистової, дружини артилерійського офіцера. Творчий дует і сімейна пара, вже як Микола Садовський і Марія Заньковецька, йшов по життю пліч-о-пліч десятиліттями. Чи про майстра усіх театральних професій, надзвичайно талановитого Марка Кропивницького, який і став засновником нового українського театру. Або ж про керівника колективу Михайла Старицького, який продав свій маєток і витратив гроші на  гастролі та покращення матеріальних умов акторів. Театр отримав власний оркестр, добротні декорації і гардероб.

Цієї осені Театрові корифеїв виповнилося 135 років. А з’явився перший професійний український театр у місті Єлисаветграді, торік перейменованому у Кропивницький. Саме тоді, у 1882 році, наш театр став самостійним, відокремившись від польського та російського. А за рік до цього українці нарешті домоглися права творити на сцені рідною мовою. Перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М. Л. Кропивницького» відбулася у Єлисаветградському театрі (нині Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Кропивницького). Це була «Наталка Полтавка» Івана Котляревського.

Театр розпочав свій непростий і цікавий шлях. Його вистави мали величезний успіх, попри цензурні заборони та скептичне сприйняття недругами. Траплялися і внутрішні колізії, адже це театральне середовище. У 1885 році припинилася дворічна співпраця Марка Кропивницького і Михайла Старицького — кожен почав працювати зі своєю командою.

Наприкінці 1886-го — на початку 1887 року відбулися знамениті гастролі українського театру у столиці Російської імперії. Організувати їх було неймовірно складно. Преса спочатку називала мистецький колектив з України «мужицьким і хохляцьким театром». Однак наші актори підкорили вибагливу петербурзьку публіку. І критики вимушені були визнати — українські актори надзвичайно талановиті. Навіть цар Олександр ІІІ (пам’ятник якому нещодавно у Ялті відкрив Путін) зацікавився театром.

«Імператор був дуже задоволений грою українських акторів. 25 січня трупа Кропивницького вдруге виступає у присутності царської сім’ї, але тепер уже на імператорській сцені — в Маріїнському театрі, де ні до, ні після цього не одержувала дозволу виставляти спектаклі жодна з провінційних труп. Виняток для українців зробив сам цар, якому захотілося побачити талановитих акторів  на сцені одного з найкращих театрів країни» («Вікіпедія»).

Успіх був таким, що провідні актори Марко Кропивницький і Марія Заньковецька отримали запрошення служити в імператорському Александринському театрі. Проте славетні митці, попри обіцяну високу зарплату й інші привілеї, не зрадили українській сцені.

А через двадцять років потому, в 1907-му, Микола Садовський добився відкриття першого стаціонарного Українського театру (нині приміщення Київського національного академічного театру оперети). Микола Карпочич зробив заклад доступним для відвідувачів. Ціни на квитки були значно нижчими, ніж в інших театрах, і українська публіка з усіх київських околиць ходила на вистави.

Про титанів духу, які були серед наших предків, має знати кожен українець. Колись обов’язково історією Театру корифеїв та його харизматичними керівниками і талановитими акторами зацікавляться кіносценаристи та кінорежисери. І знайдуться ті, хто не пожалкує грошей на цікавий серіал про події кінця ХІХ — початку ХХ століть у театральному житті України. Фільм про наших земляків — непересічних служителів Мельпомени просто приречений на успіх. 

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
 для «Урядового кур’єра»