Верховна Рада днями започаткувала розгляд запропонованих Президентом України Петром Порошенком змін до Конституції щодо децентралізації влади. Враховуючи, що Конституційна реформа є одним із першочергових питань сьогодення, вирішення якого посилить конституційно-правовий статус місцевого самоврядування та його фінансових підвалин, редакція започатковує цикл матеріалів науковців та практиків щодо наповнення реальним змістом механізму делегування повноважень на рівень громад, районів та регіонів.  

За розрахунками НАН України, реальна величина всього національного багатства держави сягає 320—380 трильйонів доларів США, з них приблизно 83—88% припадає на природно-ресурсні багатства. Неважко порахувати, що в грошовому еквіваленті на кожного громадянина України умовно припадає близько 2 мільйонів доларів. Хто і як має опікуватися та управляти цим ресурсом? Пропоную свій варіант.

Для всіх, а не для обраних

Відповідно до Конституції, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які містяться на території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони — це об’єкти права власності українського народу і основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави. Тому цей простір у межах кордону, включаючи прибережну смугу континентального шельфу. доцільно вважати національною земельною коморою, тобто коморою основного національного багатства України. А всі її громадяни — повноправні співвласники цієї комори.

Хоч як би декому й хотілося, але після революції гідності незаперечно і вільно має втілюватися право для всіх фізичних і юридичних осіб щодо ефективного та раціонального використання конкретних земельних ділянок та наявних на їхніх територіях природних ресурсів. Тому доцільно утворити установу — Національний банк землі та її природних ресурсів України. А можна назвати Національною земельною коморою з відповідними регіональними та місцевими підрозділами. Цей центральний орган має бути підконтрольний та підзвітний Президентові України і Верховній Раді. Даний орган доцільно утворити в межах частини існуючої штатної чисельності наявних структурних підрозділів органів виконавчої влади, а решту функцій максимально передати органам місцевого самоврядування, а решту — ліквідувати.

Така національна установа має: виконувати роль утримувача землі та її природних ресурсів; здійснювати державну реєстрацію земділянок і нерухомого майна та природних ресурсів, по?в’язаних з ними, та прав власності на них (єдина державна реєстраційна система), а також від імені держави забезпечувати і гарантувати права власності; формувати спеціальний банк даних про землю та її природні ресурси, забезпечуючи конфіденційність інформації, і вести прозорі та відкриті кадастрові та реєстраційні системи й бази, створюючи геоінформаційні системи; розпоряджатися коштами, зокрема й тими, що надходитимуть від першої ренти (вартісним еквівалентом основного національного багатства).

Нові механізми одержання збалансованих прибутків, зокрема на користь суспільства, внаслідок земле- та природокористування, мають ∂рунтуватися на новій рентній основі (є напрацьовані авторські пропозиції). Усе природокористування має бути платним для всіх, повинні діяти прозорі механізми отримання прибутків, а також вільні комерційні відносини за безпосередньої участі держави. При цьому будь-які преференції відсутні, а надходження від першої рентної складової не мають «проїдатися», як це відбувається нині.

Право на землю чи земельну ділянку?

Відрадно, що в Україні після десятків років розмов нарешті закладаються деякі сучасні конституційні засади децентралізації влади. Проте питання землі та її природних ресурсів, до яких мають стосунок усі громадяни України, всі тергромади та всі суб’єкти підприємницької діяльності й господарювання, залишаються неврегульованими і досить дискусійними. Зокрема, повноцінно не діють норми статей 13 і 14 чинної Конституції України, оскільки розпливчате конституційне «гарантування права власності на землю», тоді як державні акти фактично видають на земельні ділянки, де вказують лише їх межі, а не — земля як відповідна частина основного національного багатства.

Саме тому вживання таких неоднозначних понять за змістом і суттю, як «земля» і «земельні ділянки», потребують конкретизації, корегування і врегулювання механізмів щодо їх адресного застосування, починаючи з Основного Закону України. Розв’язання даної проблеми стає актуальнішим під час здійснення децентралізації влади, особливо щодо збереження унітарності, цілісності й недоторканності наявного кордону держави.

Оскільки унітарність вимагає від усіх громадян України (народу) на загальнодержавному рівні реалізації повноцінного права своєї власності на землю та її природні ресурси, а не просто від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, як це визначено чинною редакцією Основного Закону України, тому пропонується уточнити конституційні норми: хто і яким чином здійснює права власника від імені українського народу, а також інші важливі положення стосовно землі та її природних ресурсів.

Водночас, особливо при децентралізації влади і балансуванні повноважень на національному та місцевих рівнях, потребує в конституційний спосіб відновлення статус територій рад базового рівня та здійснення повноцінного і реального прогнозування та планування їх розвитку — знизу (у межах і за межами населених пунктів). Максимально надати права місцевим громадам з вимог і контролю стосовно раціонального земле- і природокористування та охорони природних ресурсів і довкілля.

Щоб узаконити ці пропозиції, пропоную внести зміни до ст. 13 Конституції України, доповнивши реченням: «Від імені Українського народу права власника здійснює Верховна Рада України через Національну земельну комору (Національний банк землі та її природних ресурсів), підконтрольну та підзвітну Президентові України та Верховній Раді України». Окрім того, «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією, розпоряджаються на всій території ради сформованими земельними ділянками і природними ресурсами, що містяться на території таких ділянок для їх цільового використання відповідно до закону». При цьому «Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності на земельні ділянки і господарювання на них, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом і повинні сплачувати відповідний єдиний національний податок на новій рентній основі».

Підтримуючи тезу, що земля — це основне національне багатство (ст. 14), яке перебуває під особливою охороною держави, пропоную доповнити її ще й природними ресурсами «Земля та її природні ресурси це…». При цьому варто замінити слово «земля»  і розширити перелік набувачів прав власності, зокрема: «Право власності на земельну ділянку гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами, у тому числі комунальними та державними і територіальними громадами виключно відповідно до закону». Закріплену в Основному Законі систему адміністративно-територіального устрою України (ст. 133), враховуючи актуальну нині ідею децентралізації, варто доповнити реченням такого змісту: «Уся територія України складається з адміністративно-територіальних одиниць рад базового рівня (сільська, селищна, міська), громади яких територіально об’єднаються в райони та області».

Окрім того, в ст. 142, в якій ідеться про матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, потрібно також замінити слово «земля» на «земельні ділянки» і обов’язково доповнити нормою: «Місцеві податки і збори внаслідок господарської і підприємницької діяльності на всій території ради (у межах і за межами населених пунктів) надходять до місцевих бюджетів». 

Олександер КОВАЛІВ,
кандидат економічних наук

для
«Урядового кур’єра»